«Я, Богдан» Павло Загребельний

Читати онлайн роман Павла Загребельного «Я, Богдан»

A- A+ A A1 A2 A3

На той час я вже був старий чоловік. Старість — визволення від усього непевного і нерозумного. І зненацька брутально відкинено мене в неспокій молодості. Верхи на коні переміряв я всю Україну, щоб добратися до короля і скласти йому репротест про те, як наступає шляхта на сумління людське, як отягощає козаків і гоніння насилає на віру нашу. Чинилося тоді шляхетним українцям і посполитим, що жили обіруч Дніпра, і козакам Запорозького Війська велике гноблення й озлоблення від панів і їхніх дозорців. Велику наругу й утиски пани почали творити Русі, либонь, від року 1333–го, коли король Казимир Великий, син Владислава Локетка, підкорив короні польській нашу землю. 315 років гніту над Руссю і козаками! Змінилося кільканадцять королів, були серед них і милостиві, як Владислав Другий, син русинки, і мудрі, як Стефан Баторій, що ввів чин серед дніпронизових козаків, дозволивши обирати гетьмана і старшин, надавши у володіння Трахтемирів (щоправда, не город, а сільце!), були просто обачні, що боялися надмірних утисків і надавали народові моєму привілеї і мандати, та панове можні нищили через свій гонор і ті крихти милостей і через свою невситимість чинили над людьми українськими гніт і наругу. Я вболівав на плач і стогнання народу мого братським, а скоріше батьківським серцем. Та хто ж те бачив і помічав? У мене не було праісторії, не простежувано кожного мого кроку, був я геть безіменний для світу, аж поки випростався над усім тим світом, але й тоді все приписано тільки моїй власній кривді і знов полишено в незнанні всі дотеперішні роки. Бо й хто я? Не королевич з роду Вазів, що увінчався золотою короною польських королів, не коронний канцлер Оссолінський, що всю Європу потрясав своїм красномовством; не литовський владця Радзівілл, який, в захваті, від своєї значущості, списував щодень пам’ятну книгу свого життя, нотуючи в ній увесь дріб’язок людський, про мене ж згадав лиш тоді, як вдарив грім.

Вважали, що грім ударив тільки над чигиринським сотником Хмелем, а луна від того грому розкотилася по всій землі. Лавина обрушилася. Блискавиці осяяли всі небеса. Вість рознеслася, по всіх краях — заселених і диких. Тихі жалі, стогони, плачі й грізний гомін — усе стало чутно. Грім загримів, і вже знав я тепер, що не відгримить він ніколи, тепер уже не відгримить!

Навіть великий канцлер литовський Станіслав Альбрихт Радзівілл вимушений був визнати: "Причина тої бурі є сила наших злих учинків і утиск бідних".

Коли в квітні 1632 року король Зигмунд Третій помирав, то до нього допущено було людей всілякого стану і статі, і вони так запопадливо обціловували йому руки, що шкіра на них побіліла від тих Поцілунків. А руки ж Зигмундові були по самі лікті в козацькій крові, в крові Наливайка, в крові народу руського.

Ми не цілували тих рук!

У червні посольство наше стало перед сеймом і домагалося участі в елекції нового короля, повернення прав для схизматиків, збільшення лічби козацького війська. Бо ж нас облудно звано члонками Речі Посполитої і розкричувано по світах, буцімто Україну заливають хвилі золотої свободи! Члонки Речі Посполитої! Сенат взяв на глузи наші домагання, вважаючи їх нахабством, що ж до "члонків Речі Посполитої", то високе панство заявило: так, ви справді мовби частини тіла держави нашої, але такі, як волосся і нігті в людини: насправді потрібні, та коли занадто виростуть, одні обтяжують голову, другі прикро ранять, тому їх треба частіше обтинати.

Ох і обтинали ж та стинали!

Коли вже при новому королі Владиславі гетьман Остряниця силою змусив шляхту підписати трактат вічного миру і заприсягнутися на Євангелії про вічне дотримання написаних артикулів і всіх прав і привілеїв козацьких і всенародних, то панство підступно й зловороже зламало дане слово, потоптало власну присягу, товаришів і побратимів Острянициних було пов’язано і повезено до Варшави на кару, нечувану по своїй лютості і варварству. Обозний генеральний Сурмило, полковники Недригайло, Боюн і Риндич колесовані: переламавши руки й ноги, з них тягли по колесу жили, поки вони й сконали. Полковники Гайдаревський, Бутрйн, Запалій, обозні Кизим і Сучевський пробиті залізними спицями наскрізь і живими підняті на палі. Осавули полкові Постюіич, Гарун, Сутіга, Подобай, Харкевич, Чудак і Чурай, сотники Чуприна, Околович, Сокальський, Мирович і Ворожбит прибиті гвіздками до облитих смолою дощок і спалені на малому вогні. Хорунжі Могилянський, Загреба, Скребало, Ахперка, Потурай, Бурлій і Загнибіда розтерзані залізними кігтями, схожими на ведмежі лапи. Старшин Ментяя, Дунаєвського, Скубрія, Глянського, Завезуна, Косиря, Гуртового, Тумару і Тугая четвертовано.

Шукайте своїх предків між цими мучениками!

