«З погляду вічності» Павло Загребельний

Читати онлайн роман Павла Загребельного «З погляду вічності»

A- A+ A A1 A2 A3

Наш цех — це не просто шаленство руху, не просто грюкіт, дзвеніння, шурхіт вентиляційних установок, це ще й нечутна діяльність точних механізмів, які помагають людині водночас контролювати її, це щось просвітлене, ніби найтонші мережива, це стерильна чистота поряд із найординарнішою запацьореністю; в нашому цеху, здається, більше дівчат і жінок, ніж хлопців і чоловіків, бо тут безліч тонкої й точної роботи, яка вимагає чисто жіночої чутливості й терплячості, тому цех наш якийсь мовби облагороджений, щось у ньому є таке, що його так і не вловив поет, попри його близькі стосунки з музами й силами потойбічними (може, на заваді стала заводська корова, яка все ж таки спихає людину до прози життя?).

А може, це я все вигадав про свій цех після довгої розлуки, різних невдач? Адже тоді, коли я тут перетягав з місця на місце важкі заготовки, вчився орудувати викруткою й ключем, не помічалося за мною надмірного захоплення своїм цехом.

Не знаю, не знаю...

Зате знав Токовий.

— Побігали? — спитав він майже ласкаво.— Набігались? Ну, нічого. Прилаштуєм, прилаштуєм...

І це після того, як записано: "Людина людині — друг, товариш і брат!" Адже знав же, що ніде я не бігав, що виконував священний громадянський обов'язок і недовиконання пов'язане тільки з моєю тимчасовою недосконалістю, але однаково не може втерпіти, щоб не кольнути! Набігався...

Він міг так сказати, бо, як на його гадку, то я десь справді гайнував цей час, а він не заспав грушок у попелі!

Я пам'ятав Токового зовсім молоденьким інженером, худим після інститутських харчів; була в ньому тоді якась мовби навіть просвітлена духовність, щось мислительське вгадувалося в стовпуватому черепі, який поблискував крізь темне поріділе волосся. Токовий, завжди чистий, бездоганно одягнений, був тоді для мене мовби еталоном поведінки. Він знав якусь іноземну мову, читав технічні журнали, часто робив задумливі жести, які подобалися жінкам і таким молодим хлопцям, як я тоді був.

Але ось тепер стояв переді мною чоловік зовсім не схожий на того молодого інженера, якого я пам'ятав. Лишилося саме прізвище.

Токовий потовстішав, набув дебелості, в ньому з'явилося щось пітекантропічне. Подовшали руки, нахилилася вперед голова, побіг наперед лоб і навіть череп приплющився.

Неймовірно!

Я помітив ці зміни, ще коли Токовий ішов назустріч. Він поводив головою, мов черепаха, захищена панциром. Не проб'єш! Колись Токовий був лиш молоденьким інженериком, тепер уже заміщав начальника цеху. Начальник цеху — одноліток мого батька — часто хворів, його б уже випровадили на пенсію, як то зробили з моїм батьком, але не посміли, бо він вважався чи не найкращим спеціалістом у Союзі по холодній прокатці труб. Тому такі, як Токовий, просто терпіли начальника цеху, безжально розправлялися з усіма його товаришами. Так розправилися й з моїм батьком; це була справа рук Токового; мені писав батько про все ще в листах; я сподівався, що новий заступник начальника цеху і мене зустріне вороже, але він тільки кольнув отим "набігався", а потім вирішив дарувати милість.

Повів мене у цехову контору, шугонув до свого кабінету, закликаючи мене за собою. Там підсунув мені м'якого стільця, сам узяв такий самий стілець, підсмикнув свої напрасовані новісінькі штани, і, як то пишуть, "шановний тягар його тіла покірно прийняли пружини сидіння".

— Десь тебе прилаштуємо...— перейшов він на простенький інтим.— Постараємось тебе вже якось прилаштувати...

Я не знав, чому він так старається. Може, хоче загладити свою провину перед моїм батьком? Це ж він підрахував, скільки за останні п'ять років прохворів майстер Череда, і провернув справу десь у заводоуправлінні так, що й начальник цеху нічого не відав. Комбінатор! Мабуть, розчищав місця для своїх дружків. Такий ніколи сам не наважується йти вгору, йому потрібні супутники, сателіти, зброєносці. Такого не сколупнеш!

— Куди б ти хотів? — спитав Токовий, видно, трохи вже стривожившись моєю мовчанкою.

Я знов промовчав. Не з ненависті до Токового, а просто через те, що й сам не знав, чого хотів.

Але Токовий запобігав переді мною так, ніби мене прислано начальником над ним, а не прибрів я шукати собі притулку після того, як мене викинуло з танка і ніде я не зачепився в житті.

— Подумаємо,— сказав він зі своїм жестом черепахи, яка вихитує з-під панцира голівкою,— подумаємо.

Думай, думай, злість у мене вже минула, натомість прийшла тверда впевненість у своїй тривалості. Хоч я ще й не міг називатися робітничим класом, але вірив, що скоро доб'юся цього. І стоятиму твердо і вічно, і ще діждуся, коли Токового випхають на пенсію, як він випхав мого батька з фальшивим побажанням "заслуженого відпочинку". Я прийшов сюди не для спочинку. Ні нині, ні вовіки-віків!

