Цар був молодий, а я старий — то й що? Хіба не однаково — довкола лукаві царедворці, підніжки трону, підхлібці і під’їдці, радники й порадники, помічники й підпомічники з вигнутими хребтами і зміїними жалами, брутальність і користолюбство, які прикриваються державними потребами, а насправді — відданість тільки своєму кланові, своїй зажерливості.
Так і вийшло, що шість літ тяжких, коли переживали ми війну, вогонь, смерть, голод, вчиняли ті, хто обступав царя, проволоку злочинну й ганебну і щоразу знаходили викрути.
То вони думали про вічне докончання з Річчю Посполитою, нагадуючи цареві, як ще недавно грасували в Кремлі самозванці. То позирали за море на Свею, бо ж там після повстримливої королеви Христини стане Карл — Густав, схожий на зубату ропуху, який полонить серця своїх вояків словами: "З поміччю заліза, якого нам природа не пошкодувала, можемо забезпечитися золотом". То були стурбовані моїми пересилками з Портою, готові вірити панським наклепам, ніби Хмельницький уже побусурманився. То муляла їм приязнь моя з ханом. То підозрами переслідувано кожен приїзд послів семиградських і молдавських.
Не помагало й те, що Виговський потай од мене за соболі пересилав боярам усі листи іноземних володарів і дяки робили з них списки слово в слово. Дивно, як часом і найтяжчий злочин згодом може бути виправданий історією. Гетьманський архів згорів, розлетівся попелом, а в Посольськім приказі, завдяки зрадливості мого писаря генерального, навіки збереглися списки тих листів, що виправдовують гетьмана Хмельницького.
Султан писав тоді до мене:
"Пихо володарів народу, Месіє, вибраний з могутніх між назареями, гетьмане Війська Запорозького Богдане Хмельницький, дні твої хай скінчаться щасливо. Одержавши височайшого сього листа, аби ти знав, що писання ваше, уписане до нас через одного з визначних ваших людей на засвідчення вашої пошани й щирості, за поміччю Аллаха і глави пророків Магомета дійшло до блаженного порога і міцних воріт наших. Послання се було переложене за османським звичаєм і принесене могутніми нашими візирами і радниками на ступені нашого трону. Наше височайше і світоохоплююче знання проникло в зміст його, і все вами подане до відомості ввійшло в свідомість нашого духу".
Султан обіцяв при потребі військо (хоч не своє, а ханське або молдавське та бея очаківського), і то лиш за те, аби козаки не нападали на його володіння ні морем, ні полем.
Чи донесено се було до царських вух, а чи лякано й далі Олексія Михайловича побусурманенням Хмельницького?
Немало подивувалися дяки Посольського приказу Іванов і Михайло Воложенінов, коли приймали мого посла Силуяна Мужиловського, що його відправив я ще з Києва разом з патріархом єрусалимським Паїсієм. Дяки сказали Мужиловському, щоб він їм, царської величності приказним людям, переповів, о яких ділах він до царської величності присланий і грамоти з ним до царської величності чи словесний наказ від гетьмана Хмельницького і від Війська Запорозького чи є і про віщо з ним наказано. То Мужиловський, твердо пам’ятаючи мою козацьку науку, відмовив, що все скаже самому царю, а опріч, мовляв, царської величності, нікому іншому тих речей об’явити йому незмога. Не помогли ніякі вмовляння і викрути, що, мовляв, посли завсіди все об’являють царської величності ближнім і їх приказним людям, а того ніколи не буває, аби послам царській величності які діла об’являти.
Однак Мужиловський таки домігся свого і був аж двічі прийнятий царем.
Скількох відтоді послів московських приймав я в Переяславі, в Чигирині, в Білій Церкві, скількох відрядив своїх послів до Москви, і пробивалися вони своєю козацькою впертістю аж до царського вуха, та в друге царське вухо турчали бояри застороги всілякі, і святе наше діло ніяк не доходило до щасливого завершення.
Роз’єднати народи можна й за день один, а злучити, возз’єднати не зможеш згодом і за віки цілі!
Історичний діяч беззахисний перед нащадками, тому він і історичний. Його проклинатимуть і ганьбитимуть — і це ще не найстрашніше, бо кого ж не ганьблять на сім грішнім світі? Та найтяжче і найнезносніше — це пуста хвала. Дурна, примітивна, незаслужена. Ті, що хвалять, хочуть звести мене до свого рівня. Нікчемні люди хотіли, щоб я теж став нікчемним. Одномірні істоти хотіли звести мене до одномірності. Не знаючи ні страху, ні риску, ні жаху, ні захвату самі, хотіли, щоб я був теж з ними. Тільки стояти і махати булавою? А не хотіли б ви, щоб я розбивав тою булавою голови і щоб на мене бризкав мозок убитих моєю рукою? Може, то були бризки мозку геніїв, але я вбивав геніїв, бо так було треба для майбуття народу! І завжди так було треба, навіть тоді, коли напивався з горя і віддавав п’яні веління, яких не виконували, ждучи, поки протвережуся.
Вночі тайкома приходив я до вбитих, цілував їм ноги, плакав, просив:
— Простіть мене, многогрішною, я не міг інакше!
Шкода говорити! Завжди хтось повинен спокутувати навіть провини, яких не існує.
Tempori serviendo — зважаючи на обставини.
Мої виграні битви помагали мені утвердити народ, але лякали царських бояр, і ті посилали приграничним воєводам веління не пускати жодного козака в свої землі, аби не проникло туди воровство133 і ворохобництво.
Коли програв битву під Берестечком, знов сполошилося боярство, тепер уже від зрослої сили королівської: як же відбирати в короля козацтво, коли він набрав такої потуги.
Роки цілі тратилися на тяжку зволоку, і хто б зміг усе це перетривати? Я перетривав.
Можна б укласти хроніку пересилки листами, обміну послами, назвати імена, полічити події.
Розповісти, як Мужиловський з патріархом Паїсієм на царських санях їхали до Кремля і вся Москва вийшла їм навстрічу.
Як Вешняк, коли його під Москвою зустрів дяк з приказу і спробував їхати правобіч, сказав, що він посол і не поїде далі, хоч би довелося стояти вік цілий на снігу й на морозі, бо послові негоже триматися сторони лівої. Згодився їхати далі тільки тоді, як покликано ще одного дяка і вони стали обабіч.
Як Грицько Гуляницький зрадив мене після посольства до Москви, куди я посилав його, перескочив до панів, виказав те, що тримав я в таємниці найсуворішій.
Як Тетеря випрохував собі царські грамоти на маєтки, а тоді лякаючись мого гніву і люті козаків, закопав ті грамоти в землю, де вони так і зогнили неявлені.
Як Виговський знайшов пройдисвіта Анкудінова, що видавав себе за сина царя Шуйського (хоч у того ніколи не було синів), дратував ним Москву, виторговував у бояр прихильність для себе, а діло наше знов на рік цілий через се пішло в пролонгацію. Казав я тоді царському посланцеві:
"Як государ нам ту милость покаже, прийме нас в соединение і поміч дасть, тоді все ніщо! Хоч би таких ворів десять було, не зможуть вони государеві нічого зробити, і не буде що государеві їх стерегтися. Не тільки що таким ворам буде він страшний, але й найбільшим царям".
