— Що ти пропонуєш? — Держикрай був трохи стурбований.— Ти хочеш зупинити прогрес? Це неможливо. А щодо нових джерел енергії, то над цим теж думають. Вчені вже навчилися тримати плазму з мільйонноградусною температурою в магнітній пастці. Як тільки доведуть існування плазми до десяти хвилин, проблема енергії вирішена буде назавжди.
— А плазма? Чим вона живитиметься? Воднем? А водень звідки братимемо? Від господа бога? — Шляхтич тепер не питав, не роздумував, він наступав, але й Держикрай не думав здаватися.
— Зрозуміння природи для сучасного людства менш істотне, ніж користання з неї.
— І шанування її законів,— нагадав Шляхтич.
— Гаразд. Що ти пропонуєш? — спокійно спитав Держикрай.
— Лихо в тім, що нічого не можу пропонувати, бо я лиш технік. Не вчений, а звичайний технік. Такий самий, як і ти, хоч у тебе й вчене звання і багато вченої амбіції. Та й не в тобі все, Держикраю. В нас сотні вчених, академіки, світові імена, все ніби вчені, а насправді займаються вирішенням технічних проблем, які не просувають людство вперед, а коли й просувають, то тільки на короткий час. Ти скажеш, що настає вік електронних машин, що через десять-двадцять років кожен носитиме з собою лічильне устаткування замість блокнота чи кулькової ручки. Згода. Носитимемо, лічитимемо, одержуватимемо інформацію. Але ж інформація може бути лише доти, поки будуть джерела для інформації. А коли машинам нічого буде лічити? Коли спалено буде останній кілограм вугілля на землі, коли видобудуть останню краплю нафти з свердловин, коли останній зелений листок, отруєний газами хімічних підприємств, упаде на землю і припиниться таємничий процес фотосинтезу на Землі? Ось над чим повинна думати сьогодні наука, справжня наука. І ми з тобою, Держикраю, не вчені, а техніки, Митько правду каже, і нам би менше треба виголошувати словес про всілякі мудрування, а вже сьогодні дбати за те, щоб людина працювала з радістю! Біла сорочка — це прекрасно, але ж і в білій сорочці людина отримує інфаркт відразу після сорока, а то й раніше! Не в самій сорочці справа, хоч сорочка, згоден з тобою, теж якийсь фактор. А в нас повинна бути ДОРО. Так, Митьку?
— Ти забув ще про одне,— нагадав я Льоні,— колись у нас багато про це було мови.
— Забув. Нагадай.
— Про вміння думати. Мислити. Кумекати. Ворушити мозком.
— Вміння мислити дає тільки математика,— сказав Держикрай,— це істина. Тому я вимагатиму, щоб у цеху... Галілей сказав: книга природи написана мовою математики, і зрозуміти її зможе лиш той, хто навчився розуміти цю мову. Тому, повторюю, я вимагатиму...
Але ми так і не довідалися цього разу, що ж він вимагатиме. Бо Шляхтич спокійно заперечив Держикраєві:
— На жаль, ти помиляєшся, Держикраю. Математики якраз зовсім не вміють думати. Математика лишає розум незаймано-цілинним. Але цього ніхто не знає, бо математиків не можна перевірити. Вони ж суворо дотримуються таємниць своєї касти і, затямивши потрібний набір формул, лякають їхньою недоступністю всіх невтаємничених. Жоден уряд ніколи не втручався в справи математичні. Завжди було досить охочих повчати письменників, художників, композиторів, архітекторам просто диктували, що і як споруджувати, але який король або імператор пробував перевірити розв'язання нелінійних рівнянь або піддавав сумніву систему одиниць Гаусса? Ніхто й ніколи. Стародавні математики були водночас і філософами, вони намагалися осмислити довколишній світ, але згодом переконалися, що цим тільки обтяжують свій розум.
Держикрай ніскільки не збентежився звинуваченнями на адресу математиків, яких він так високо хотів поставити над усіма іншими людьми. Він усміхався навіть з відвертим торжеством.
— Назвіть мені бодай одного художника чи письменника, який би на дозвіллі пробував цікавитися теорією Ейнштейна або хоч зробив би розрахунок звичайного шосейного містка! Зі свого боку, я можу перелічити вам сотні представників точних наук, які уславили себе не просто як дилетанти, а як талановиті, іноді геніальні творці в літературі, музиці, живопису, в театрі! Хочете прізвища? Ломоносов, Бородін...
— Не трать, куме, сили, яка солому ломить,— зупинив я Держикрая.
