А мені се місто уявлялося тої зими в тисячі разів неприступнішим. Під’їздив до нього безсилий і безпорадний, як мала дитина. І де ж був той Марс, що кидав на мене своє криваве світло тільки в час неслушний? Чи то вже така доля великих полководців, що мають зони здобувати щастя для інших, але ніколи — для самих себе?
Від Києва до Переяслава я летів ніби в якомусь сивому чаді, через Дніпро теж перелітав, як орел самотній, а тоді уповільнював і уповільнював свого коня, давав війську спочинок і волю, в Черкасах і зовсім зупинився, лякаючись кати далі, не наважуючись послати гінців, щоб довідатися: чи Сама в Чигирині, чи знає про патріарше благословіння, чи жде як жона і гетьманша?
Однак не посилав гінців і нікого до себе не підпускав. Вагання моє не тривало довго. Мав їхати далі! Прискочити до Чигирина не як мученик, а як муж!
Сонце того ранку зійшло над степами велике і чисте, сипало на мене своїм тяжким, мов оберемки золота, промінням, кликало, очікувало, заохочувало. Я вирядився, мов для стрічі королівських послів, у кармазини й хутра, весь сяяв золотом,і військо моє сяяло золотом, а в душі однаково був морок, гріх і зловорожість. Ставала мені перед очима зів’ялолиця пані Раїна, підносила погляд нечистий і брехливий, сичала зловісно: "Ви не побачите її, пане Хмельницький, більше не побачите ніколи…"
Я відганяв те видіння, прикликав до себе Мотронку, малював собі її сумовиту красу, чув її злякане: "Ні! Ні! Ні!" — і сама собою виспівувалася мені в думці пісня про нашу дивну і тяжку любов:
— Постій, прошу, голубонько, розмовлюсь з тобою,
Коли буде рожа воля, жить будем з тобою.
— Як же мені, мій гетьмане, з тобою стояти.
Маю ж бо я воріженьки, що будуть брехати.
А ще к тому, мій гетьмане, тепер од’їжджаєш,
Змовлять мої воріженьки: про мене не дбаєш.
— Ой хоча ж я і поїду, тебе не забуду.
На злість нашим воріженькам споминати буду.
— Побий, Боже, воріженьків, що нам зичать лихо,
Ми з тобою, гетьманоньку, любімося тихо.
Тот час своїм воріженькам зав’яжемо губу,
Як з тобою, гетьманоньку, станемо до шлюбу.
Вірний Демко стрічав мене в полі з старшинами перед Чигирином і ще здалеку світився всім лицем до мене. Продерся до мене крізь стиск старшинський, пробив непробивну стіну дорогих кунтушів, розіпхав густі лави залізних коней, вклонився мені, гукнув: "Чолом, гетьмане великий!" — і пустив з — під вуса таку усмішку, що в мені заграла душа.
— Як там мої всі? — спитав я його.
— Та вже! — безжурно мовив він.
— Здорові?
— Богу дякувати.
— А гетьманша?
— І гетьманша в доброму здоров’ї.
— Що ж вона?
— Жде. Гетьманша то й тебе жде, великий гетьмане, а пані Раїна то мовби весілля, чи що, аж гетьманич Тиміш, з неї насміхається. Каже, женитися не страшно, а страшно єднать попа. Як я того монаха від патріарха привіз, то пані Раїна аж підскакувала на радощах і вмить випустила з свого сховку пані гетьманову, а Тиміш, напоївши того монаха нашою горілкою скаженою, підпалив йому бороду одною з отих свічок, що самі запалюються. Ну гвалту було! Вже пані гетьманова, щоб залагодити справу, подарувала тому монашкові за його бороду п’ятдесят талярів. Бо це ж йому без бороди — що чоловікові без штанів!
Я слухав і не слухав дурні теревені Демкові. Гнав коня. Був тепер як той чабан з пісні, що, приманений чарами дівчини, прилетів до неї на білім коні. Летів на білім коні до Чигирина, до своєї туги. Тепер важила кожна хвилина, бо що довше я не приїздитиму, то більше буде вона заклопотана, стурбована, зболена, змучена жданням, а я хотів бачити її звеселеною, роз’ясненою, в безмежно щедрій радості.
Били гармати на повівання, рвали повітря тугими стрілами, а в мене рвалося серце від нетерпіння, видзвонювали дзвони чигиринські на радість гетьману, а в мені дзвенів голос Мотрончин, що його мав я почути невдовзі.
Вона сама стрічала мене! Не було нікого, пані Раїна щезла, як дух лихий, ніхто не наважувався поткнутися в двір гетьманського дому, пустеля була б страшна, коли б не стояла на ґанку різьбленім, ждучи мене, вона сама! В кунтуші, критому оксамитом жарким, талія й рукава в обтяжку, комір широкий лежачий, відкидні одвороти на високих грудях, високі обшлаги на рукавах, на грудях одкритий тільки на стані схоплений золотою застібкою, підпушка, як і належало жоні гетьманській, покладена з хутр не малоцінних, а соболина пластинчаста, і шапка на Мотроні так само соболина, і стояла не на голих дошках і не на козацькім ряденці, а_на перському килимі безцінному, світила мені навстріч своїми сірими очима вже не полохливо, як давніше, а якось мовби хижо — вона чи не вона?