Як після Берестечка мав я знов доводити свою силу, розбивши Калиновського під Батогом, а тоді вже й самого короля замкнувши в голодному обозі під Жванцем так, що шляхта самі вуха відти винесла.
Як втратив я сина Тимоша і не міг втішитися й тим, що вже Бог забрав на той час найтяжчих моїх ворогів Вишневецького, Потоцького і найбільшою крутія і недруга народу нашого пана Киселя.
Хіба можна переліком подій замінити волання сердець народів цілих, їхній голос могутній, якому лунати віки цілі?
Був я нетерплячий і несамовитий, як і мій народ, та мав терпіти. Треба було дожити, доборотися, домогтися, досягти. Берестечко — хоч і розгром, та не вмерло серце. Як писатиме наш дієписець отчинний: "Як бы ни убыло ничего под Берестечком, так их зараз многоплодная зродила козацкая матка".
I Москва не відступилася в годину нашого горя. Цар уже в липні послав приграничним воеводам таку грамоту: "Ведомо нам учинилось, что поляки черкас побили, и черкасские таборы рушились, и черкасы все пошли розно. А которые черкасы учнут приходить на царское имя с женами й з детьми от гонения поляков, а ты, воевода, б тех черкас велел принимать и велел им итти на Коротояк, и на Воронеж, и в Козлов и велел с ними до тех мест посылать провожатых людей добрых, чтоб их допровадить со всеми их животы бережно. А ково с ними провожатых учнешь посылать, и ты б им приказал накрепко, чтоб они от тех черкас не корыстовались и животов их, едучи дорогою, не розтеряли. А будет кто чем покорыстуетца, а мы на тех людей за один алтын велим доправити по рублю, да сверх того велим тем людям учинить наказанье безо всякие пощады".
Пан Кисіль нюхом своїм лисячим одразу вичув у тому ексодусі на Донець, Удай, Коломак, Харків початок союзу вічного нашого і з тривогою відписував королеві: "Сама чернь так роздражнена, що готова бути кому — небудь підвладною, аби тільки не нам, панам своїм природженим, — хоч поганству, а поготів там, де один народ і одна віра (єдна gens, єдна religio). Тому я завсіди більше боявся сеї ліш московської, ніж татарської".
А цар Олексій Михайлович ще тоді, коли тільки зважувано всіляко, як доконати великий акт возз’єднання народів наших, приймаючи в Золотій палаті мого посла Федора Вешняка у червні року 1649–го, мовив: "А будет вам в чем учинится теснота и гонение, которые в нашу царского величества сторону переходить учнут, и мы потому ж тех принята велимо."
Земля розорена шестилітньою війною так, що й не чувано ніколи, а що попереду, того й не знати. Ян Казимир, які перед Берестечком, знов скупчив усю силу свого королівства проти козацтва, сподіваючись, що вже тепер не зродиться знов, як тоді, народна повстанська армія; сам рушив на Поділля під Жванець, а литовським магнатам звелів ударити на нас по Дніпру і зайняти Київ.
Де взяти сили, щоб стати супроти всіх ворогів одразу? Як розполовинитися, стати сторуким і тисячосилим, затулити землю всю тілом своїм, оборонити ціною якою? Хто поможе, хто порятує?
У липні стольник московський Лодижинський привіз мені в Чигирин царську Грамоту, якої ждали ми вже стільки літ: "И мы, великий Государь, изволили вас принять под нашу царского величества высокую руку, яко де не будете врагом креста Христова в притчю и поношение". Король мірився мечем перекреслити долю народу мого, а й не відав того, що великий народ, брат наш споконвічний, уже розкривав нам свої обійми, нам — пошарпаним, скривавленим, знедоленим, осамітненим.
Кінчалося наше сирітство! В найтяжчу, може, годину для долі народу мого знесиленого першого жовтня в Москві земський собор прийняв ухвалу "гетмана Богдана Хмельницкого и все Войско Запорожское с городами и с землями принять", королеві ж оголосили війну, "не щадя голов своих".
Воля двох народів промовила нарешті свое велике слово!
Народ завжди шукає, де ліпше, і треба слухати голос його чи то мовлений, чи й мовчазний. Мій народ творив себе і на полях битовних, і в замилуванні свободою, та й у несвідомому прагненні уникнути упокорень, поразок, шибениць і даремного страждання. Я знав волю народу свого та знай звертався до нього за підтвердженнями, хотів ще й ще раз почути голос його, бажання найсокровенніше.
Вороги не простять нам нашого возз’єднання, всіляко пробуватимуть розірвати його, коли ж пересвідчаться, що судилася цьому возз’єднанню вічність, то спробують споганити і зганьбити мою пам’ять, сплюгавити найвище діло мого життя. Я хотів би поглянути на тих правнуків поганих, які будь — що домагатимуться моїх виправдань перед історією. Чому вважають, ніби історія належить тільки їм і їхнім часам, а нам не належить зовсім? Звідки таке право і хто його дав? Посилатимуться на те й на се, козирятимуть своєю вірністю національним ідеалам, вигаданим ними самими для власного втішання.
Хіба од тої чи іншої вірності залежить істина?
Виграєш битву, а треба вигравати майбуття… Я питав про майбуття народу свого вже по перших перемогах своїх під Жовтими Водами і Корсунем, питав своїх побратимів, старшин і простих козаків, священиків і високих ієреїв київських, пастухів і орачів, броварників і будників, питав удовицю і сироту бездомного, питав у гетьманських покоях і в простій хаті, на шляхах безкінечних і в церквах, у книгах і в посланнях. Єдине, чого мені не стачало, чого я не зміг породити, — це великих імен, які ствердили б сотворене мною. Думи були безіменні, пісні безіменні, як і плачі, зойки, та й мужність. Одна лиш Маруся Чураївна, та й та, мовляв, співала не про Хмеля, а про свого Гриця. Легендарна Маруся, і легендарне моє помилування її од смерті. Нащадки ніяк не можуть втямити, що в мій час весь народ злився в єдиному імені. Відсутність імен не завжди свідчить про відсутність таланту. Талановитістю дихав увесь народ, молодий, завзятий, повний сил і великих сподівань. Греки колись теж були такі. Коли ж почали занепадати, тоді народили Гомера. Народ, лякаючись, що згине пам’ять його, мерщій виставляє наперед великого співця. Може, так стається, що вмираючі суспільства останнім зусиллям народжують геніїв, бо геніальності для всіх уже не отачає?
В мій час геніальністю дихав увесь народ український. Він скріпив і збільшив російське царство своєю добровільною злукою в такім часі, коли в нім самім ще все було молоде й виходило з сумних часів, коли дух його був у многоликості, яку мав призбирувати дбайливо і чесно хтось один, уповноважений тим народом, і був то гетьман Богдан Хмельницький.
