Мама наварила вареників з вишнями, було випито по чарці настояної на калганному корені горілочки на повітання нашої дружної родини, тоді сіли ми радитися щодо батькового човна.
Батько взяв слово для позачергової заяви й повідомив, що Ізіді він теж писав про свій клопіт і не так просив допомогти, як хотів порадитися з старшою дочкою. Далі батько міг би й урвати свою позачергову заяву. Бо далі ми знали, як воно мало бути. Ізіда, безтямно закохана й віддана своєму Віолончелістові, ясна річ, показала йому листа і, мабуть, попросила допомогти батькові, а Віолончеліст, як чоловік, ознайомлений з найвищими етикетами, не міг не відгукнутися на таке прохання свого тестя, однак, втуплений у свою музику й у свої концерти, як практик він дорівнював нулю, через що нічого путнього зробити не міг, а мовчати теж не міг. І от він прислав листа. Батько мав би промовчати про лист, але щось, видно, зачепило старого Череду, і він закінчив свою позачергову заяву читанням відповіді старшого зятя. Той писав таке. Що він вітає намір і захоплення, бо сам уміє захоплюватися. Прекрасно. Що він теж двічі катався коло Києва на моторнім човні, і це було непередавано. Що йому доводилося бачити моторні яхти, скажімо, в Греції, чи Швеції, чи в Італії. Яхти своїми лініями справили на нього просто незабутнє враження. Але він не може зрозуміти, навіщо батькові якісь будівельні матеріали, та ще мало не куплені за валюту і мало не за океаном. (Звідки Віолончеліст вилускав таку думку, цікаво). Він також не може зрозуміти, чому б просто не купити готового човна з моторчиком, не затіваючи, отже, будівництва. Він навіть міг би, як подарунок, купити тестеві човна угорського чи німецького, хоч знову ж таки йому не ясно, чому не можна купити наш радянський човен, адже радянське — значить відмінне!
— По-моєму, наш Віолончеліст міг би бути міністром культури,— сказав я,— а то й міністром закордонних справ!
Рацпроп дивився на речі практичніше.
— Йому там ніколи, та він і не розібрався,— пробачливо мовив він,— а ви, батьку, їдьте до мене та з моїми дядьками такого човна склепаєте з підручних матеріалів, що аж ну!
— У вас же води немає,— нагадав батько.
— А кораблі хіба на воді будують? Коли готові, тоді їх на воду спускають. Ми теж свого човна привеземо на воду, ще й пляшку шампанського об борт розхекаєм!
— Човновий приз завойовує інтелігенція сільська! — загукав я.— Культурна інтелігенція виявилася неспроможною збагнути саму ідею човнобудування, інтелігенція технічна в особі нашої Зізі спромоглася лише на деякі організаційні заходи, зате сільська перевершила всіх практицизмом і рішучою готовністю взятися за діло. Хай живе сільська інтелігенція, уособлювана Рацпропом! Виголошую це від імені робітничого класу!
— Візьмуся ще я за тебе, робітничий клас,— посварилася на мене Зізі.
Взялася вона за мене не відразу. Кілька днів відбувалися консультації на вищому рівні, Зізі вела загадково-таємничі розмови з батьком і з мамою, мені не говорив ніхто нічого, та я не дуже й турбувався тим, бо перебував і досі в тому невизначеному стані моїх взаємин з Клементиною, що не знав, чи закохуватися в неї, чи ні,— власне, як розібратися, що то таке кохання, і, може, коли б не дратував мене Кривцун, в'язнучи нахабно й відверто до дівчини, то все кінчилося б ще там, у кабінеті товариша Книша. "Как мимолетное виденье".
Але ж Кривцун виявився лише маскуванням, камуфляжем, окозамилюванням! Коли б я знав! А ще коли б знав, що човнова проблема теж до деякої міри слугувала тільки димовою завісою для глибоко родинних справ і що Зізі була прикликана, порушуючи всі наші правила не турбувати людину в її горі, аж ніяк не для допомоги в добуванні будматеріалів, а заради мене, тобто Дмитра Череди, і заради його майбуття!
Зізі сиділа тиждень у нас у квартирі, нікуди не потикалася, технократ її теж не показував носа, вона мовби затаїлася, щось відбувалося важливе, однак легковажність моя не давала змоги зосередитися на домашніх справах, я спав, снідав, біг на завод, потім на курси, потім проводив Клементину. І хоч би тобі поцілував чи обійняв дівчину! Тільки розмови на міжнародні теми, про будову землі й всесвіту, про погоду й тваринний та рослинний світ.
Що ви знаєте про пташині перельоти? З нами залишається на зиму небагато птахів. Було б невимовно сумно, коли б не лишився жоден.
А що дає освітлення курників? Марнотратство тримати несушок восени й узимку в темних курниках. Годувати— птахів треба, а спожитку від них немає. А тим часом раціональне годування, тепло й світло — то три найважливіші умови зимового яйценесіння. Світло через зорові нерви й мозковий додаток викликає появу гормонів і дозрівання яйцеклітин у яєчнику, що веде за собою зріст несучості.