— Я з Шляхтичем,— сказав я, сам ще не усвідомлюючи, навіщо я Шляхтичу коло його станів.

Але мені хотілося в такий спосіб подратувати Токового, показати свою незалежність, знехтувати його становищем.

— Шляхтич? Домовимося з Шляхтичем!

Токовий поляпав мене по плечу. Мир-дружба! Ну, що ти скажеш такому?

І вже шановний тягар його тіла більше не гнітив пружин сидіння, а я опинився в ролі екскурсанта по великому царству нашого цеху, маючи за супровідника самого заступника начальника, товариша Токового.

Аби ж то знав я тоді, що тут неодмінно слід шукати жінку!

5

Якщо мудрість вимірювати атестатами й дипломами, то незабаром я помудрішаю: закінчую вечірній університет. Вигадав же хтось це диво! Не тільки для таких недоуків, як я, але й для тих, хто вже вчився колись, та все позабував. Найцікавіше, що в університеті вчиться й Ген, а також уся ота публіка, яку я колись спостерігав коло міської клумби, всіх нас загнало сюди не щире прагнення до наук, а, мабуть, бажання вертітися там, де була загадкова, гостроязика дівчина, ота білява, висока, власне, й негарна, худа і якась незграбна, але напрочуд приваблива дівчина, що стала своєрідним центром нашого хлоп'ячого світу. Вона перша пішла до університету, супутники за нею, а я — за супутниками, бо не міг же я відпустити Гена самого. Дружба й взаємовиручка!

Дівчина ця мала досить безглузде ім'я: Аля. Повністю Алевтина. Ще безглуздіше! Таємничого в ній не було нічого. Працювала в нашому ж цеху, у відділі технічного контролю, серед мережива приладів і пристосувань, у білому халатику, сама біла й просвітлена, там вона справді викликала (могла викликати, я пристаю на таке припущення) симпатію, але, звичайно, не таку, щоб сваритися з рідними, кидати столицю, відмовлятися, можливо, від посади генсека ООН. Про це я торочив Генові щодня, але без зримих наслідків. З неменшим успіхом я міг би читати лекцію про досягнення кібернетики перед отарою баранів, хоча барани були б слухачами вдячнішими, бо мовчали б, а Ген брутально переривав мене щоразу, щойно я розпочинав свої докори:

— Не маю наміру обговорювати цю проблему.

На заняття Аля ходила не в білому халатику, але добровольців для любовного самогубства вистачало й тут. В Алю закохувалися навіть викладачі, здебільшого ще моложаві чоловіки, навчені й перевчені, з науковими ступенями, з високозарплатним становищем. Здавалося б, такі мають втіху від життя, всього вже досягли, голова їм так щільно наповнена всілякими науками, що маслакувата Аля ніяк не зможе влягтися там. Але вміщалася й Аля! Та ще як! За законами Архімеда, випихала з учених голів усю мудрість, полишаючи місце тільки для себе. І це без жодних зусиль, з нехіттю, навіть з зневагою такою самою, як вона демонструвала до зброєносців коло клумби.

Звичайно, кожен із викладачів по-своєму маскував прихильність до Алі. Молоденький філософ червонів, як тільки зустрічався з дівчиною поглядом, політеконом по сто разів упродовж своєї лекції піднімав високо пальця, мовби закликаючи всіх зосередити свої погляди на тому пальці, як вершині й вмістилищі істини, а сам тим часом крадькома скошував око і зирив на Алю. Зате солодкомовний і солодколиций доцент Крижень, який читав нам щось про літературу, надавав перевагу діям неприкритим, він, виявляється, знав Алю ще змалку, був її сусідом, був з нею на "ти". В свій час, захопившись науками, він проґавив момент Алиного переходу з царства чистого дитинства в царство дівоцтва, а коли схаменувся, було вже пізно: Алю оточували тісною хмарою залицяльники, які, звісно, доцентами не були, але володіли річчю для Крижня втраченою безповоротно— молодістю. Та він, як великий знавець і прихильник логіки, де два по два завжди буде чотири, ще не втрачав надії, він добре знав, що молодістю володіють усі без винятку чи то в теперішньому часі, чи в минулому, ролі не грає, але не всі зрештою стають доцентами і не всі зазирають аж на саме дно колодязя премудростей, на яке він, Крижень, не тільки зазирнув, а й опустився вже давно і сидить там уперто й твердо, і ніяка сила звідти його вже не витягне.

Крижень пішов на річ нечувану: він присвячував Алі цілі лекції. Робилося це хитро, приховано, доцент вибирав щось там серед своїх багатоманітних знань, якось його обкручував-обвірчував різними цитатами, молов щось цілу годину, а потім на перерві розштовхував усіх, що товпилися навколо Алі, а довкола неї завжди вирувало, мов біля демонстраційної дошки під час шахового матчу на звання чемпіона світу серед чоловіків, солодко всміхався і солодко мовив до дівчини: "Ти звернула сьогодні увагу на...?"

(Продовження на наступній сторінці)