— Ну ж бо посидьте та послухайте, панове, а я розкажу вам свою казочку, — мовив я. — Ви принесли мовби й прегарні пропозиції від короля. Та чи можливо їх прийняти, чи неможливо? Ось вам казка на те. Давно, кажуть, жив селянин, дуже маєтний, усі заздрили йому. У нього в домі був вуж, що нікого не кусав. Хазяї усе давали йому молоко в діру, і він часто лазив поміж родиною. Одного разу дали маленькому хлопчакові, хазяйському синові, молока. Приліз і вуж і став хлебтати з горнятка, хлопець ударив його ложкою по голові, і вуж укусив хлопця. На жалібний крик дитини прибіг батько, і вуж устиг сховати в нору голову, а хвоста не встиг. Батько відтяв йому хвіст. Хлопець умер, а вуж зостався калікою і не виходив з нори. Незабаром хазяїн дуже збіднів, побіг до знахарів і став питати: "Скажіть мені, чого се давніше було в мене багато волів, корови щедро доїлися, кобили гарних лошат приводили, вівці пишну вовну мали, на пасіці роїлась бджола; бували й гості, і я мав чим помогти бідним. Усякого добра було доволі, та ось за скільки років усе розлізлося, і я став біднішим од усіх, хоч як роблю, а проте ніщо не йде мені на користь, що день — то гірше. Скажіть, чи не можна мені помогти?" Знахарі йому відповіли: "Поки ти гарно обходився з своїм вужем, він брав на себе усі нещастя, що загрожували тобі, а тепер, коли пішло ворогування, всі біди впали на тебе. Коли хочеш знову щастя, погодься з вужем". Жінка понесла вужеві молока, але вуж молоко з’їв і втік. Тоді хазяїн став закликати його на дружбу. "Даремно ти заходишся, — відмовив вуж. — Як погляну я на свій хвіст, — одразу вертається пересердя, та і ти як згадаєш про сина, зараз закипить у тобі обурення. Через те досить дружби. Живи ти в своїм домі, як тобі любо, а я житиму в своїй норі".
Ось так і в нас. Був час, коли у великому домі Речі Посполитої козаки відвертали від королівства ворогів, а шляхта не сердилась, коли й ми іноді сьорбали з одного горнятка. Тоді наше військо йшло завжди купно і завжди тріумфувало. Коли ж шляхта стала порушувати нашу волю і бити нас по голові, а ми стали кусати, то пішло пересердя, і тепер нема злагоди. Нехай Річ Посполита зречеться всього, Що належало до князівств землі руської, нехай віддасть усю Русь до Володимира, і Львів, і Ярослав, і Перемишль, щоб ми відвертали ворогів од королівства. Та я знаю: коли б у Речі лишилося усього сто панів, то й тоді вони не пристали б на се. І козаки, поки матимуть зброю, теж не відступлять од свого права. А де козаки, там і я, гетьман їхній. Ось як воно, панове. Шкода говорити много! Був час трактувати з нами, коли мене Потоцькі шукали, гонили за Дніпром і на Дніпрі. Був час по жовтоводській і корсунській іграшці, був під Пилявцями і під Старокостянтиновом! Був, нарешті, під Замостям і коли я від Замостя шість тижнів ішов до Києва. Тепер уже часу немає! Я вже доказав, чого не думав зразу, і докажу далі, що задумав! Виб’ю з панської неволі народ руський весь! Перше я за шкоду й кривду воював — тепер буду воювати за нашу православну віру! Пощо ломити голову над реєстрами, писати стільки й стільки? Скільки нас стане — стільки й буде. Не стане сто тисяч — буде стільки, скільки схочу! Вже я по полках обіслав, аби коней годували і в дорогу готові були — без возів і без армати, бо знайду те все, як знайшов під Пилявцями! Хто б з козаків один хоч узяв віз на війну, скажу йому голову стяти, не візьму й сам з собою нічого, хіба що юки та сакви. Ви мені пером перекреслювати все будете, а я шаблею з вами розправлюся. Ото й уся комісія ваша! А на сьогодні кінець мовам, бо ще маю бути в гостині в мого товариша сердечного, генерального обозного Чарноти!
При сих словах гостро глянув я на Киселя, та в його очах драглистих, як холодець, хоч би тобі що здригнулося. Ну, то й гаразд!