Вже коли отримав од царя московського лист про згоду прийняти народ мій під свою руку і мчав з — під самого Жванця через засніжену Україну до Чигирина, щоб зустріти урочисте царське посольство, знов питав народ свій, і лицарям його найчеснішим, запорожцям на Січ послав з нарочним своїм посланцем на розстайних конях листа, в такий сенс писаного:
"Мостивий пане отамане кошовий зо Військом Низовим Запорозьким, до мене вельми зичливі панове і браття!
Відпускаємо до вас Військо ваше Низове Запорозьке, яке ви минулого літа на бажання наше ку потребі воєнній проти неприятелів поляків до нас прислали, і, за прислання оного вельми дякуючи вашому милостивому панству, наперед про таку ж неодмінну приязнь просимо.
Зважаючи на те, що по сей час од вашої милості панства не маєм респонсу на лист наш ще минулого літа до ваших милостей писаний про потрібну нам протекцію від пресвітлого і великодержавного московського монарха, виправляємо до вас при війську вашім нарочного посланця і вельми хочемо, абисте ваші милості панство, досконало того листа нашого зрозумівши, досконалу й ретельну на оний через того ж посланця нашого без гаяння учинили відповідь і дали пораду нам. Адже ми яко махину війни з поляками зачинали не без волі і поради вашої, брати наші, так і сього не меншого діла о протекції згаданій московській без вашого зізволення й поради чинити не хочемо. Ми вже послали за порадою нашої старшини до його царської пресвітлої величності й самодержця всеросійського нашу одозву, та без відома й зізволення вашого завершувати того діла не будемо. Отож маєте за обов’язок, ваші милості панство, без найменшого відкладання учинити ретельну на перше просторе наше писання відповідь. Сього ми пильно й повторно жадаємо і вас же поручаемо на сохраніння Господу Богу.
З Чигирина, 26 декабрія 1653 року.
Зиновій — Богдан Хмельницький, гетьман Війська Запорозького і народу українського.
Посилаємо вам, браття наше, через цього ж нашого посланця гостинця, тисячу битих талярів, і просимо від серця їх прийняти".
На той лист свій отримав я таку відповідь письмову од усього низового козацтва:
"Ясновельможний пане Зиновію Хмельницький, гетьмане Війська Запорозького і всієї України, брате й добродію наш!
На лист ваш гетьманський просторий, минулого літа до нас писаний, не вчинили ми відповіді аж досі через те, що твоя гетьманська милість з усім військом козацьким зоставалася ціле літо в Польщі і на Поділлі під Жванцем. В чім просимо вельми вибачення у вашої гетьманської милості. А тепер, на згаданий лист ваш гетьманський відповідаючи, висловлюємо, що ми оний цілковито зрозуміли, і не лише з листа того пізнали, а ясно бачимо власними очима, що вже нам з шляхтою, як з тою змією, що Має відсічений кимось хвіст, уже ніяк не дійти до колишньої дружби. Адже вони, всьому злу й війні будучи початком і причиною, бачачи, яку короні, так і в Україні нашій після шестилітніх битов попелища з людських поселень і безліч кісток людських на полях розкиданих, нітрохи не хочуть зм’якшити свого серця і, забувши про свою гнівну до нас завзятість, прийти до колишньої нашої приязні і згоди зі ствердженням давніх наших прав і свобод. Тож і ми не радимо вашій гетьманській милості допоминатися більшої, ніж є на сей час, їхньої приязні, і признаємо за слушний ваш задум удатися й бути зо всім народом українським, по обох боках Дніпра будучим, під протекцією найвеликодержавнішого і найпресвітлішого монарха російського, і даємо вам нашу войськову пораду, щоби того діла не позоставляли і оноє кончили на якнайкращу користь вітчизні нашій українській і всього Війська Запорозького. Як писатимете пакти, то звольте, ваша гетьманська милість, самі ретельно додивлятися, щоби не було в них чогось зайвого і вітчизні нашій шкідливого, а предковічним правам і вольностям нашим супротивного і некорисного. Відаємо напевне, що найвеликодержавніший і найсвітліший монарх і самодержець російський, яко цар православний, прийме нас охоче і ласкаво під свою міцну протекцію, яко отець чадолюбивий синів своїх, в тім же православ’ї святім зостаючих, жодних од нас не потребуючи данин і платежів річних до своєї монаршої казни, окрім того, аби ми по своїй спромозі на його монаршу військову службу були готові проти його монарших неприятелів. Бо недавно, на минулу Пилипівку, один московський придворний царський Микита Харлампієв, їдучи до Криму викуповувати з неволі бусурманської своїх кревних, був тут на Січі Запорозькій і викупив у нас за дев’ятсот золотих трьох татаринів, то сей дворянин чув од багатьох своїх близьких до царської величності прибічних князів і бояр, що його царська пресвітла величність зело благоволить і від усеї душі бажає нас, Військо Запорозьке, з усім народом українським в своєму монаршому союзі й протекції, тільки не хоче нас о тім звістити, щоби не дати від себе панам — шляхті слушної причини розірвати з ними нинішній мир. Радимо, отож, ми, все Військо Низове Запорозьке, твоїй ясній гетьманській милості, аби того потрібного діла не занехаювали і оноє на користь усіх нас і вітчизни нашої якнайлучче влаштовували й докінчували, достосовуючись до того давнього прислів’я: роби кревно, а ходи певно. Остерігатися слід також, аби неприятелі, провідавши, не вчинили через свої хитрощі якоїсь перепони. Дякуємо при сьому вельми твоїй ясній гетьманській милості, за гостинець, тисячу талярів битих, нам, війську, присланих, і відслугувати теє при всяких оказіях облігуємось. А на тепер і на всякчас зичимо щиро вашій гетьманській милості з усім військом і Україною, вітчизною нашою, многолітнього доброго здоров’я і щасливого уживати в усьому поводження. Писано в Січі Запорозькій, генваря 3–го, року 1654–го".
Ось яку заруку отримав я, вирушаючи з Чигирина до Переяслава, де скликав раду всього народу нашого для стрічі царського посольства з боярином Бутурліним, дворянами Алфер’євим і Лопухіним і духовенством. До Бутурліна ще в Путивль послав я Богуна з — під Жванця, аби передав посольству, що визначив я місцем спіткання Переяслав і доручив провести їх туди, Сам же я неодмінно прибуду до них попри всі перешкоди.
Я вибрав Переяслав. Знов не Київ, бо по смерті Петра Могили не було там сприязнених з козаками ієреїв, але й не Чигирин, якому так і не надав належної маєстатичності. Я не встиг набудувати соборів і палаців у Чигирині (їх будує історія століттями й тисячоліттями), часу мені не стачило на кам’яне зиждительство, так і вмру в глині з соломою. Тільки мурована церковця моя в Суботові згодом стане взірцем для всієї України, і вже інший гетьман кинеться до каменя, сподіваючись знайти в ньому безсмертя, та знайде лиш прокляття, бо навіть камінь, виходить, не рятує від зрадливості. Я ж безсмертний і в глині, як Адам, а коли треба було довершити найвищу справу свого життя, то вибрав Переяслав з його древніми соборами і з його славою предковічною, яку хотів перейняти у Києва самого.
