«З погляду вічності» Павло Загребельний

Читати онлайн роман Павла Загребельного «З погляду вічності»

A- A+ A A1 A2 A3

Не пам'ятаю вже, з якої нагоди розповів я своїм однополчанам про сибаритів, і вони охрестили й мене сибаритом, хоч який же з мене сибарит! Щоправда, розгвинченість моя ще давалася взнаки, але я щосили намагався дорівнятися всім у старанності й молодецтві; якби можна було вискочити з власної шкіри, аби тільки перевершити самого себе, то я б і це зробив з умовою, що мені буде надана можливість ускочити назад. Ще неусвідомлено я став прагнути до того берега надій усіх дорослих людей, який зветься вченим словом "амбітність", але не врахував простої істини: жодного наступу не можна розпочинати, не маючи забезпечених тилів, так само як невірно чинять уряди, що пускають в обіг масу паперових грошей без відповідного золотого покриття. Чоловік повинен бути червінцем, під яким, коли його підняти, знайдеш золото. А поки того золота нема за тобою, заробляй його щоденною впертістю й терплячістю. Я не вмів терпіти. Лежав колись на дивані, сновигав по цеху, дрімав на курсах, а тепер закортіло відразу вскочити в відчайдухи й герої. На першому ж нічному далекому марші, коли наші машини з ревінням поминули танкодром, і врізалися в незглибимість причаєних лісів, і пішли напролом по бездоріжжю, через балки й горби, я поліз на місце командира, який мав стояти у башті, до пояса витикаючись з люка, я, хоч на те не було ні команди, ні дозволу, став замість командира, молодецтво так і розпирало мене всього, я хотів, щоб мене бачили всі, мені кортіло аплодисментів, як тому горлодеру, що викрикує дурнуваті джазові пісеньки в розтелесований зал, набитий молоденькими дурепами, я теж почувався співаком, якому несила тримати в грудях пісню, голова мені поморочилася, я мовби сп'янів чи й геть здурів, мені вже праглося стояти не в люкові, а на башті, я навіть ворухнувся, щоб дертися вище, але в цей час танк ускочив у глибочезну баюру, прикриту листям, сталеве громаддя ніби поринуло кудись углиб, а потім сіпнулося назад, мотор заревів ще шаленіше, жахливий струс, корч, судома промчала по всьому тілу машини, аж, здавалося, зарипіли всі стики й сув'язі, мене пожбурило з башти, вистрелило мною, як льотчиком з катапульти, я летів довго й повільно, танк уже вибрався з баюри й гнав далі, а я ще й досі летів разом з деревами, які підстрибнули було догори разом зі мною, а тепер повільно опадали на землю, змикаючи наді мною свої високі верховіття. Потім я вдарився об землю, і була вона ніби й не тверда — м'яка, але було її так багато, що моє тіло не знесло того удару, і я поринув у забуття.

І вже нічого не чув і не бачив. Ні того, як зупинилися танки, як збіглися до мене товариші, як пробували мене підвести, але нічого з того не вийшло, як згодом з'явилася медицина і вмілі руки підсовували під мене плащ-палатку, як обережно несли кудись і десь клали на підлогу, бо навіть на ліжко було не можна. А потім танки погриміли далі, а я лежав у лісовій хатинці, білій знадвору, білій усередині, бідкалася наді мною добра бабуся, від бідкання її, мабуть, я й прийшов до тями, а може, від гриміння танкових моторів, бо танки ще котилися десь повз хатину, заховану в лісах, і перші мої слова були: "І як ви тут живете в такій глушині?" — на що бабуся цитькнула на мене і показала, що маю мовчати.

Я мовчав довго, майже до вечора. Бо час од часу поринав у несвідомість, а коли виринав, то знову бачив над собою білу стелю (не глиняну, як у наших степах, а дощану, дошки ж було побілено), знову чув вештання бабусі, аж раптом під час одного такого прориву в свідомість замість білого одноманіття дощаної незвичної стелі побачив я над собою двоє дівочих очей, радісно-сірих, як ранній передсвіток теплого літа. Злякавшись, що знову впаду в непам'ять, я розтулив губи, щоб щось сказати, але очі суворо заказали мені будь-що говорити, я тільки міг дивитися в них, і ось тоді відчув, як щось росте в мені, якась чи то музика, чи просто захват сповнює мене всього, витісняє з мене все повітря, я знову втратив свідомість, а прокинувся вже в своїй санчастині і ніколи більше не бачив ні тої хатини в лісі, ні тих очей.

Щоправда, спробу зробив. Прощаючись з бабусею, довго терся і м'явся, мов той дипломат з маленької держави, якому доручено вилаяти представника держави великої, а він не наважується.

Врешті спитав навпростець:

— Тут хтось дивився?

— Дивився? — бабуся нічого не розуміла.

— Ну, ви — доглядалися і дивилися, отже! А то ще ніби хтось. Чиїсь очі.

— Та то ж онука. Гостювала. На текстильному комбінаті вона, а це приїхала була, а тут з тобою лихо...