Мав Кисіль нахабство аж таке, що другого дня, ще я й не прокинувся як слід після вчорашнього, прислав до мене брата свого Миколая й князя Четвертинського, і ті стали просити визначити час для розмов з комісарами. А щойно перед цим прискочили до мене гінці з вістю, що на Поділлі якийсь Стрижевський захопив Бар, стривожив цілу Україну й до війни побудив. Фурія мною опанувала, не міг і бачити цих панків перед очима. Сказав їм: "Завтра буде справа і розправа, бо тепер я п’яний од вістей і семиградського посла відправляю! Скажу коротко: з тої комісії нічого не буде — тепер війна, війна мусить бути, яку ви ж і починаєте знову! Хотів вернути вам невільників ваших — тепер шкода о тім і говорити! Бог мені то дав. Пущу їх, коли вже жодної зачіпки на війну не буде з вашого боку. В моїм Поділлі кров християнська ллється. Я вже казав туди полки мої рушити і живцем усіх винуватців шляхетських до мене привести. В тих трьох або чотирьох неділях виверну вас догори ногами і потопчу так, що будете пщ моїми стопами, а на останок вас цареві турецькому в неволю віддам! Король королем нехай буде, таким, щоб і карав, і стинав шляхту, дуків і князів — аби мав волю: згрішить князь — урізати йому шию, згрішить козак — те саме вчинити. А не схоче король вільним королем бути — як ся йому видить. Скажіть те панові воєводі брацлавському і панам комісарам: грозять мені, ніби Ян Казимир наймає проти козаків велике військо у шведів, — і ті мої будуть. А хоч би не були, хоч би їх було п’ятсот і шістсот тисяч — не зможуть руської і запорозької моці. Правда те, що я лихий, малий чоловік, але мені то Бог дав, що я єсмь єдиновладцем і самодержцем українським! Ідіть же з тим! Завтра справа і одправа!"
Пахло знов війною, і що мені пишні комісарські орації!
Кисіль все ж затягнув мене на обід до себе, лякав мене зрадливістю хана кримського й султанських візирів, вмовляв: нехай хлопи орють, а козаки воюють, повстання наше звав затемненням, яке позбавило нас отецького, кров’ю й потом придбаного світла, скаржився, що втратив за Дніпром на сто тисяч доходу, говорив до сліз, та мене не розжалобив.
— Що ж, пане сенаторе, — сказав я йому, — хочеш, аби відійшов На Запорожу, сів там склавши руки й придивлявся, як шляхта вертається до своїх добр? Усі пани, а хто ж буде свиней пасти? Гадаєш, що перемоги мої були короткочасні й без значення? Гай — гай! Коли Ілля воскресив сина сарептської вдови, а пророк Єлисей сина самаритянки, а Господь наш — Лазаря і сина наїнської вдови, то чудо було не тимчасове, а тривале. Чом же вважаєте, ніби наше козацьке чудо протриває лиш кілька місяців, та й годі?! Закріпимо його на віки цілі! А для цього не маємо слухняно нахиляти шию знов до панського ярма, піддаючись лінощам духу й тіла, а будемо змагатися далі, битися, гризтися зубами, коли треба! Саллюстій у своїй книзі про Югуртинські війни казав, що ніхто не був уписаний у книги вічного безсмертя за лінощі, і ні один отець, дбаючи про нащадків своїх, не побажав би їм неробства, бо й що може бути згубнішого для чоловіка? Так Ісав втратив первородство, побажавши скористатися готовою їжею, аніж добути її трудом, і не Сціпіон, а Капуя, відчинивши без бою брами свої, поклала край перемогам Ганнібала. Хочеш, пане Адаме, щоб у наших шоломах боягузлива квочка, не остерігаючись, мостила собі гніздо, аби мечі наші перековувалися на орала, шаблі — на серпи, а вціліла зброя покривалася іржею? Як то казано колись: ат трістіа дурі мілітіс ін тенебріс оккупат арма сітус — сумно в пітьмі з’їдає іржа риштунки загартованого в битвах воїна, — цього би ви хотіли від мене? Шкода говорити! Не тільки взяв під оборонну руку сю землю, а ще й виб’ю з панської неволі український народ увесь. Поможе мені в тім чернь уся — по Люблін і по Краків, котра не відступає нам, і я не відступлю її, бо то права рука наша: аби ви, знісши хлопів, і на козаків не вдарили. Перше, повторюю, ми за свої шкоди і кривди воювали, тепер будемо воювати за нашу православну віру. Буду мати двісті, триста тисяч своїх, орду всю при тім, ногайців Тугай — бея. На Саврані мій брат, моя душа, єдиний сокіл на світі! Готов все вчинити зараз, що я схочу. Вічна наша козацька приязнь, і світ її не розірве! Стану по Львів, по Холм і Галич, скажу шляхті: сидіть там і мовчіть, Панове! А як будуть ще й там брикати, знайду їх і там! Не я починаю нову війну — ви починаєте! Повертайтеся до короля й до сенату, відпишу королеві про те, що діється, хай знає, що криваві жалі наші до того вже нас приводять, що намірилися ми шукати чужих панів і кривавою війною вибиватися з неволі.
Від’їздили комісари вже не урочисто й без проводів пишних, а під гуки й глузи козацькі, і то ще й гаразд, що бито їх самими словами, а не чимось тяжчим. Поки й вибралися з Переяслава, оточував їх повсюди люд, жбурляв услід слова тяжкі й немилосердні:
— Як приїхали, так і поїхали!
— Не втнули пани шилом борщу!
— Бач, скільки їх понабігало!
— Воно й не чудно, що кінь здох, та хто псам дав знати?
— Кажуть, гетьманові нашому хотіли шию нахилити?
— Ти ба! Влізло в чужу солому, та ще й шелестить!
(Продовження на наступній сторінці)