«З погляду вічності» Павло Загребельний — страница 19

Читати онлайн роман Павла Загребельного «З погляду вічності»

A

    Ми шепотіли одне одному слова, які за інших обставин викрикували б на весь голос, але тут треба було зберегти таємницю, подбати, щоб не почули рідні; ми все ж щадили маму й тата, ми вже були такі дорослі, що могли вести обрахунки між собою, не втягуючи в суперечки більше нікого. Не знаю, як ця сутичка позначилася на Зізі, що ж до мене, то я сприйняв усе надзвичайно боляче; я прийшов наступного дня на роботу, відкликав Шляхтича вбік і сказав йому:

    — В наш табір проникла агентура Токового.

    — Агентура? — Шляхтич вдав, ніби приймає всерйоз мої правила гри.

    — Агент сидить у лабораторії.

    — Хто ж він? Фрусін?

    — Зізі! — А що Шляхтич з усміхом дивився на мене, то я швидко додав: — Тобто Зіна, моя сестра.

    — Не розумію.

    — Моя сестра Зіна — агент Токового. Його довірена особа.

    — Він що, кандидат у депутати?

    — У депутати? — тепер нічого не розумів я.— В які депутати?

    — Довірені особи — це коли когось хочуть обрати в депутати. Тоді, щоб розповідати виборцям...

    — Я неточно висловився. Довірена людина Токового.

    Шляхтич засміявся. Безтурботно і легко.

    — Але ж у нас немає таємниць. Те, що може бути таємницею, для нас теж поки що під сімома замками. Ми тільки шукаємо. Знайдемо — знатимуть усі. Для того й шукаємо. Для всіх. І для Токового теж.

    — Токовий — не всі.

    — Згоден. Але він належить до всіх. До суспільства. А суспільство — складний організм. Воно включає найрізноманітніші складники.

    — І з цими складниками треба жити? З усіма?

    — Треба? — Шляхтич роздумливо примружує око.— Ні. Мабуть, точніше б сказати: доводиться. Іноді доводиться.

    — І це що, остаточність? Треба змиритися?

    — Справжність людини в тому, щоб не змиритися. Треба докласти всіх зусиль, щоб перетворити оточення на ліпше, якщо воно відстало, або ж самому дорівнятися йому, якщо відстав ти сам. Задовольняє тебе така формула, Митю?

    — Ну, якщо так...— засоромлено бурмочу я і йду до Євгена, який дослухається до нашої ранкової виміни словами досить байдуже, бо Євген чоловік діла і не стане гаяти час на пусті балачки, опріч того, в нього в голові сидить Аля, а вже коли така дівчина вселиться тобі в голову, то ніяка міліція не позбавить її прописки на тій житлоплощі.

    Ми беремося до своїх заготовок, знову цілий день змагатимемося з упертістю механізмів, долатимемо їхній мовчазний загадковий спротив, намагатимемося диктувати їм свої умови, а вони вперто відкидатимуть їх попри всю нашу настирливість, попри залізну Шляхтичеву волю, попри наукові викладки Гриші Фрусіна, які щодня змінюються, але змінюваність рекомендацій не засвідчує їхньої точності й неухильності; Гриша Фрусін шукає так само, як і ми, і не знаходить нічого теж так само, як і ми. От що таке Гриша Фрусін. Злі язики в цеху кажуть, ніби він прибув сюди "для ловли счастья и чинов", висловлюючись простіше: хоче примазатися до чужої роботи й захистити на цьому ділі дисертаційку.

    Але ми знаємо, що таке Гриша Фрусін.

    11

    Кінчається зміна — та не для нас. Люди квапляться додому, люди кудись поспішають, десь їх там ждуть, щось їх вабить — ми зостаємося в цеху. Можна б, правда, плюнути на всю цю історію або просто махнути рукою і піти собі теж після зміни, використовуючи конституцію і трудове законодавство, але тоді доведеться мати справу з Шляхтичем. А це не так просто.