— І я ще матиму нагоду, коли хочете, довести вам усім навіть тут, що ми... Хай техніки, як висловлюєшся ти, Шляхтич... Але й техніки — представники наук точних... Ну, то от... Ми доведемо... Я подумаю над цим...
Що він міг ще показати, цей ходячий електронний мозок у білій сорочці, випраній і випрасуваній моєю мамою, всупереч усім моїм протестам?
Тоді ми не сприйняли всерйоз його похвальби. Зібралися мовби для того, щоб вирішити проблему нервових перевантажень Митька Череди, зійшли на проблеми глобальні, розійшлися, нічого не вирішивши, головне ж: ніхто не схитнувся в своїх переконаннях. Мені, власне, Держикрай подобався своєю несхитністю, я відкидав у ньому не це, навіть оту домашню дріб'язковість я пробачив би йому, вважаючи її несуттєвою, але допікала технократова зневага до робітничої жилки, його хвастощі своєю рознауковістю, і приємно було, коли Шляхтич безжально здирав з Держикрая всю шкаралущу так званої науковості й показував, що перед нами звичайнісінький технар, яких розплодилася сила-силенна і які часто, не знаючи броду, хапають облизня.
Зізі плакала. Ніколи не гадав, що моя легковажно-вертлява, вічно розсміяна сестричка може так плакати. Вона рюмсала примітивно й недостойно, ганьбила славне прізвище Черед, заливала слізьми всю нашу квартиру, ріки сліз розтікалися по всіх кімнатах, хоч бери й споруджуй каскад гідростанцій!
Питати батька чи маму про причину сестриних сліз годі було й пробувати,— така стурбованість написана була на їхніх обличчях, стурбованість і смуток, і все те, що виписується безжальною рукою природи на батьківських лицях, коли з їхніми дітьми щось не гаразд. Мовчазне зітхання, невиразний жест рукою, може, безмовні припросини прилучитися до загальної сімейної печалі і не турбувати тої, яка страждає найбільше.
Та я ще не розбирався в таких тонкощах, я перебрів через ріки сліз, знайшов Зізі на тому березі розпачу, струснув її за плечі, весело загукав:
— Ну, чого? Ну, що? Ну, навіщо? Ну, кинь! Ну, перестань!
Я вигукував, мов естрадний гастролер-халтурник, для повноти враження не вистачало ще тільки: "Ну, плюнь! Ну, розітри!"
Але дивно: Зізі мовби ждала, що я звернувся до неї з такими низькопробними вигуками, вона вхопилася за моє плече, вона ждала будь-кого, потопаючи серед своїх гарячих сльозових рік, їй треба було випливти, вибратися на тверде, зачепитися за надію.
— Він поїхав,— захлипала вона,— поїхав знову, а дорога ж сьогодні... а він божевільний... Ніхто не знає, що він божевільний... Всі думають, що він... а він...
— Та хто й куди поїхав і хто божевільний? — вирішив я допитатися, хоч приблизно вже уявляв, про кого йдеться і хто саме божевільний, бо вже хто-хто, а я, може, перший запримітив усю глибину ненормальності Держикрая.— Ну, хто? Держикрай, чи що?
— Він,— хлипала сестричка,— поїхав... йому треба, він каже: струснутися... а дорога...
Я спробував уявити, яка сьогодні дорога за містом. Для цього не треба було зайвий раз визирати у вікно, засльозене дощем, і згадувати калюжі на тротуарах, які я розбризкував, ідучи додому після роботи. Темрява, дощ, вузьке мокре шосе... Чорти ж понесли Держикрая саме сьогодні кудись там їхати, щоб струснутися. Там може так струснути, що й деталей не позбираєш... І оті стрижені хлопчики не зуміють згвинтити свого шефа... В таку погоду їхати на прогулянку — чистісіньке безглуздя... Та й що за прогулянка після виснажливого дня в цеху і тих напружених розмов, які Держикрай уперто й невтомно веде щодня з усіма нами, зі мною теж?
Загалом же кажучи, мені подобалося ставлення Держикрая до своєї машини. Висловитися можу як особа незацікавлена, бо рішуче відмовився навіть від того, щоб Держикрай возив мене на роботу або ж брав із заводу коли-небудь. Маємо власні дві ноги, маємо громадський транспорт, а захочемо, то матимемо й транспорт особистий, для цього слід лиш змобілізувати матеріальні ресурси й діждатися черги, що, як показує практика, вдається зробити багатьом рядовим радянським трудівникам, до яких будь-якого дня може прилучитися й Дмитро Череда.
(Продовження на наступній сторінці)