Військо було невдоволене. На острові полягло сто тисяч, а здобич нікчемна. В Стамбулі чума косила ще страшніше, ніж на Родосі. В дивані почалися незгоди через Ахмеда-пашу, який будь-що домагався посади великого візира, знахабнівши після перемоги і: на острові, яку приписав лише собі.
Султан дивився на все те байдуже й похмуро. Ніхто не міг проникнути в його таємні думи.
ПЛАТТЯ
Вісім місяців були як вісім віків, як вічність. Хто став би на захист слабої жінки в цьому жорстокому світі, де гінуть цілі землі, а люди і бог одвертаються від них, мовби й не бачать?
Хіба недорослий король угрів і його пишні бани ворухнули бодай пальцем, коли нікчемний Балі-бег нищив Срем, палив його міста, ставив шпалери з голів на палях, кидав нещасних під ноги Сулейманових слонів? Або коли знемагав Белград, а тоді тисячі сербів, кривавлячи ноги на крем'янистих шляхах, ішли в рабство до Стамбула?
А коли султанські ревучі гармати громили твердині Родосу — чи прийшли на поміч християнським рицарям імператор Карл, король Франціск, папа римський або всемогутня Венеція? До королівських вух не докотився гуркіт гармат, папа слав анафеми Лютерові, пресвітлі купці вичікували, їхній провідур на Кріті Доменіко Тревізано тримав свої кораблі біля східної частини острова і ждав, чим закінчиться все на Родосі. Кожен за себе — такий був час, тож і вона, маленька Хуррем, мала стояти за саму себе. Другий рік була в султанському гаремі, все змінилося для неї несподівано й, здавалося б, радісно, а свобода була такою ж далекою й недосяжною, як і першого дня, коли ступила на стамбульський берег слідом за своїми подругами із залізними нашийниками на їхньому ніжному тілі.
Колись її оточувала байдужість, тепер густою хмарою оповивала ворожнеча, хоч і прибрана в шати запобігливості. Запобігали перед нею одаліски, євнухи і їхній повелитель кизляр-ага, запобігала сама валіде, тільки султанська сестра Хатіджа кривила губи, зустрічаючи Хуррем, мабуть, від тяжких заздрощів. Бо маленька Хуррем носила в своєму лоні священний плід Османів, а Хатіджа ходила порожня, як дім без господаря, і не знала, коли й кому дістанеться, як розпорядиться нею вельможний брат, всемогутній падишах.
Вагітність, якої Хуррем не розуміла, до якої не прагнула, котрої, може, й не хотіла, але прийняла покірливо і з надією на вибавлення з рабства, не принесла їй ніякого священного трепету і не додала до радості життя нічого нового. Відібрала щось? Так. Мимоволі здригалася, відчуваючи в собі злий плід Османів, гіркий плід неволі й насильства, але про те не повинен ніхто був знати, тепер вона ждала своєї перемоги ще з більшим нетерпінням, ніж Сулейман під стінами Родосу, ждала величання, вознесіння і повнилася силою, пихою і відвагою, якої ще й не знала в собі. Колись Хуррем ховала за удаваними веселощами свою розгубленість і страх, тепер виказувала перед усіма відвагу. Чого їй боятися? Ходила по гарему, в садах, серед євнухів і одалісок ще пихатіша, ніж колись Махідевран, лякливі служебки хмарою тіней супроводжували її повсюди, не сміючи поткнутися перед очі, але й не віддаляючись занадто, щоб на перший порух бровою маленької Хур-рем вмить опинитися коло неї і виконати щонайменшу забаганку. Скільки було тут, у густих садах, цих рідкісної вроди, зібраних з усього світу молодих жінок, а тільки в ній дозрівав священний плід Османів, тільки вона зможе вирватися з принизливого рабства і ще покаже, як це треба робити!
Любила зустрічати ранки в садах. Рожеве небо приходило в Азії, з-за Босфору, спускалося на Стамбул, на сади сералю, я, божий дарунок. Густі сади ховали її від світу, відокремлювали й розокремлювали, піднімали над землею і морем та водночас віднімали все доступне вільним людям. Райські квіти й дерева, коштовні кйошки, біломармурові водограї, басейни з прозорою водою і золотими рибками в ній — і густі дерев'яні решітки, високі ворота, важкі двері й ще важчі очі безсонних євнухів, цих обшкрібків людських, лютих, як дикі звірі, що ревли в підземеллях Топкапи все літо, мов скаржились, що султан не взяв їх у похід.