Може, колись і перейме! Пройде крізь віки, прогримить, і утвердиться, і оновиться великими будівлями з каменю найдорожчого, принесеного нащадками тих, хто колись заприсягався тут у вічній дружбі й братерстві.
Я не кваплюся, яг терплячий, позаду в мене віки многі, а попереду — ще численніші.
Тоді ж я не дозволяв собі щонайменшої прогайки, я сам вибрав собі долю, яка не дає спочинку, наглить, жене й вимагає. Я не скаржився. Струни на кобзі рвуться не тоді, коли на них грають, а коли кобза вкривається пилом.
З — під Жванця, повертаючись з походу затяжливого, поїхав я на Гусятин, Межибож, Літин, Вінницю, Животів, Ставище, Білу Церкву, Стеблів, Корсунь. З Корсуня відписав Бутурліну, що повертаюся до Чигирина задля деяких справ військових, звідки вже поспішу до їхніх милостей у Переяслав, тепер же радуюсь, почувши про милостиву ласку його царської величності, що нас під крила свої, в милостиве жалуванне зволив прийняти.
На багату кутю приїхав увечері 24 грудня до Чигирина, звідки виправив ще одного листа до Бугурліна, тим часом готуючись прийняти двох царських послів Стрешнева і Бредіхша, які чекали мене з походу вже зо три місяці, бо не пускав до себе під Жванець їх, аби не провідали завчасно про мій союз з Москвою хан і король.
Велика місія московська тим часом після Різдва прибула до Прилук, де стрічав її сам полковник Воронченко, стріляно з гармат, в церквах били дзвони, священики вийшли з процесією, приймано місію всякою стравою і всім потрібним для людей і коней.
Далі їхали через Галицю, Биків, Басань і Війтівці, де заночували востаннє перед Переяславом, і напередодні Нового року поспіли до Переяслава.
За п’ять верст перед містом зустрів Бутурліна з товаришами полковник переяславський Тетеря, а з ним сотників, отаманів, козаків шістсот а чи й більше — з хоругвою, сурмами і бубнами. Перед місією старшини зсіли з коней і Тетеря, виказуючи свою едукованість, виголосив таку промову:
— Благовірний боярине благовірного царя й інші панове! Радісно приймаємо ваш щасливий прихід. Давно вже горіло серце наше, тішачись звісткою, що йдете до нас, сповняючи царську обітницю прийняти православне і преславне Військо Запорозьке під велику руку великодержавного восточного царя. Ось тому і я, найменший серед рабів сих того ж Війська Запорозького, маючи уряд в богоспасаємім городі Переяславі від богоданого нам гетьмана Зиновія Хмельницького, вийшовши на стрічу до вас, радісний віддаю благородству вашому і низький поклін з усім військом, що в сім городі пробуває. А на відпочинок від труду подорожнього ввійти до господ міста Переяславського пильно вас прошу.
Перед брамою Переяслава шпалерами стояли козаки й стріляли з мушкетів на салют. Тоді вийшов з духовенством протопоп Григорій, кроплячи місію освяченою водою під радісний гук всенародного множества — козаків, жон, дітей. Бутурлін і товариші його поцілували хреста й образи, і протопоп Григорій сказав їм орацію.
Я не зуспів на стрічу Бутурліна у Переяславі, бо по Дніпру йшла шуга і незмога було переправитися, так що довелося засісти у Домонтові. Прибув я до Переяслава тільки надвечір шостого дня нового року, а другого дня поз’їздилися всі полковники і старшини. Увечері сьомого відвідав я з Виговським і Тетерею Бутурліна в його помешканню, сказав бояринові, що завтра зрання скликаю раду велику, щоб учинити государю віру. Сказав я послові царському так:
— Милость Божа над нами — як колись за великого князя Володимира, так і тепер: сродник його цар Олексій обдарував ласкою своєю отчину свою Київ і всю Україну. Як орел покриває гніздо своє, так і він зволив прийняти нас під свою високу руку. Ми раді його царській величності щиро, всією душею служити і голови свої покладати йому на многолітнє здоровлє.
Восьмого січня в домі гетьманськім моїм була в мене тайна рада з полковниками, суддями і військовими осавулами, і полковники, судді, осавули під царську високу руку добровільно підклонилися.
Після ради ранкової по обіді бито в барабани годину, щоб народ збирався на ринок послухати, що має бути. Зібралася велика сила козацтва і всякого чину людей, зроблено великий круг для гетьмана і полковників, я вийшов у той круг з суддями, осавулами, писарем і всіма полковниками, і військовий осавул Федір Коробка гукнув, аби всі мовчали.
Коли всі втихли, я мовив до народу:
— Панове полковники, осавули, сотники, і все Військо Запорозьке, і всі православні християни! Відомо нам усім, як нас Бог свободив з рук ворогів, що гоніння завдають церкві Божій і кривдять усе християнство нашого восточного православія. Шість років живемо ми в нашій землі без господаря — в безнастанних війнах і кровопролиттях з гонителями й ворогами нашими, що міряться знищити церкву Божу, аби ім’я руське ані згадувалося в землі нашій. Вельми се нам усім докучило, і бачимо, що незмога нам далі жити без царя. Тому нині зібрали ми явну раду всьому народові, абисте вибрали собі господаря з чотирьох, котрого хочете. Перший — цар турецький, багато разів схиляв він нас через послів своїх під свою владу. Другий — хан кримський. Третій — король польський: коли того захочемо, він ще й тепер нас може прийняти до давньої ласки. Четвертий — православний государ Великої Росії, якого ми вже шість літ безнастанно собі випрохуємо. Вибирайте, котрого хочете! Турецький цар бусурман. Всім вам відомо, яку біду терпить наша братія — православні греки — і в якім вони утиску від невір. Кримський хан теж бусурман, поневолі взявши його в приятелі, які незносні біди ми перетерпіли! А яка неволя, яке нещадне пролиття християнської крові і утиск були від панів польських, того нікому з вас не треба оповідати: всі ви самі знаєте, що за краще вважали вони рендаря і пса, ніж християнина — брата нашого. Православний же великий государ, цар восточний — одного з нами грецького закону, ми з православними Великої Росії одно тіло церковне, що має головою Ісуса Христа. Сей великий християнський государ змилувався над незносними кривдами православної церкви нашої України. Не злегковаживши безнастанних наших шестилітніх благань, він прихилив до нас милостиве своє царське серце і прислав до нас своїх великих ближніх людей з. царською ласкою. Коли ми тепер його щиро полюбим, то, крім його великої руки, не знайдемо благотишнішого пристановища. А коли хто з нами в тім не згоден, тепер куди хоче — вільна дорога!
По сій мові моїй увесь народ закричав:
— Волимо під кріпкою рукою царя восточного православного в нашій благочестивій вірі помирати, ніж ненависникові Христовому — поганинові дістатися!
Тоді Тетеря, обходячи всіх в кругу, питався на всі боки:
— Чи всі так призволяєте?
Рік увесь народ:
— Всі однодушно!
Тоді я сказав:
— Нехай так і буде! Нехай Господь укріпить під царською кріпкою рукою.
