Ми робили переходи в дві й у чотири милі одразу. Від урочища Колодежа, званого Наливайковою Криницею, доскакали до Косуватої, де ночували в сотника Корсунського полку. Від Косуватої до Стеблева було чотири милі, однак ми встигли ще й пообідати в Стеблеві, щоб заночувати в Корсуні. З Корсуня поїхали на Сахнівку, тоді на Березківці, де заночували в корсунського полковника Топити, і далі на Мліїв, Орловець, Баклій, Старокостянтинів і на Тясьмин, заснований старим Конецпольським мовби для того, щоб з’явився суперник для Чигирина. Гей, пане ясновельможний, не вдалося тобі суперництво! Хоч і назву перейняв од річки, і ставок загатив аж на дві милі, щоб і саму річку потопити, а містечко як було, так і зосталося, не затьмарити йому Чигирина, як цьому ставові не змагатися з Тясьмином, а всім Конецпольським — з Хмельницьким, з гетьманом, за яким — народ увесь!
Від містечка Тясьмина проїхали ми три великі милі по пустирю до Жаботина, але ночувати там не стали, а заночували в Медведівці, од якої вже я хотів одразу добутися до Черкас, де стояло військо.
На півмилі від Медведівки тяглися довгі мости на болотах поряд з руслом Тясьмину, як від Суботова до Чигирина, їхав я тими мостами, і здавалося — ось уже буду в Чигирині, ось побачу, почую, ось… Настирливі думи, настирлива плоть. А де була — моя доля?
Я завернув до Черкас. П’ять миль ще треба було перебути, та що нам ті милі, коли позаду покинуто погноблення, занепад, лихо й нещастя цілих століть!
Ми в’їздили в Черкаси без попередження і без звідомлень, але хтось уже ждав мене, хтось зготовив стрічу, гідну гетьмана, слава сяяла вогнями, гриміла гарматами, розкричувалася голосами піднесеними.
Слава була зі мною. А доля?
24
В Черкасах ждав мене Виговський з вістями значними й незначними, яким я мав дати лад, викладав пан Іван усе те добро так, ніби сам і збирав, і споряджав вісті, вміло виставляв наперед важніші, відгортаючи несуттєве і всілякий дріб’язок. Милії вісті, коли кличуть їсти, як писано було на ложках козацьких. Вісті ж для гетьмана призбирувалися не всі милі, та й не вельми легкі, бо вже мав тепер життя і смерть людські в руці, повинен приютити вдовицю, нагодувати сироту, навчити невченого і забити памороки ворогові.
— Пан Кисіль знов озвався, — мимохідь зауважив Виговський.
— Ще звідкись спроваджує тоненькі єдваби, щоб загорнути в них усіх чортів — бісів та підсунути довірливим козацьким душам?
— Аби ж то! Списався вже з московськими приграничними воєводами і намовляв, щоб ударили на татар.
— Ага. На татар? Одчахнути їх од козацтва, а нас зоставити голими перед панським вояцтвом? Та вже пізно, пане сенаторе! Чиє скрутилося, а чиє й змололося!
— Мабуть, воєводи ще не відають ні про Жовті Води, ні про Корсунь, — обережно мовив пан Іван, — деякі прикмети вказують…
Я урвав йому мову обережну з нехіттю:
— Що за прикмети, коли весь народ піднявся від краю до краю! Вже Варшава й Стамбул знають про наші звитяги, сам укладав листи з — під Білої Церкви до всіх володарів значних, про що ж тепер мовиш?
Але Виговський умів бути занудливим до нестерпності, коли мав у руках те, чого не мав ти, — вісті.
— Перехопили козаки за Києвом одного стародубця Климова Григорія, — безбарвним голосом повідомив він, — пробирався він до пана Киселя. Посланий севськими воєводами Леонтьєвим і Кобильським з листом князя Трубецького про те, що його військо готове виступити проти татар.
— Де цей стародубець? — пошепки спитав я.
— Припровадили козаки сюди. Гналися за нами від Білої Церкви. Вже в Мошнах аж сказано мені про нього.
— А лист?
— Відібраний. Тепер у гетьманській канцелярії.
— Чом же мовчиш?
— Звідомлюю пана гетьмана…
— Звідомлюєш? Задурюєш мені голову нікчемністю, а про найголовніше мовчиш! Взавтра поставити стародубця переді мною! Догляньте його справно, і щоб усе по потребі й шані, як для посла. Спорядити його назад до воєводи. Тепер уже нашим посланцем. З листом до самого царя московського!
— До царя? Ми ж послали з — під Білої Церкви, — нагадав Виговський.
— Послали, а. чи дійшло? Та й що послали? Складав ти, писарю, для всіх однаково, і скрізь знати було писарську твою душу. А тут треба лист, в якому б душа народу цілого билася!
