"Муж поистини имени гетманского достоинъ, много дерзновенъ в б?дствія входити сов?тенъ в самих б?дствіях бяше, в немъ же на т?ло коими либо труди изнуренно, ни благодушество против ними н?веть поб?ждено быти можаше, мраза и зноя терп?ніе равно, пищи и питія не елико непотребної иждивеніе, но елико естеству довл?яше вкушаше, сномъ ни в нощи, ни во дни поб?ждашеся, аще же тогда отъ д?л и упражненія воинского времени избываше, тогда мало почиваше, и то не на многоцв?тнихъ одр?хъ, но на постели воинскому мужу приличествуеть, спящи же паки не печашеся, дабы уединенное коему м?сто изб?рати, но и между немалимъ воинскимъ кличемъ, ничто же о томъ радящи з тихостію сна пріимаше, од?яніє ничимъ же оть прочиіхь разнствующее, оружие точию и кони мало что оть иннихъ лучшее, мнози многажды его воинскимъ плащемъ покровенна между стражами оть труда изнемогаша почивающа созерцаху, первій же на брань, посл?дній по уставшей брани исхождаше" (Грабянка, 153)23.
Хто се? Князь Святослав, імператор ромейський Василій Македонянин, нещасний Валленштейн, підступно вбитий в Егері? Написано буцімто про Богдана Хмельницького вже тоді, як він став гетьманом, був і перебув, і коли легко вбгати чоловіка в звичні слова. У великих мучеників і великих негідників завсігди однакові житія. Так і про мене. Ніхто нічого не відав до Жовтих Вод. Мовляв, ображений і упосліджений втік на Січ, довкола нього зібралася сірома й відчайдухи. "Не тяжко було запалити їх, — каже справоздавець (Пасторій), — бо як соловейку співання, так їм м’ятежі були властиві". Ось так: запалив душі заволок запорозьких, і вони миттю обрали мене гетьманом своїм! Чи коли бачено таку чудасію? Хто чесніший і порядніший, той змушений визнати: коли це сталося і за яких обставин — нема ніяких відомостей. Справді: нема нічого. Потонуло в людській крові, засипано приском, пожерте пожежами, розвіяне вітрами — і слово, і думка, і пам’ять, і згадка.
Мої універсали, діаріуші, листи й записи згоріли у вогні, одяг з’їла міль, дерево поточив шашіль, од хоругвів не лишилося навіть золотого шитва, а шабля, яка була найближче до смерті, живе й досі. Чи все воно так?
Вічність шепотом розповідає мені, хто я і що я, і ніхто, крім мене, того не чув і не відає.
Шепоти вічності.
Відкрию одну таємницю. Великі люди відчувають свою велич мало не з пелюшок. І вельми дивуються (коли не сказати, що обурюються), коли ніхто довкола не помічає цього. Може, несвідомо, але я знав здавна про своє призначення. І що тяжче ставало життя моє і мого народу, то міцнішим був я в своєму переконанні. Навіщо Цицерон захищав свободу своїх співгромадян? Навіщо Тіт Лівій розповідав історію Риму, починаючи від років свободи і до імператорської сваволі? Навіщо Таціт попередив свою "Історію" такими словами: "Події минулого описувано багатьма, і поки вели вони мову про подвиги народу, розповіді їхні були красномовні й щирі. Та коли в інтересах спокою й безпеки народу всю владу довелося зосередити в руках одної людини, ці великі таланти перевелися. Правду стали всіляко викривлювати — попервах через незнання державних справ, згодом з бажання підлеститися до правителів або ж, навпаки, з ненависті до них. До думки нащадків не стало діла ні хулителям, ні підлесникам".
І навіщо я все це вчив колись ще в отців—єзуїтів? Щоб сіяти гречку й плекати бджіл на хуторі над Тясьмином?
Я жив під загрозами, тому не міг вдовольнитися тихим сидінням на землі, небезпеки пхали мене в дикі вири, з найтяжчих загроз зроджувався мій гнів і мого народу теж. Вся історія під загрозами. Ніде чоловік так не відкритий стихіям, як у степах. Земне горе і Божий гнів падають на нього однаково, навіть сни в нього тяжчі, ніж у інших людей. Може, тому на тих просторах тільки звірі та птаство, а люди лякливо тулилися по берегах великого степу, селилися серед лісів і боліт, на гиблих землях або на пісках, в звіриних норах, серед мокречі, холодного дихання нетрів і надр. Життя моє з самого початку склалося так, що я опинився на самому краю степів, бачив звідси всю землю, охоплював її поглядом і розумом своїм. Що було на сій землі? Вмерли сліди й спогади, ні знаків, ні надій. Тільки пісні та плачі.