За мною народ увесь закричав однодушно:
— Боже, утверди! Боже, укрепи, аби всі ми навіки єдині були!
Рада Переяславська!
З старшинами, з народом усім прийшли ми до послів московських, аби сповістити їх про раду всенародну, Бутурлін на сю вість одмовив, що має царську грамоту гетьманові і всьому військові, передав ту грамоту мені, я ж, прийнявши з радістю, поцілував, зламав печаті й передав грамоту Виговському, щоб прочитав голосно при всіх людях. Після того сказано було всі властиві слова, Бутурлін проголосив промову, за яку ми подякували йому, як годилося, і я, взявши боярина з товаришами до карети, поїхав до соборної церкви Успенія. Московське духовенство — архімандрит Казанського собору Прохор, протопоп Андріян, попи й диякони з царським образом Спаса пройшли процесією поперед нас.
Переяславський протопоп Григорій з духовенством стріли мене з боярами на церковнім ґанку з хрестами й кадилами, виспівуючи "Буди ім’я Господнє благословенно",
В церкві Успенія учинив я з старшиною присягу охотно і з надією тихомир’я і всякого добра, що бути нам з землями і городами під государевою високою рукою навіки невідступно, боярин Бугурлін з свого боку проголосив під клятвою монарше слово й запевнення, що він, пресвітлий російський монарх, триматиме Малу Росію з усім Запорозьким Військом у своїй протекції при непорушному збереженні старовинних її прав та вольностей і боронитиме та допомагатиме їй від усяких ворогів і наступів своїми військами і скарбами, і було в церкві всенародне множество мужської й жіночої статі, і від многої радості плакали.
Чисті й чесні були ті сльози.
Вітер свободи прошумів над моїм народом, може, вперше під Жовтими Водами, а тут, на раді в Переяславі, став мій народ собою, став нацією, історією.
Остання моя ніч у Переяславі була вся в зорях. Сніги тихо біліли, безмежна твердь небесна зливалася з твердю земною, так ніби могутня рука всесвіту прихилила небеса і зорі сяють у тебе над головою, мов золоті яблука в саду Гесперид. Таїна, пророцтво, безодня вічності, яка нагадує тобі про малість і безсилля, та водночас і підіймає душу на крилах неземних. Коли поля незасіяні і вкриті снігами, і далина відкривається безкінечна, і земля зливається з небом у тиші й гармонії, то стоїш серед цього дива, мов мале дитя, і в серці тоска і радість, — потрясіння великі з минулого й будущини, полки на шляхах, кров і вогонь, і надії, безсмертні надії.
Всесвіт глянув на мою землю золотими очима зірок, і вони вже не жахали мене, як колись у години безсилля і розпачу.
24 січня попрощався я з Бутурліним, насухо, без обідів і бенкетів, аби не тикали в вічі злі нащадки — мовляв, у горілці втопив волю й незалежність свою, і того ж дня виїхав до Чигирина. Бутурлін, розіславши в полки з словом царським своїх стольників і дворян, теж того дня вирушив з Переяслава, щоб прибути до Києва і проголосити велику вість про возз’єднання народів наших у сьому праслов’янському городі, де вперше думка ся зродилася й пролунала.
У супровід Бутурліну дав я київського наказного полковника Дворецького і полк козацький. Двічі заночувавши в дорозі, 26 січня прибули вони до Києва, під’їхавши до города з лівого боку. Стріли їх київські сотники з тисячею козаків під дев’ятьма хоругвами, коли ж перебралися через Дніпро і наблизилися до городового валу, то за півтори верстви від Золотих воріт викала їм на повітання депутація київського духівництва: митрополит Сильвестр Косов з владикою чернігівським Зосимою і печерським архімандритом Тризною, з монастирськими ігуменами й намісниками.
Митрополит, хоч який був неприхильний до справи нашої великої, все ж мав сповняти свій обов’язок найвищого пастиря народу українського, отож вийшов з свого візка і проголосив перед посольством промову вже ніби й не від себе самого, а від усього народу нашого:
— Коли приходите від христолюбивого царя — від православного православні царські мужі, бажаючи відвідати благочестиве наслідство старинних великих князів руських,
коли приходите до престолу першого благочестивого російського князя, —
виходимо вам в зустріч,
і цілує вас в лиці моїм благочестивий Володимир, великий князь руський;
цілує вас святий апостол Андрій Первозванний, що провіщав великій славі Божій на сім місці просіяти — яка тепер, з приходом вашим, щасливо нині оновлюється;
цілують началоположники общого житія Антоній і Феодосій і всі преподобні, що віддали літа й життя своє в печерах сих;
цілуємо в Христі і ми з усім освященним собором благородіє ваше,
цілуючи, з любов’ю кличемо: увійдіть у дім Бога нашого,
в перший осідок благочестя руського, аби приходом вашим оновилось, як орлина юність, насліддє благочестивих князів руських.
38
Як орлина юність…
Зозуля літала над ним, куючи.
Коники іржали, його везучи,
Колеса скрипіли, під ним котючись,
Служеньки плакали, за ним ідучи!
Вершники чорні полетять на всі усюди. Народ кинеться до Чигирина. Хто міг їхати, йти, хто не міг, того везтимуть. Старі, немічні, каліки. Жінки на останнім місяці. Діти.
Земля оголиться, і стане видко, хто є хто. Народ ридатиме, полковники вдаватимуть тугу. Для них герой — допоки живий, мертвий одразу стає тягарем.
Спека й задуха стоятимуть такі, що здаватиметься людям, ніби вони всі мертві. Дерева, трави, птахи, звірі, земля Все вмерло. Страх повисне над усіма замість неба. Як же так? Смерть і безсмертя несумісні. Боронь Боже смерті на пана гетьмана, бо всяк чоловік смертен — і без того не може бути. Не міг їхній гетьман умерти, вони не могли в це повірити і не хотіли, бунтувалися, обурювалися; святотатствували, посилаючи хулу самому Богу. Відчаєний погук в глибину долі й усього світу. Часи змішалися й переплутались, все переплуталося, З висоти своєї смерті бачитиму я мішанину голів чупринних чоловічих, жіночих, дитячих, вони так тісно збиті докупи, що по них можна йти, як по дорозі або по полю. Всі плакатимуть: і ті, хто знав чому, і ті, хто й не знав.
І тоді з’явиться мій Самійло з Орка, віднайде свою тілесність, втрачену, здавалося, вже навіки, і скаже їм слово про їхнього гетьмана, яке він уже проголосив мені, з’явившись духом в покої, де я лежу in extremis:
"Ласкаві пани полковники, та вся старшина з усім товариством Запорозького Війська, та вся Українська Річ Посполита!
Хоч життя і смерть від початку світу присуджені волею всемогутньою, висловленою нашим предкам найвищим законом: "Живіту і намножуйтесь", "земля ви та в землю ввійдете", одначе, не зважаючи на це, смерть людини наповняє серця живучих нестримним і непоборним смутком. Судилося нарешті й нам по минулих веселих днях чути сумне голосіння і потоками сліз заливати лиця свої, бачачи, що гетьмана Богдана Хмельницького, котрого справді Бог дав нам за полководця, поразила невблаганна смерть і що тут на марах відбирає він наші останні прислуги.