На козацькій раді після Корсуня приговорено мені проситися під руку великого государя Олексія Михайловича, всеї Русі самодержця, поєднавшись з братами нашими єдинокровними і єдиновірними, а з — під королівської. руки вимкнутися.
— Не кликано мене на ту раду, гетьмане.
— Не кликано! А мав би знати, пане Іване, хоч і не кликаний. Та вже гаразд. Не стану обтяжувати твою душу сим листом. І нікого не стану обтяжувати, бо й хто се зможе! Сам уложу, і то цієї ночі!
Я не стулив повік до ранку. Який там сон і хто б то спав на моєму місці! Мав позаду свої найбільші битви, ще чув стогони поранених і бачив кров, яка тече ріками, але вже не озирався на ті битви, не здригалася душа моя від смертей, і не втішалося серце небаченими перемогами, — думалося про інше. Народові потрібні не виграні битви, не втішання славою і волею, не ситість і спокій на якийсь час, — йому потрібне майбуття. І очолити народ може тільки той, хто спроможен забезпечити його майбуття на віки цілі. Забезпечити майбуття. Слова, які не мають назви. Як казав той волопас нічний: "Треба вигравати не битви, а долю". Многі пробують сього доконати, та ніхто не вміє вийти за власну малість, здолати її. Хто здолає, здобуде велич. І не він сам (бо теж — слабий чоловік), а його ім’я, яким значитимуться всі його діла, що стануть великими й несмертельними.
Я став на битву запеклу й криваву, здобув перемоги, відав, що здобуду й ще, але вже тепер думав: доки ж? Тепер, коли піднявся увесь мій народ, я не шукав, до кого прихилитися, в кого просити помочі, бо міг вистояти проти будь — якої сили. Але народові потрібен спокій. Не можна всю історію воювати. Це висушує всі джерела народної душі. Войовничі народи або ж гинули безслідно, як обри чи гунни, а то нікчемніли, стаючи жертвою інших, ще нікчемніших! Хіба залізні легіони римські не розносили колись орлів своїх по всьому світу? А де тепер ті легіони і де їхні орли? Хіба Тимур не розгромив Баязида Блискавичного, що лишався його єдиним суперником під сонцем і місяцем? А де те царство Тимурове?
Тої червневої ночі відкрилася мені вічність. Ще не народився великий філософ мого народу і великий поет його не прийшов, я не міг. тоді вгадати їхніх імен, які, може, затьмарять і моє ім’я, але мислі їхні великі вогненно зблиснули перед моїми очима тої ночі, провіщаючи будущину землі моєї і народу вкраїнського.
Славитимуть вони найперше розум і дух: "Плоть нічтоже, но дух животворить".
Орися ж ти, моя ниво,
Долом та горою!
Та засійся, чорна ниво,
Волею ясною!
Орися ж ти, розвернися,
Полем розстелися!
Та посійся добрим житом,
Долею полийся!
Розвернися ж на всі боки,
Ниво — десятино!
Та посійся не словами,
А розумом, ниво!
Т. Г. Шевченко.
Так змикаються в мислі геніїв розум і воля.
Что за вольность? Добро в ней какое?
Ины говорят, будто золотое.
Ах, не златое, если сравнить злато,
Против вольности еще оно блато.
О, когда бы же мнь в дурнь не пошитись,
Дабы вольности не могли как лишитись,
Будь славен вов?к, о муже избрание,
Вольности отче, герою Богдане!
Г. Сковорода.
Стати отцем вольності не на мить, не на день, а на віки — ось над чим думав я тої червневої ночі між числами сьомим і восьмим, з середи на четвер, між співом перших півнів і других. Мені було тяжко під ранковою зорею.
Ніхто не поможе, ніхто не порадить. Холодна самотина генія. Простий посполитий, міщанин прокидається поряд з коханою жінкою, в теплі й затишку, а я обіймаю порожнечу, і холод оточує мене, як у зоряних висях. Я дивився на зорі, і вони жахали мене. Чорна безмежність неба нагадувала про марноту людського життя, а я ж, вознесений над народом своїм, уже не міг тепер змарнувати життя власного, а мав кинути його до самих зір, щоб засвітилося воно і горіло незгасно.
Прагнучи зазирнути в майбуття, спробував я поглянути в минуле. І що ж я там побачив? Золотий Київ, а до нього пливуть Дніпром лодії золотії з усіх земель — і земля одна, народ один, і все одне. А тоді жорстока розокремленість, злочинна й безглузда, і вже мовби й не було єдності тої правічної, і ніхто не пам’ятає, ніхто не згадує. Знання про минуле загубилося, його зневажено, віддавано тільки схимникам — мудрецям, хибно вважаючи, що ні мудреці, ні минуле ніколи не загрожують дню насущному.
Я намірився об’єднати і возз’єднати роз’єднане, в цьому бачив розумну волю і вільний розум найбільший — так написав цього власноручного листа до московського царя Олексія Михайловича.
(Продовження на наступній сторінці)