Все-таки, видно, технократ натякнув Зізі, що пора їхати назад, бо якось уночі сестричка впіймала мене, коли я хотів прошмигнути в постіль, і заявила:
— Маю до тебе розмову.
— З свого боку не маю до тебе ніяких розмов.
— Не будь дурнем, я — серйозно.
— Зізі, коли це ти стала серйозна?
— Коли стала, тоді й стала. Можеш дякувати, що хоч я одна в цьому ненормальному домі можу подумати про речі важливі.
— Про що ж саме? Про мою могутню незрілість у цілому ряді питань?
— Хоча б. Годі вдавати дурника.
— Хто ж тобі сказав, що я вдаю?
— Ніхто. Не сліпа, сама бачу.
— Та що ти бачиш, Зізі!
Вона взяла мене за вухо, повела до кімнати, в якій завжди жила, коли приїздила до нас погостювати, посадовила мене на стілець, сама сіла навпроти, вперлася ліктями в стіл, стала пильно дивитися мені в обличчя. Дивилася, а очі їй сміялися.
— Перейшов до любові, Митю? — спитала тихо, із співчуттям і навіть, як здалося мені, із затаєним болем.
— Куди, куди? Нікуди я не переходив! Живу в залізі!
— Не бреши, Митю.
— Ти вважаєш, що слова "не бреши" й "Митю" пасують одне до одного?
— Іноді пасують.
— Але тільки не в цьому випадку, дорога сестричко. Бо я сьогодні не можу сказати навіть, що люблю свою роботу. Роботи, власне, ніякої нема. Саме вовтузіння й монтажна зона, де ніякі академії не розберуться.
Робота сестру, видно, цікавила сьогодні мало.
— Я повинна спитати тебе про одну річ,— вже й геть серйозно повідомила вона.
— Ну, питай. Вечір запитань і відповідей.
— Ти симпатизуєш комусь із дівчат?
— Я живу в залізі. Тобі мало?
— Ну, живи. А в тому залізі є дівчата? І якась із них має до тебе симпатії?
— Спитай у дівчат. Можеш вмістити мій портрет на обкладинку журналу "Огонек" з закликом до всіх дівчат Радянського Союзу освідчуватися в симпатіях до Дмитра Череди.
— Гаразд, у тебе язичок наш, чередівський. А це що?
На стіл лягла відома мені добре папка з написом: "Зберігати вічно".
— Це? Газетні вирізки. Можу сказати, яка лежить зверху. Називається: "Родинній реліквії 250 років". Про ковальський молот з написом: "1727 рік". Як бачиш — поінформованість виняткова!
— Поінформований ти, та не дуже,— Зізі розв'язала поворозочки, розгорнула папку. Там не було жодної газетної вирізки. Папка набита була листами! Акуратно покладені один на один, купчилися в два ряди гарні конверти з дбайливо виписаною адресою, адресою нашого "Ділового клубу" і нашої квартири. Конверти досить хлялі, може, й порожні, може, чийсь жарт?
— Там і листи чи самі конверти? — поцікавився я, ще не знаючи, до чого це все.
— Листи,— сказала Зізі,— й не вдавай, ніби нічого не знаєш.
— Справді, не знаю.
— А це що? Дивись!
Вона повернула папку так, що я побачив напис на одному з конвертів. Там, як уже сказано, стояла назва нашого "Ділового клубу", число нашої квартири, а нижче єдине слово: "Синові". Ні прізвища, ні імені, лише єдине, геть несподіване й незбагненне "синові". Ясно ж, що хтось пожартував! Але стільки жартів? Ціла папка конвертів? Чи не забагато?
— І що, на всіх конвертах однаково написано?
— Однаково.
— А листи?
— Листи неоднакові.
— А ти що — читала?
— Читала.
— Здається, вони адресовані не тобі.
— Ага, отже, тобі? Ти знав? Знав?
— Та нічого не знав. І не мені. Не ждав і не жду я листів ні від кого. Просто міркую собі так, що коли написано "синові", то, мабуть, треба шукати сина. Ти ж не син, сподіваюсь.
— Але сестра цього сина. І до того — старша.
— Не перевищуй своїх повноважень, Зізі.
Зізі наприндила губи.
— Могли б, до речі, без мене тут розв'язувати твої любовні проблеми. Ніколи ні в чому не можете обійтися без Зізі.
Ось тобі й човен! Світломаскування і димова завіса. Насправді ж батько покликав Зізі, щоб порадитися про ці листи. А мені за весь час ні слова! Оце характер! Оце старі кадри!
— Батько читав листи? — пішов я в наступ на сестричку.
— Ти ж знаєш його принципи. Він не розпечатав жодного. Раз не йому — не міг і доторкнутися.
— А раз тут написано "синові", то міг би, здається, передати цьому членові родини. Чи як ти гадаєш?
— Батько боявся, що це анонімки. Не хотів зробити тобі боляче.
— Жіноча рука,— які ж тут анонімки?
(Продовження на наступній сторінці)