Умер наш лицарський полководець, лишивши по собі безсмертну славу, той, від мудрості якого не тільки ми, його підручні, але й уся Українська Річ Посполита сподівалися довгих літ щасливого життя й розквіту! Умер той, якому правиця Всемогутнього подавала скрізь швидку поміч, коли він із вашими милостями, ласкавим панством, праведно ополчувався за вольності й давні права на братів і заразом наших ворогів — польських савроматів! Умер той, від чиїх гарматних і мушкетних громів тряслася не тільки ясносвітна Сарматія давніх вандалів і береги бурхливого Евксинопонту з їх кріпостями й замками (передовсім у війні 1621 року, що довго й щасливо велася під Хотином між польською короною й оттоманським царем Османом при помочі козаків, нашої братії), але й дрижали самі стіни Царгорода, окурені димом козацьких рушниць! Умер, нарешті, той, чиїми зусиллями оживлені, може, раз назавжди давні українські права й вольносії. Не час мені малювати й виставляти заслуг і лицарських діл, якими ви славно зазначили себе з сим полководцем, Богом вам даним, гетьманом Хмельницьким, успішно й хоробро борючись, за давні права і свободи, потоптані й висміяні поляками, нашими братами; це йшли ви слідами стародавніх помічників Александра Великого Македонського, своїх предків слов’ян, так само скіфів, кімврів і хозарів. Хай говорять людською мовою про вашу лицарську хоробрість поля і долини, вертепи й гори, замки й гарматні пащі; хай сповістять, з якою хоробрістю І геройською відвагою стояли ви за свої вольності проти неприятелів і нашої сармато — польської братії, до чого простували й чим зазначили себе, при всесильній Божій помочі, на Жовтих Водах, під Корсунем, Пилявою, Збаражем, Зборовом, Берестечком, під Білою Церквою, Львовом, Замостям, Нестерваром і Баром, під Кам’янцем на Поділлі, Батогом, Охматовим і на інших місцях, яких не можу перечислит.
До тебе звертаю я марне слово, наш улюблений полководче, давній український Одоакре134, славний Скандербегу, гетьмане всього славного Запорозького Війська та всієї козако — руської України, Хмельницький Богдане! До тебе промовляю, хоч ти тепер непорушно мовчки лежиш між чотирма могильними дошками; до тебе, чийого владного слова ми, в числі сто тисяч, недавно слухали й були готові на кожне кивнення головою! Чому так швидко перемінився ти в безмовного Гарпократа135? Краще йди слідами німого Агіса136! Промов до нас і навчи, як жити й поводитися з другами й недругами, що нас оточують. Німий із уродження Агіс урятував виразною пересторогою свого батька царя від убивства; ти ж, красномовний від уродження, промов і охорони нас, щоб не побілили й не погубили наші вороги; розірви хоч на малий час кайдани смерті й промов до нас ласкаве та добре слово на дорогу нашого дальшого життя, наш хоробрий і улюблений гетьмане! Коли ж, піддаючись смертному засудові, не можеш виповнити бажання живих, то бодай там, біля трону Всевишнього, де ми сподіваємося тебе, випроси, щоб Всемогутній дав нам по твоїм відході щасливе життя та зберіг нашу батьківщину від ворогів у цілості й мирові. А ми, мешканці землі, складаємо від себе урочисту обіцянку, що молитимемо Всевишнього, щоб разом із своїми вибранцями зробив тебе учасником безмежної хвали".
Будучи в здоровім розсудку, твердій пам’яті й розумі, як знайшли свідки по моїх словах, жестах і поведінці, і вважаючи, що немає нічого певнішого, як смерть, і більш непевного, як день і година її приходу, і не бажаючи покинути сей світ, не сказавши всього, що про нього думаю, я заліг у гетьманських покоях in extremis і веду сю сповідь свого життя, нічого не втаюючи, тримаючись в усьому істини. Коли істину не завжди можна захистити, то завжди є змога за неї вмерти. Часто я рятувався в словах і в посланнях до можних світу сього, і в гетьманських універсалах, і в мові до людей. Не почуті будете в многоглаголанії. Як то казано колись: aliud in оге, aliud in corde — що іншого в словах, що іншого в серці. Тепер Можу втішитися, бо слово і серце злилися в моєму вмиранні.
Полковники гризуться коло мого ложа смертного. Ходять по помосту, великі, обурливо здорові, байдужі, стукотять — грюкотять, як кобиляча голова в. казці. Яка марнота. Я вмираю, а полковники в сусідній світлиці грають у підкидного. "Ходи, Йване! Чим ти криєш? Чирва ж козир! Не виставляй карт: у тебе ж самі карасики! Не буду дивиться, нехай козириться!" Гра в підкидного. Все життя — в підкидного. Накидають, обкидають, закидають. Паскаль сказав: чоловік грає в карти, щоб не лишатись наодинці з собою. А вони грають, аби показати мені, які живі. Зазирають до мого покою. Дивляться, як умираю, чи ще не вмер. Завжди любили дивитися, як страждає плоть, бо страждання душі для них недоступні й незнані. Тільки смерть знає все. Тепер я можу судити про своїх спадкоємців, бачу їх нагими перед судом вічності, жалюгідними й нездарними. Кому передати владу? І як її передавати, коли сам отримав з рук народу цілого? Володарі смертні, але добро суспільства безсмертне, як мовив Таціт в "Анналах": "Principes mortales, rem publicam aetemam esse".
До чого доведуть мої найближчі наступники велике діло, яке я розпочав? Тільки до занепаду й запропащення цілковитого. В моїх словах багато гіркоти, але немає несправедливості. Всіх їх я підняв з невідомості, возвисив, а що отримав навзамін? Погорду, несправедливість і помсту навіть по смерті. Мститися людині — це ще може бути прощено, а справі великій — то вже злочин і підлість перед людьми й Богом.
Що більше мені вечоріє, то більше розвидняється.
"Ще вогонь мйогокровної і мношплачевної війни моєї запалений і через вісім літ сильно палаючий і Україну з короною польською в распрі сущу зело снідавший не погаснув. Ще трупи людські на лядських і українських полях, бранним оружжям постлані, до кінця не зотліли, ще зешія по многих горизонтах кровію людською обагренна, дощовими краплями не змита, ще очерети, від трупів чоловіцьких просмерділі, не повернулися до первобутнього чистого й невредительського естества свого, ще у матерів по синах і в жон по мужах і інших кревних своїх, оружжям воєнним умерщвленних, від сліз не висохли зіниці, ще ні Україна від поляків, ні поляки від України не могли в домах своїх милої з покревними своїми компанії ужити, а чи солодким сном заснути, ані вожделенного покою певними бути: аж тут, на сій стороні Дніпра, од Переяслава і Полтави, з причини двох мужів, нового тоді гетьмана Виговського і Мартина Пушкаря, полковника полтавського, новий внутрішнього междоусіб’я і кроволиття великого вогонь, добра людські спалюючий і вкінець істребляющий, воспламеняється і свою на розоріння людське приємле силу".
