Все ж збунтувалась моя душа, коли сказано, щоб рубав я шаблею голови баранам, яких випихатимуть на мене служки капудан — паші. Коли вже шабля, то треба й коня, а як козак на коні, то давай йому справжнього ворога, а не тупого барана! Я сказав це сміливо самому капудан — паші, і тільки тоді він згадав, що це ж саме і є той бранець, який володіє багатьма мовами. Йому припало до смаку таке поєднання в мені, і він милостиво звелів, щоб дали мені й коня, і поспитав, що ж я хотів би рубати, гасаючи отак по двору перед їхніми очима. "Голови отим голомозим", — хотілося мені відповісти, та я обачливо стримав свою душу розгойдану і сказав, що можна й опудала, на яких вони вправляються у мистецтві володіти шаблею. Але не ставити опудала непорушно, а всадовити на диких коней і розігнати тих коней по просторому двору, щоб уже коли й не нападатимуть на мене, то хай собі хоч утікають так, що й не наздоженеш. Це сподобалося капудан — паші і його гостям, зроблено, як я сказав, з півдесятка шалених коней з поприв’язаними опудалами в сідлах випущено супроти мене, коні заметалися безладно по двору, видовище було несамовите і водночас глумливе. Хіба мені гарцювати між удаваних супротивників отут по тісному двору перед пашиною стайнею, а не на вільній волі, де коні ані спіймані, ані сідлані, де посвист хижих стріл та гук орди, де козак стає справжнім козаком, який не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота. Шкода говорити! І кінь піді мною був не мій, а чужий, турецький, і вся моя воля вміщалася в клапоть стамбульського двору, обгороджувалася високим парканом, замикалася ворітьми ще вищими, і шабля моя падала не на ворога, а на мертві боввани, і дивилася на мене не земля рідна і не Мати Божа, а вельможні зарізяки, за кожним з яких стояли цілі кладовища. Чи ще мало бачили вбивства, смертей, мало чули посвисту шаблі, зарізяки люті, безсердечні, звіроподібні душею? Мабуть, ніколи не натішаться видовищем убивства, різанини, руйнувань, бо мали природне замилування до вбивств, хай навіть несправжніх, уявних. Жорстокі й немилосердні, як і світ, у якому доводилося жити, дивилися на мене дивно невинними очима, мовби вкритими полудою лінькуватої байдужості. У негідників завжди невинні очі. А в святих і великомучеників очі — вогнисті, несамовиті, нестерпно настражцані, суцільний біль. Був я тоді великомучеником, але мав подолати нетеч стамбульського рабства бодай думкою, бодай безглуздим учинком, тож і став рубати оті мертві опудала, аж летіла з них тирса і шмаття, а коні дико іржали й харапудилися, і глина з — під їхніх копит летіла аж під оте піддашшя з вельможами. Хай! Плече моє було молоде й міцне, м’язи лежали валами, удари шаблі страшні. Турки хитали головами, закочували очі. Звідки в гяура така сила і такий сприт? Капудан — паша гордовито пояснював, що цей бранець походить з вельможного роду, бо так володіти зброєю, це ж ясно, може тільки знатний чоловік. Дивні й загадкові люди! Тут мальовничий спокійний побут, гармонія, в якій кохалися ще давні греки, тоді візантійці, а тепер успадкували їхні переможці, перетворивши Стамбул на прикрасу не самої лиш землі, а може, й неба. А там — зарізяцтво, де цінується тільки звірячий сприт і коняча витривалість, і де навіть вельможність ставиться в пряму залежність від уміння володіти зброєю.
Наймолодший з гостей, власне, такий, як і я, не стримався, підбіг до мене, розкинув у захваті руки, мовби хотів обняти мене і мого коня, закричав:
— Еші йок, еші йок!14
Був жилавий, високий, довгорукий, легко дістав до моєї правиці, смикав за неї, так наче хотів стягнути мене на землю, примовляв:
— Ти для мене еші кардаш15, бо ти еші йок! Це каже тобі сам Бекташ, який уміє шаткувати людей, як капусту, та не може зрівнятися в своєму вмінні з тобою, оджавур!
Лиш тоді поглянув я на того Бекташа і побачив, що він у грубому яничарському плащі, а пучок пір’я на його високій шапці притримується золотим обручем — ознакою хоробрості й заслуг. Молодий зарізяка, та вже заслужив шану чи то в старого султана Ахмеда, чи в шаленого Ібрагіма.