Та тільки чи ж лишилися нащадки? Бо не милувано ні жінок, ні дітей. В жінок повідрізувано груди, самих посічено, а грудьми бито по обличчях ще живих їхніх чоловіків. Дітей попалено на залізних решітках, під які шляхта підгортала вугілля і роздмухувала вогонь своїми дорогими шапками.

Пам’ять про ці звірства протриває сотні років і чоловіком високої душі буде списана в книгу болю й скорботи, і книга та навіки лишиться безіменною, бо хіба ж має ім’я пам’ять?

Хоч знайдеться мудрагель, який напише: "Особи ці вигадані і в інших відомих нам джерелах не згадуються".

Мовляв, то тільки тумани ліризму і лементу, бо ж ще давній граматик вважав, що "почти поверить не можно", як українська мова дає змогу "естественно изображать страсти и сколь приятно шутить".

Тяжкі жарти, панове, ой тяжкі!

До елекції нового короля козацької депутації не допущено, обрано Владислава, середульшого сина Зигмунда, чоловіка ніби й доброго, як я його знав по своїй службі в королівськім кабінеті, одначе позірно добрі люди часто бувають нерішучими, Владислав був саме нерішучим. Докучала йому тяжка хвороба нирок. Мав од того знекровлене, аж сіре лице. А чи й душу мав сіру? Вже на сеймі елекційнім повів мову про замирення в державі, прагнучи того замирення, може, для самого себе. Панство чи й зважало на королівські забаганки, однак Владислав був упертий у своєму прагненні вспбкоєння грецької віри. На сеймі коронаційному він проголосив намір дати для православних диплом королівський про свободу вірування, права і привілеї. За короля тримали руку владця добр волинських Адам Кисіль, князь Четвертинський із роду Святополків і брацлавський підсудок Михайло Кропивницький. До диплома треба було прикласти велику державну печать, але вона зберігалася в коронного канцлера, канцлером же був біскуп Яків Задзик і печаті для схизматів не дав. Тоді король попросив малу печать у канцлера Великого князівства Литовського Радзівілла. Той сказав, що його духівник не радить прикладати печать до такого сумнівного документа. Король, знаючи, що Радзівіллів духівник любить лагодити годинники, дістав свій годинник і, показуючи Радзівіллу, сказав: "Хай твій духівник лагодить годинники, а не втручається в справи, які можуть викликати розрух у Речі Посполитій".

О, скільки ж було тоді сеймів! І конвокаційний, де шляхта умовлялася про спадкоємця трону, і елекційний, де вибирано короля нового, і коронаційний, на якому Владислава інтронізовано, себто посаджено на троні, і щоразу препишні обітниці, і ждання щедрот монарших, і надії високі. Шкода говорити!

Бо коли хочуть щось дати, то дають, мають намір — то здійснюють, а як беруться за якусь справу, то тільки обіруч. А тут вже на самім початку позірно найблагородніші наміри королівські мали бути навіки потоплені в потоках слів, заглушені сеймовою крикнявою, нанівець зведені єзуїтськими підступами високого кліру. Од тих незліченних кривд, що їх завдано народові українському, шляхта видавалася геть безголовим звіром з утробою ненажерливою, насправді ж була гідрою многоголовою, многоречивою, часом і многомудрою, в пишанні й величанні возносила свою Річ Посполиту аж до римських діянь, прагла мати й своїх тарквіціїв, гракхів, цезарів і цицеронів. Так зродився шляхетський Цицерон і на той час. Був мій одноліток, звався Єжи Оссолінський. Вчився в чужих землях, мав розум бистрий, а язик — ще бистріший. Тоді як я нидів у стамбульській неволі, Оссолінський їде послом до англійського короля просити допомоги після поразки під Цецорою. Виголосив перед королем таку промову, що той звелів її оддрукувати латиною, англійською, французькою, іспанською і німецькою мовами.

Хто я тоді був? Простий козак, хоч і едукований, але на тому й кінець. А Оссолінський уже гримів славою, підкоряючи коли й не землі, то душі й уми. Коли виступав на сеймі, все завмирало. Ille regit dictis2, — казали про нього прихильні. Animas et pectora mulcet3, — додавали навіть недруги.

Всі мої добра були в Суботові, та й те муляло в оці Конецпольським, а Оссолінський обростав багатствами, як хом’як жиром, за посольство в Англію одержав од короля староство радомицьке, за війну прусську — староство андзельське, за. мир з шведами — цідстольство коронне. Одружився з донькою коронного підскарбія Даниловичам сам при одрі вмираючого Зигмунда завдяки всесильній Урсулі Майєрин (замінила королівським дітям матір) одержав посаду підскарбія надворного, а з нею — ще й прихильність нового короля Владислава, який давніше ставився до Оссолінського з резервою через неприязнь того до Владиславовою улюбленця Казановського. На час елекції Владислав зробив Оссолінського своїм приватним міністром, а вступивши на престол, нагородив по — королівськи: подарував свій палац у Варшаві, шаблю в 10 тисяч злотих, шестерик коней, 60 тисяч злотих, прикраси, якими були оббиті в час коронації хори в краківськім костьолі, і одне з найбагатших старосте у королівстві — бидгоське.

(Продовження на наступній сторінці)