Виговський став топтати велику Переяславську угоду, Пушкар спротивився:
Тоді топтався по моєму серцю Тетеря, тоді Брюховецький, Самойлович, Дорошенко, Мазепа. Хіба ж то не я вніс у перший свій реєстр аж кілька Мазеп: Черкаського полку сотні Лазаря Петровича Васько Мазепа, полку і сотні Білоцерківських Мирон Мазепа, Уманського полку сотні романівської Максим Мазепа, Кальницького полку сотні оментовської просто Мазепа, Полтавських полку і сотні Василь Мазепа, Миргородського полку сотні краснопільської Мазепа без імені.
Аби ж то знаття, в яких прізвищах вигніздюється зрада! Але прізвищ стільки, як і людей, і земний круг дано тобі пройти між них і з ними, бо й ти людина.
Після смерті я вже не зустрічаю людей. Отож мої помисли чисті, не скаламучені злобою, наговором, гіркотою і навіть — страшно сказати! — правдою про те, чого не хотілося чути за життя. Тепер слух мій нарешті очистився, не долинають до мене ні зойки, ні прокляття, ні клевета. За життя ми беремо за істину навіть почуте від тих, кого ми зневажаємо й ненавидимо, зате по смерті визволяємося від усього, що нам огидне.
Смерть приносить самотність? А може, ми приєднуємося до більшості? Бо хоч би як багато народжувалося людей на землі, мертвих завжди буде більше.
Доброта не старіє, жорстокість не старіє, світ залишається вічно молодим, старіє й умирає тільки людина, і нічого немає певнішого за смерть. Кажуть: там поєднуються душі, там в Єлісейських райських полях зустрінеш найдорожчих утрачених, бо любов щаслива навіть тоді, як безприютна і безпритульна. Яка омана! Вже як згасатиме остання іскра сонця в мені, постане переді мною лице, яке я знав і любив живим і молодим, вічно молоде для мене, чисте і чесне, як її душа. І погляд сірих очей летить тепер з такої страшної далечини, що й не знати, чи долетить до мене, коли ж це станеться, то полине він далі, повз мене, і в ньому втома, і мука, і безодня, якої вже мені Не заповнити ніколи. І ніколи більше не засміється мені сонце у зеленому листі…
А тоді пісня народилася востаннє в моїй душі, далека, як степи, і тужлива, як осінь у гаях. Вона йде від мене, і я йду за нею, доганяю й не можу наздогнати, ніколи, ніколи:
Ей, козаки, діти, друзі!
Прошу вас, добре дбайте:
Борошно зсипайте,
До Загребельної могили прибувайте,
Мене, Хмельницького,
К собі на пораду ожидайте.
КІНЕЦЬ МОВІ МОЇЙ
1 При смерті (лат.).
2 Той, що володарює в мові (лат.).
3 Душі й серця зачаровує (лат.).
4 Не так з охоти, як зі страху (лат.).
5 Тут: привілей.
6 Тут: майно, належність.
7 Тут: майно, статки.
8 Тут: майбутній.
9 Тут: тому, що було.
10 Не знають нічого святого (лат.).
11 Прірва, безодня.
12 В будь — який спосіб (лат.).
13 Так звалися в Османській державі повстанці з місцевого населення по імені Джеляля, який очолив повстання бідноти в околицях Токата в 1519 році.
14 Незрівнянний (тур.).
15 Друг і брат (тур.).
16 Не така, як написано буде про неї через триста літ: "Запаска туго облягала стан, розкішна пазуха гаптованої сорочки коливалася від нагальної ходи молодиці", Коли вже несила роздивитися через 300 років жінку, то поглянули б хоч на мене. Розкішна пазуха і великий гетьман? Гай, гай!..
17 Тут: скарга з правом вносити зміни й доповнення.
18 Так звано в ті часи ката.
19 Тут: обважнілої.
20 Згода (лат.).
21 Незгода (лат.).
22 Слава.
23 "Муж істинно гідний гетьманського імені: сміливо підіймав він біди, добру раду знаходив у самих бідах; тіло його не утомлялось ніякими трудами, добрий настрій не упадав під ніякими неприємностями. Однаково витривало зносив він холод і спеку. Страву і пиття вживав не зайвим лишком, а скільки лише природі було потрібно. Хіба як від справ і воєнних занять час вільний лишався, тоді трохи спочивав, і то не на дорогоцінних ліжках, а на такій постелі, яка і військовій людині випадає. І не клопотався вибирати для спання десь місце на самоті, але спав спокійно серед немалого воєнного крику, ніскільки тим не журячись. Одежею від інших не різнився нітрохи, тільки збруя на коні була трохи краща від інших. Часто бачили його вкритого вояцькою свитою, як він спав між вартовими, знемігшися від труду. Першим виходив на бій, останнім полишав".
24 Тут: Тясьмин.
25 Ненавидять примітивних дурнів.
26 Тут: втручання, заступництво.
27 Місцевість для військового постою.
28 Смертна кара, тут: карати й милувати (лат.).
29 Суперник (польськ.).
30 Тут: вчинком.
31 "Промова Івана Мелешка" — українсько — білоруський памфлет кінця XVI ст., складений у формі промови, яку буцімто виголосив у 1589 р. на сеймі при королеві Зигмунду III каштелян мозирський Іван Мелешко. Насправді такого каштеляна не було. Постать вигадана.
32 Так тоді називано ката.
33 До охайності (польськ.).
34 Зала.
35 Пір’ям.
36 Тут: весела оповідка.
37 Прісні коржі, які пекли, загрібаючи в попіл.
38 Шлях.
39 Цибуля.
40 Овечий сир.
41 Перекладач.
42 Переклад І. Франка.
43 Ханські чиновники.
44 Кінська збруя (польськ.).
45 Зброєносець.
46 Ханські кухарі.
47 Кисле молоко.
48 Рукави до панцира.
49 Рушниця турецької роботи.
50 Соболі.
51 Верхня чоловіча одіж.
52 Магерками звалися угорські шапки, запроваджені королем Стефаном Баторієм. Шапка з пером — магерка зухвала. Кабардинкою звалася козацька шапка з дніпрового звіра водяного, найчастіше з видри.
53 Штани.
54 Верхня одіж.
55 Тут: паніка.
56 Народу руського, віри грецької, а одягом — німці.
57 Паювання здобичі.
58 Смутку.
59 У Дикім полі (лат.).
60 Чиж?
61 Чи?
62 Відмова, зречення усіх прав (лат.).
63 Фортеця Кодак мала форму шестикутної зірки.
64 Впадати у відчай.
65 Незгода.
66 Військові громовиці.
67 Наперед змовившись.
68 Зламавши вірність.
69 Тут: належного супроводу, почту.
70 Пісня про одного з перших запорозьких гетьманів XVI ст. Богдана Рожинського, в якого орда вбила матір, а жінку забрала в ясир.