Нещасні молоді жінки цілими днями блукали в садах, схованих від усього світу, і рухи їхні, мов у божевільних, були якісь несправжні, навмисні й непотрібні: то юрмилися вони слухняно довкола розквітлого помаранчевого дерева, то ставав хтось навколішки посеред густої чужої трави й сором'язливо прихилявся до неї щокою, то ранила котрась руку об колючки троянд, і крапельки крові зрошували біле ніжне тіло. Мальовані білилами обличчя, насурмлені очі, однакові, як обман і облуда, ваблива плоть, що не належить нікому, стерті душі, знищені серця, гаремне насіння, нидіння без волі й надій, мов під товщею води. Непомітним нахилом спадали стежки з пагорбів, підвищень, східців, майданчиків, галявин, розбігалися навсібіч, мовби втікали, і Хуррем теж хотілося утікати разом з ними до струмків, до текучої води, до гущавин, але сахалася тих гущавин відразливе, помічаючи, як повсюди в них ростуть очі вічного нагляду (навіть за нею, навіть за нею!), тоді ховалася сама за таємничі решітки кйошка, сиділа там цілий день, відмовлялася від їжі, гнала від себе всіх. Приходила до неї стурбована валіде, підібгавши чорні губи, сідала навпроти, брала за руку (яка честь!), мовила поважно: "Аллах, поряд з яким на нижчому троні сидить пророк, бачить тебе, цікавиться тобою, стежить за кожним учинком і думкою, бо ж він визначив тобі таку особливу, благословенну участь — жити з султаном, дати світові султана нового". Тягар пристрастей, страждань, підступів і марноти ховався у кожному камені, під кожним східцем, за кожним вічком решітки, у кожній бганці одягу.
Хуррем сміялася: "Я рада".
— Ти занадто багато займаєшся науками, це може зашкодити священному плодові.
— Хіба може зашкодити кому-небудь надмір розуму?
— Твій розум не може передатися синові.
— А кому ж він передасться? Та ще й не знати, чи син буде, та донька.
— В тебе високий живіт — це ознака, що буде син. Мусульманські сини стоять у материнському лоні на ніжках, бо вони воїни аллаха.
Мабуть, вони всі були переконані, що в Хуррем буде син, бо годили їй, як болячці, аж ставало смішно.
Зате незмірного болю завдала Гульфем, яка, може, найбільше страждала від заздрощів до Хуррем (про Махідевран не було мови, бо й самої Махідевран не було в Баб-ус-сааде) і в муках безсонних ночей виплоджувала в душі помсту малій роксоланці, бо жінки народжені для суперництва, а не для дружби.
Гульфем прийшла до покою Хуррем, коли та вела з двома вченими євнухами якусь глибокомудру суперечку.
— О аллах, ти зашкодиш своїй дитині! — вигукнула одаліска.
— Вже чула про це,— спокійно відповіла Хуррем.— Ти щось хотіла?
— Хотіла тобі показати одну незвичайну річ.
— Прийди згодом. Бачиш, я не маю часу.
— Це річ від його величності султана. Хуррем кивнула євнухам, щоб вони вийшли. Глянула на Гульфем суворо й недовірливо.
— Ти не дуриш? Справді від його величності? Для кого ж? Для мене?
— Не все й для тебе! Це вже для мене!
Стала розгортати з парчевої хустки щось маленьке, вугласте. Показала черепахову коробочку. Розкрила, подала Хуррем.
— Поглянь, які перли. Це дарунок султана. Він прислав мені з Родосу.
— Тобі? — Хуррем не могла стямитися. В очах їй потемніло. Прокляття, прокляття! — Чому ж саме тобі?
— Бо я написала його величності листа про те, як кохаю і рвуся душею і тілом до його царствених слідів.
— Ти написала? Хіба ти вмієш писати або читати? Ти ж не вмієш нічого!
— Я попросила уста-хатун, і вона написала. І тепер маю дарунок. Поглянь, які перли. Вони рожеві, як мої перса.
Хуррем вдарила її знизу по руці, перли розсипалися по килиму. Гульфем нажахано дивилася на порожню шкатулку.
— Що ти наробила. Як ти сміла! Дарунок падишаха!
Хуррем сплеснула в долоні, служебкам, які виникли в дверях, показала на килим:
— Візьміть вінички і підметіть. Повимітайте все, що тут знайдете.
— Тебе покарають! — верещала Гульфем, падаючи навколішки й похапцем збираючи перли. — Тебе покарають тяжко й жорстоко!
— Вже покарана, — заспокоїла її Хуррем, — покарана, і давно. Хіба ти можеш зрозуміти?
Того ж дня, проклинаючи своє невміння писати і поклавши навчитися якнайскоріше, попросила добру стару жінку відіслати для султана кілька її слів. Каралася і каялася. Щиро чи ні, то вже її справа. Хай думає, як хоче.
До валіде пішла й попросила замінити килими в покої. Може, на білі, як у самої валіде. Султанська мати не могла поминути нагоди, щоб не нагадати Хуррем про всемогутнього аллаха. Сімдесят дві тисячі разів на день дивиться аллах в осереддя людина, в душу і в серце, чим вони переповнені, чи не осквернені.
— Будьте певні,— заспокоювала її Хуррем,— в мене душа чиста. Якби ви тільки знали, яка вона чиста!
Тепер її доглядали та берегли від усього злого й навіть незбагненного. Від кара-кура, злого духа, який навалюється вночі уві сні й душить людину. Помагає тільки залізо під подушкою, і сама валіде подарувала Хуррем маленький ятаган, так обсипаний самоцвітами, що вже й не був зброєю, а тільки коштовністю. Стару бабу-Ал, яка підстерігає породіль, вириває у них з грудей легені й кидав в море, можна було відігнати, тримаючи коло постелі голку і повторюючи сто тринадцяту суру корану про захист від зла тих, що дмуть на вузли, від зла заздрісника, коли він заздрить, і навіть від зла того, що стоїть твердо.
Хуррем сміялася з тих страхів, бо й що вони після того, як ти спізнала рабство!
(Продовження на наступній сторінці)