Та коли вискочив з сідла і, заточуючись, побіг до ґанку, наставила проти мене тонкі руки, сполохано переблиснула очима, застогнала — заплакала: "Ні! Ні! Ні!" Вона! Гетьманша! Заграбастав її в обійми, ладен був задушити й знищити і сам готов був знищитися отут, бо й навіщо жити далі! Тоді відставив її від себе, не відпускаючи з рук, зазирнув у очі, в саму глибину, хотів спитати, чи ждала, аде не міг вимовити й слова, тільки згодом видушив з себе геть не те, що хотілося:
— Де була?
— Де ж мені бути? В Чигирині!
— Тоді, як шукав тебе! — закричав я. — Влітку! Де тоді була? Коли сховалася! Коли ви з своєю матір’ю…
— Хіба ти шукав мене? — сказала вона спокійно. — Ти приїхав і поїхав.
— Що б же мав робити? Перевернути всю Україну задля тебе?
— Нащо всю Україну? Хіба я так далеко була?
— Де ж ти була? — вже не закричав, а застогнав я, так ніби від цього стало б мені легше.
— В Суботові.
— В Су… — Я поглянув на неї нестямно. — Як могла ти там бути? Хто тебе туди?.. Там же все понищено.
— Сам сказав Сабиленкові відбудувати. Він і зробив. І одвіз туди мене.
— Захарко? Шинкар нехрещений?
— Вважав, що ти найперше захочеш поглянути на свій Суботів. І вмовив мене туди поїхати. Я ждала тебе там.
Ждала в Суботові! Як я міг забути про свій Суботів? Як же не почув її ждання?
Я схилив перед нею голову.
— Прости мене, Мотронко.
— Ти образив матір.
— Винен і перед нею.
— Вона хоче тепер справити наше весілля.
— Весілля? Коли все тоне в крові? Було вже наше весілля тут — хіба забула? Жовті Води наше весілля, і Корсунь, і Пилявці, і Львів та Замостя! Мало — то й ще буде! Поїдемо до Переяслава. Там збереться вся старшина Війська Запорозького, поставлю тебе перед нею, назову гетьманшею. Чи тобі мало?
Вона мовчала.
— Запросиш мене до хати, чи як? — спитав я.
Вона відступилася від дверей, але я не пішов поперед неї, взяв Мотрону за руку, повів з собою, в світлиці зірвав з неї кунтуш соболиний, знов одставив од себе, дивився й не міг надивитися. Була в саяні з срібної в золоті трави об’ярі, обшитім мереживом німецьким з городами, до саяна босторг жаркий в золотих травах з мереживом у сріблі й золоті. Ждала свого гетьмана, ждала!
У мене задрижали ніздрі.
— Стала б ти переді мною десь отам у снігах, як я їхав, — то розтопив би всі сніги! — сказав їй пошепки.
І тут холодною тінню постала між нами пані Раїна.
Я вклонився своїй шляхетній тещі, клянучи її в душі і з нехіттю думаючи про те, як доведеться перепрошувати її за своє грубіянство тоді, в червні. На щастя, вона не дала мені промовити й слова, зміїно пограла своїми тонкими устами, тоді повідомила:
— Там гінці до пана гетьмана.
— Що за гінці невчасні? — незичливо поглянув я на пані Раїну.
Ні любові, ні дружби. Вороги до самої смерті, і вже тут нічого не вдієш.
— Гінці од панів королівських комісарів, — мстиво усміхнулася пані Раїна і вперто стояла, не йшла з світлиці, не полишала Hac наодинці з Мотронкою, ждала, щоб я повернувся до своїх гетьманських обов’язків, надто що йшлося ж про милих її серцю панів комісарів.
Я пішов до гінців, і поміст угинався під моєю тяжкою ходою, двигтіли стіни, жалібно дзенькав срібний посуд у креденсах, все здригалося наполохано, тільки пані Раїна стояла як стій і вела мене своїм зміїним поглядом, як по шнурку.
Гінці були й не від комісарів самих, а від мого писаря генерального Виговського, який вертався з Семиградщини, віз із собою посла від Ракоці, але писав не про своє посольство, а справді про комісарів королівських, бо, мовляв, по приїзді до Києва довідався, що комісарам чинять всілякі перепони в сповненні їхньої місії миротворчої, тримають на волості без провіанту й фуражу, хто відлучається від комісарського полку, приплачує життям, тож потрібне втручання гетьманове, а також слід визначити твердо місце комісії. На віддалі пан Іван забув про свою обачливість і виказував хіба ж таку настирливість. Забув, кому служив. Кисіль миліший був його серцю, ніж гетьман козацький!
— Де писаря генерального позоставили? — поспитав я старшого з гінців, чоловіка, видати, більше шляхетського, ніж нашого козацького узвичаєння.
(Продовження на наступній сторінці)