71 Про ведмедівську попівну була приказка: хоробрий, як ведмедівська попівна. Приказка, ж пішла з жартівливої пісеньки отакої:
Ведмедівська попівна
Горос учинила:
Сімсот турок — яничар
З коней повалила.
Горос — тут означає "перемога".
72 Тут: підлабузництво, хитрування.
73 Тут католицькими черницями.
74 Тут: пробачення (від лат. Excusatio).
75 Прямуючи.
76 Тут: за харчами.
77 Відступ (лат.).
78 Тут: сваволя.
79 Оргія.
80 Тут: бистронога.
81 Коштовності.
82 Злоба.
83 Дарунки.
84 Задарма.
85 Впорядкування становища, наведення ладу.
86 Тут: пропозицій.
87 Так звано тоді австрійців.
88 "До чого прагнуть і на що здатні гармонія і роздор у світі" (Горацій, Послання, 1, 12).
89 Міцна горілка.
90 Довкола (лат.).
91 Через нестачу поживи, з голоду.
92 В "Хроніці міста Львова" перелічено все до нитки:
"1. Видано окупу, який дістався татарам, в готівці — 16 тисяч золотих, в товарах 136 тисяч, в блаватах — 91 тисяча, в полотнах 11 тисяч, в шатах різних — 4,3 тис., в хутрах — 4,8 тис., в перці — 800 золотих, в сап’яні — 3 тис., в сріблі — 57,5 тис., в золоті — 3,7 тис., в кожухах і опанчах — 60 золотих.
2. Хмельницькому на його особу талярів — 100, червоних золотих — 307, сережки діамантові — 1,5 тис., ланцюг золотий вагою в 60 дукатів — 360, хрестик рубіновий — 150, ферезія соболина — 2 тис., дорогі шкури й шовки — 5,8 тис., юхтові шори на коней — 300, пас саквовий — 90.
3. Гловацькому — 100 талярів, два паси — 150, рубінові сережки — 150, червоних золотих — 90, шабель дві срібно — золотисті — 180, чекан срібний — 36, буздиган срібно — золотистий — 65.
4. Різним, як — то: татаринові Паріс — азі в готовизні й коштовностях — 990 золотих; татаринові Радолі — 300; татаринові Рахманові — 600; двом татаринам дали комісари 200 дукатів; полковнику Марноті — 510; Кривоносові — талярів 100; трьом осавулам — 230; писарям — 390; хорунжим — 300; Захаркові Козакові, що зостався з залогою, — 230; попові, Якого Хмельницький найпершого до міста прислав, — 280".
93 Натиск.
94 Аж у далеких ангелян знані були мої героси, між них і Кривоніс. Але й там його смерть приписувано не чорній пошесті, а рані, отриманій ним під Замостям. "The Moderat Intelligencer" 4–11 січня 1649 р. писала "Report of Stokholm of November 21, 1648: "Newes was trought out Zamoscz that Krevinos was mortally wounded at stormind a place…" Report from Danzig of Nov. 26, 1648, "at the third Assault of Wicht Place their Gen, Krevinos was wounded to death"".
95 Нешанобливо.
96 Право вільного голосу, згідно з яким будь — який депутат сейму міг одним своїм голосом відхилити постанову, прийняту всіма.
97 За існуючим звичаєм вмерлого короля не могли поховати, доки не буде обраний новий монарх.
98 Шкіряний каптурець, який надівали мисливським соколам на голову, щоб затулити очі.
99 Щит.
100 Український шляхтич.
101 Короля мали обрати на сеймовому полі просто неба, тільки для сенаторів була "шопа".
102 Відвертість, зробити або сказати щось просто в очі.
103 В урочистій обстановці.
104 Хай збудеться воля твоя (лат.).
105 Відсутньою.
106 Відпущення.
107 Тут: просвіщенних, освічених.
108 Хмельницький має на увазі дві тогочасні придунайські держави: Молдавію і Валахію. Часто Волощиною він називав тільки Молдавію. Так тоді за звичаєм мовлено.
109 "Фортеця Чигирин. Нині це міцна фортеця, що має три ряди мурів. Вона має сорок тисяч озброєного рушницями війська. Цитадель її стоїть на крутій скелі. Довкола фортеці три ряди непрохідних ровів. Стоїть вона лівобіч од Дніпра і правобіч од Тясьмину, і тут обидві ріки зустрічаються одна з одною. Фортеця розташована на просторому острові, ліворуч і праворуч од нього перекинуті наплавні дерев’яні мости. В цитаделі стоять доми воїнів — козаків, всі криті тесом, з городами й садами. Там же арсенал, прекрасні гармати, монастирі із дзвіницею, схожою на башту.
Її нижній зовнішній посад. Всього в нім налічується десять тисяч критих дранкою домів з верхніми поверхами. Було видно двадцять сім дзвіниць. В торгових рядах розташувалися всілякі ремісники, але число їхнє мені незнане. В крамницях здебільшого торгують горілкою, пивом, медовухою і вином. Садів без числа. Дуже багато слив, груш, яблук, капусти, цибулі — порею і звичайної. Однак лимонів, померанців, гранатів, інжиру в цих місцях не водиться..
Той, хто побаче довкола цієї фортеці знаряддя війни і всілякі диявольські пристосування, рогатки, щити, ядерні щипці й самостріли, вражений буде безмірно. Через рів, що оточує передмістя, протікають води ріки Тясьмин, а в тих водах видно всілякі піки, менаби і сталеві луки. Тут і сам хитроумний диявол був би вражений, побачивши знаряддя нищення" (Эвлия Челеби. Книга путешествия, 1, с. 82).
110 Безчесний.
111 Непристойність.
112 Муж незрівнянний.
113 Білим морем звалося Егейське.
114 Охоронні.
115 Великого візира.
116 Турецька міра ваги — 1282 г.
117 Г. Сковорода.
118 У відповідь, око за око.
119 Кинджал.
120 Астрологи.
121 Гомер. Одіссея. Переклад Б. Тена.
122 Забруднені.
123 В центрі землі.
124 Франсуа Війон у перекладах Л. Первомайського. (К.: Дніпро, 1973).
125 Місця перемог татарських над польськими військами в XV і XVІ ст.
126 Дозволена доблесть дотримуватися міри (лат.).
127 На ката.
128 Загрозливий, немилостивий.
129 Охочих, добровільних.
130 Шлюбну угоду.
131 Трохи переінакшені вірші Яна Кохановського.
132 Настрій, охота будь — що робити.
133 Ворами тоді звано бунтівників.
134 Одоакр (вмер 493 р. н. е.) — король герулів, вождь армії германців, що була на службі в Західноримській імперії. В 476 р. позбавив трону останнього римського імператора Ромула Августа і проголосив себе королем Італії. В 489 р. поконаний королем остготів Теодоріхом, убитий Теодоріхом на учті в Равенні.
135 Гарпократ — грецька транскрипція одного з епітетів єгипетського бога сонця Гора. Він зображувався з дитячою кісткою на голові і пальцем правої руки в роті — ознаки дитинства. Греки не зрозуміли цього умовного знаку і зробили з Гарпократа бога мовчання.
136 Агіс — син спартанського царя (IV ст. до н. е.).