Він і далі тиснув мою руку, і я вимучено усміхався до нього, крізь піт і знемогу, радий уперше в цій землі відчути бодай чиюсь прихильність і знов же таки не здатен прозирати в майбуття, коли цей Бекташ, ставши згодом всемогутнім яничарським агою, дивним чином сприятиме в моїх великих замірах. Та це ще мало бути чи й не бути, а тим часом після тої моєї пригоди капудан — паша явив до мене свою милість, наблизив до себе, брав для розмов з чужинцями, возив багато разів на море, звелів почати зносини про мій викуп, попервах мало не з самим королем, коли ж з того нічого не вийшло, то взято гроші від моєї матері, і через два роки мене відпущено вже мовби й не як раба, а наближеного чоловіка турецького адмірала, мало не його друга і кардаша молодого яничара Бекташа. В плаваннях наших по морю, коли ніщо не приховувалося вже від мого пильного ока (згодом це мені здасться!), капудан — паша пробував ніби виправдатися переді мною, так ніби був я сумлінням його або суддею. Все звалював на султана, таємничого, недоступного, всемогутнього і неправедного. Якби не султан, і вони всі були б не такі, і світ знав би їх людьми лагідними, мудрими, богобоязливими, чадолюбивими, бо й хто вони насправді? Поети, мрійники, мандрівні суфії, дбають лиш про життя небесне, земну ж свою плоть трактують так, що, отримавши маленький коржик, вона думає, ніби обрела тисячу гурій, а всі їхні устремління — до Аллаха, про якого поет сказав:
І коли я посилаю тобі поклон, ти є той поклон.
І коли я посилаю тобі молитви, ти є та молитва.
Але виходить так, що вони раби. не Аллаха, а султана, який може прикликати будь — кого і будь — коли й спитати: "Ти мій раб?" — "Так, високий повелителю землі й неба". — "Я можу робити з тобою, що захочу — вбити або лишити живим?" — "Так, ваша величність, воля ваша". Бо й що може простий смертний? Для правовірного кожне місце — мечеть, кожен день його п’ятниця, всі місяці його рамазан, себто час посту й молитовного бдіння, а кожен султан — тінь Аллаха на землі, бо сказано в Корані: "Ми возвишаємо деяких з них над іншими в степенях, так що одні тримають інших підвладними собі невільниками".
Я слухав уважно капудан — пашу, бо ж не забував, що був рабом його, хоч і довіреним, ще пам’ятав про свою молодість, хоч водночас, видати, мав і переваги над вельможним турком в едукованості, але знання мої не змикалися й не перехрещувалися майже ніде і ніяк з досвідом і знаннями паші, за яким стояли загадкові тисячоліття Сходу з його мудрістю, часто неприступною для невтаємничених, поплутаною і солодко — жорстокою. Власне, у кожного народу є своя олжа, в яку люди свято вірують. І чи ж може хто хвалитися, що він іде путтю праведною? До султана мені було далеко, лиш здалеку через затоку, на самому краю Стамбула, бачив я султанські палаци Топ — капи, султан був чи й не був, а імперія його котилася, мов велетенський залізний віз, повен каміння для тяжкості, і чавила гостроколісно все, що траплялося на шляху, і зупинити ту колісницю смерті вже не могли ні люди, ні дияволи, а навстріч османській колісниці покотом ішли пускані зусібіч наввипередки володарями більшими й меншими ще й свої колісниці, і простий чоловік метався поміж тих загроз і смертей і вже не мав сподівань порятувати ні тіло, ні душу, ні віру, ні надії.
Чоловіка, який пообіцяв би людям рятунок, могли поставити над усіма богами. Але де взявся б такий чоловік? Невже я схожий був на нього?
Тоді моя едукованість ще не стала мудрістю, видовище батькової смерті, ганебний відступ з — під Цецори, поневіряння по горах і кодрах молдавських, безладні переправи через численні річки, тоді неволя тяжка й принизлива і животіння стамбульське серед рабів безсловесних — все це камінно налягало на молоду мою душу, душа борсалася щосили і криком кричала, воліла тільки одного: жити! А життя для мене зосередилося в отому спогаді про маленьку тонконогу дівчинку на зеленому спориші коло хатнього причілка. Ганна!
Повернувшись, знайшов її, впізнав і не впізнав, бо стала вже розквітлою жінкою, хоч і зберегла в собі оту давню, ще дитячу крихкість і просвітленість16. Пам’ятала мене (хоч, може, й не того, що був коло причілка), але й не сподівалася на мене, тож у свій час належний стала мужньою жоною, народила двох донечок, а тоді овдовіла, що вже нікого не дивувало на згорьованій землі нашій. Я товкся в Переяславі цілий тиждень, не знаючи, як підступитися до Ганни, бо вже заповзявся не їхати звідси без неї.
Втекло кудись серце моє безталанне.
Куди його тягне? Звичайно, до Ганни!
Просив же я Ганну його не пускати
І знаю, що гнала не раз, було, з хати.
Піду я на розшук. Боюсь, що засяду
У неї. Венеро, дай добру пораду!
(Ян Кохановський. "До Ганни")
Тоді нарешті була ніч у травах над Трубежем, гіркі губи Ганнині, сполоханий шепіт: "Що ти робиш, безсоромний! Що ти ро…"
(Продовження на наступній сторінці)