Закряче ворон, степом летючи,
Заплаче зозуля, лугом скачучи,
Закуркують кречети сизі,
Загадаються орлики хижі,
Да все — усе по своїх братах,
По буйних товаришах козаках!
Чи то їх зграбом занесло,
Чи то їх у пеклі потонуло,
Що не видно чубатих не то по степах,
Не то й по лугах,
Не то й по татарських землях,
Не то й по турецьких горах,
Не то й по чорних морях,
Не то й по ляцьких полях?
Закряче ворон, загрує, зашумує
Да й полетить у чужу землю…
Я й сам брав батьківську ще вербову тридцятиструнну бандуру, співав пісні чужі, складав свої і вже знав: бандура сміється струнами всіма своїми і тільки приструнками плаче. Чому ж людям доводиться більше плакати, ніж сміятися?
Я блукав по світах, сидів аж у королівському кабінеті, відправляв уряд писаря військового, бачив гніви, незгоди; властолюбства, роздвоєння, заздрощі, ворожнечі, чвари з кровопролиттям та інші, подібні до сих, злопригоди й непотребства, і щодалі з скорботою сердечною впевнювався, що навіки порушено на землі зв’язок часів і зв’язок доль людських, життя і смерті людської. І це тоді, як не пропадав на землі жоден промінчик світла, жодна краплина дощу, жоден листок не впав марно, у всьому була своя доцільність, своя мета і користь. Так і чоловік, думав я, повинен мати свою мету, а вже вона принесе користь.
Може, я занадто довго вичікував, був обережний, стояв розполовинений, не наважувався назавжди обрати тільки волю й відвагу, а більше нічого? Як сказано: воля й відвага або мед п’є, або кайдани тре. Кайданів і так було доволі, я не хотів побільшувати їхню тяжкість, тому й вагався, вичікував, призбирував сили розуму, шукав надій. Скільки разів рвалися на волю, стільки крові — а ярмо ще тяжче, ще міцніше.
А тим часом довкола тривала боротьба добра і зла, Бога і диявола, між мирською суєтою і вічністю, і я мимоволі вплутувався в ту боротьбу, вгрузав у суєту більше й більше і вже починав лякатися, що не сповню призначення, яке відчував у своїй душі, тоді рвався всіма смислами і допускався вчинків таких, про які гріх і згадувати.
Занесений над моєю головою палаш Конецпольського після зухвалих моїх слів про Кодацьку кріпость спам’ятав мене, кинув у отхлань, у самі пекла, де валували чорні дими з позасвіття, і тут я мав або загинути, або ж зродитися таким, яким судилося мені історією.
Я кинувся тоді на Січ. Але знав, що мене, мов красного звіра, вистежать і там, бо після сеймівської ординації на Січі поставлено польську залогу з п’ятисот реєстровиків і трьохсот жовнірів, і вони тепер стерегли кіш, нікого не впускаючи туди й не випускаючи без потреби. Міг би я повештатися на крамному базарі день чи два, але й там не було надії зостатися непоміченим, отож і підказав мені мій розум річ зухвалу й нечувану: без прогайки і вагань створити свою Січ власну, потаємну, невидиму, мовби й неіснуючу, підводну й підземну, летючу й примарливу, яка житиме тільки потребою, злітатиметься й розлітатиметься невловимо, але як же грізно.
Степи пустоширокі, там ні стежки, ні сліду, як на морі. Вдень по сонцю і по кряжах високих земних, по могилах і байраках, вночі по зірках і вітрах пізнавав я путь свою. Не було тут ніколи дороги певної, а тільки одвічні шляхи, і я знав ті шляхи і став ждати на них таких самих безпритульних, як і сам, втікачів, переслідуваних, гнаних. Це було місце, де люди не мали нічого, окрім самих себе. Гідність цінувалася дорожче за любов і навіть свободу. Ми збиралися один до одного, кожен приносив не що мав (бо не мали ніякої субстанції), а що вмів. Один мав відчуття доріг, другий знав, де що росте, третій бачив воду в землі, четвертий передчував грозу, бурю, землетрус, голод, засуху й лиху долю. Я приніс їм свій розум. Споконвіку вважалося, що в битвах важить не розум, а відвага й кмітливість. Розумні занадто високої про себе думки, тому вони боязкі. Однак для козаків розум був найвищими святощами, може, тому, що кинуті були в такі нетрі життя, де не було ніяких святощів. В давній думі нашій співалося, як козаків застала на морі буря і кошовий, щоб порятуватися, пропонував дружині знайти між собою грішника, який накликав на всіх гнів Божий. Тоді винним перед Богом і товариством обізвався писар військовий — пирятинський попович Олексій, але козаки й слухати такого не хотіли:
Ти ж Святеє письмо в руки береш, читаєш,
Нас, простих людей, на все добро наставляєш,
Як же найбільше гріхів на собі маєш?
(Продовження на наступній сторінці)