Сірі очі й текстильний комбінат! Десять тисяч незаміжніх дівчат, і лиш одна має незабутньо сірі очі. Кинутися туди? Шукати?

Я не наважився.

Був ще занадто молодий.

Тепер, хоч ще зовсім молодий, вже маю своє минуле. Минуле в людини — або ж політика, або якісь подвиги, або просто служба довга до занудливості. А в мої роки минуле — це дівочі очі, радісно-сірі, як ранній передсвіток теплого літа.

Іноді болить мені в спині — нагадування про той лісовий танковий вимарш і про моє зелене молодецтво. Мабуть, такі нагадування теж потрібні людині. Але я все ж таки надаю перевагу очам. Отим радісно-сірим.

3

Тепер, мабуть, слід нарешті сказати про Шляхтича. Не про Василя Григоровича Шляхтича, а про його сина Льоню. На прізвище зважати не треба, воно так далеко відбігло в часі від свого першого носія, що пов'язувати його сьогодні, скажімо, з шляхтою а чи шукати в наших Шляхтичів домішок чужинської крові було б намарно та й просто смішно. Ми вимовляли "Шляхтич", і мався тут на увазі шлях, один з отих широких степових шляхів, яких безліч відходило увсібіч од нашого міста — одні в споконвічній пилюзі, другі в суворій твердості профіліровок, треті в маревній сизості асфальту.

Фантазія розриває буденність слів. Є в нашому місті, для прикладу, вулиця Поля. Найменували її так, виявляється, на честь промисловця Поля, що задовго до революції почав розробляти криворізьку руду. Всі вулиці в нас перейменовано, а ця лишилася так. Хоч що таке Поль? Капіталіст і експлуататор. Але ніхто не пов'язує цієї тихої вулиці з якимось французьким зайдою. Вулиця Поля — це вулиця, яка в уяві людей пов'язується з отими безмежними полями, що оточують наше місто. І хоч вона вузенька й тиха, але від самої назви лине якась широчінь і воля...

Шляхтичі були нашими сусідами по "Діловому клубу". Тільки ми жили на другому, а вони на третьому поверсі. Коли я ще борсався десь на самому шкільному дні, тобто ходив до перших класів, Льоня вже вчився в інституті. В якому саме, я тоді не знав, але точно можу пригадати, що ніколи не уявляв Льоні інженером. Він був мрійник, книголюб, трохи дивак; приїжджаючи на канікули, не гуляв з дівчатами, а вовтузився з малюками, завжди розповідав нам якісь цікаві історії. Коли на мене "нападав" ревматизм, він часто навідував мене, постачав мене книжками: Робінзоном, Гуллівером, Павкою Корчагіним, Оводом, Спартаком, Ільфом і Петровим. Через своє прагнення до незалежності я б, може, не став читати його книжок, але мене зацікавило, що жодну з них у нашій школі не те що не проходили, а навіть не згадували, хоч Шляхтич і доводив, що це — найкраще з усього написаного для молоді. Я, звичайно, не який там спеціаліст у шкільних справах, але обов'язкову освіту маю, вісім класів закінчив не так вже й погано, та за ті вісім років не чув ні про Шекспіра, ні про Гомера, ні про Данте, ні про Петрарку. Не чув про них і Єнька, попри його повну середню освіту, вірніше, ми чули, але не в школі, не в отій програмі шкільній, у яку понапихано чого завгодно, а для найбільших письменників світу, виявляється, місця забракло. Ну, то Шляхтич всіляко сприяв тому, аби я з первісного напівдикого стану видобувався до якихось там знань. Може, й мрійливість моя пішла від Льоні Шляхтича, важко сказати.

Коли я після свого невдалого танкового вимаршу повернувся додому (перед тим мене довгенько тримали "на витяжці" в госпіталі, так що я став ще довгов'язіший), то приємно здивований був, що Льоня Шляхтич працює інженером у нашому цеху. Дізнався ж я про це від... Єньки, хоч зовсім не сподівався його зустріти. Єньчин батько одержав нове призначення на роботу в столиці, Єнька теж рвонув за ним слідом, і хоч ми не листувалися, поки я відслужував свої танкові частини, але, виходячи з теорії про те, що "дружба не іржавіє", я мав надію побувати в Єньки в столиці. А ще в мене була таємна надія рвонути звідти в окаянні танкові ліси та пошукати біленьку хатку посеред них, а в тій хатці — радісно-сірі очі. Аж ні. Єнька сидів у "Діловому клубі", в тій самій квартирі, що й давніше, бо, виявляється, своє помешкання вони передбачливо закріпили за якоюсь своєю тіткою — і от згодилося. Взагалі я помітив, що багато хто з тих, кого підвищують по роботі та ще й переводять до більшого міста, мають милу звичку лишати в містах менших сліди свого перебування у вигляді тещ, тіток, племінниць і племінників. Мабуть, цю ідею вперше подав блудний син: мовляв, хоч де тиняйся, але на всяк випадок май місце, куди міг би вернутися, як припече.

(Продовження на наступній сторінці)