    Він не спитає, куди ти йдеш і чому ти йдеш. Він просто зауважить твою ганебну втечу з поля бою і безбарвним, ввічливим, аж до занудливості гречним голосом відзначить як факт: "Ви йдете".

    З нього вже давно злетіла надземна мрійливість, безособові розумування й прекрасні розмірковування, що стосувалися невідомо кого (у всякому разі, аж ніяк не нас з Євгеном), поступилися місцем якійсь буденній аж до набридливості затятості, якщо б його тепер і називати філософом, як то ми колись робили, то філософом реальних дій, простих порухів і станів. Він отак собі, мружачи холодні сталево-сірі очі, гляне, як ти по-злодійському вшиваєшся з цеху, і спокійно промовить: "Ви йдете". І тоді можеш читати в тих двох словах що завгодно. Наприклад: "Ви зрадник". Або: "Ви хлопчисько". Або: "Шкодую, що зв'язувався з вами".

    Ти можеш спробувати пояснити Шляхтичу. Послатися на те, що приїхала зі столиці сестра, якої не бачив ось уже два роки, що сьогодні день народження твоєї мами, а мама в тебе одна, що ти домовився з батьком поїхати в гості до Рацпропа, що в тебе сьогодні заняття в університеті, що в міській бібліотеці саме сьогодні для тебе на один тільки вечір тримають книжку, за якою ти стояв у черзі кілька місяців. Ти можеш казати що завгодно. Можеш виставляти найпереконливіші докази. Можеш послатися навіть на те, що тебе запрошують на комісію, яка відбирає кандидатів у космонавти. Шляхтич тихо, ввічливо, нищівно ввічливо промовить: "Я вас не розумію".

    І все. І ти нікуди не підеш, знову надягнеш спецівку, і знову станеш поряд з Євгеном (або Євген поряд з тобою, якщо це він хотів дати драла), і битимешся з неподатливістю заліза до цілковитого осточортіння, проникатимешся дедалі більшою недовірою до закону діалектики, який так твердо обіцяє перехід кількості в якість. Коли ж кількість наших убитих коло стана нормованих і ненормованих тяжких годин змагання перейде в бажану, вимріяну, жадану якість? І чи перейде взагалі? І чому Шляхтич з такою тиранічною впертістю наполягає саме на кількості годин, сподівається насамперед на вперті зусилля? Тихий тиран Шляхтич! От чоловік, у якого можна закохатися спершу за його незвичайність і несхожість на всіх інших, а потім тихо зненавидіти за його тихий тиранізм.

    Але він розуміє, що навіть такі маслакуваті істоти, як ми з Євгеном, все ж мають якусь межу людської міцності й витривалості, тому після одної з таких сутичок, коли "команда" спробувала вчинити бунт і виявити непослух, а потім була ганебно подавлена й послана знов до галер на той час, який потрібен був Шляхтичу для його незбагненних обрахунків, ідучи разом із нами додому, заводить розмову просвітительську в дусі тих давніх розмов, коли ми ще не підлягали його тиранічній ідеї щодо приборкання "рок-н-ролів", а вважалися молодшими сусідами, яких треба було повчати, наставляти на житейську мудрість і життєві шляхи.

    — Працювати просто від такої години й до такої нецікаво,— каже Шляхтич.— В людини повинні бути вищі інтереси.

    — А що це таке? — питаю я, вдаючи із себе дурника.

    — Вищі інтереси,— Шляхтич вважає, що цим сказано все.

    — А якщо у всіх будуть вищі інтереси? — це вже Євген, у якого справді є свій вищий інтерес, але зовсім не там, де б його хотів бачити Шляхтич, не в цеху, не в холодній неподатливості "рок-н-рола", а коло міської клумби, де регулярно відбувається вистоювання клубу мовчунів з його президентом — Алею Чемерис.

    — В ідеальному суспільстві так і буде,— обіцяє Шляхтич,— тоді можемо говорити про суспільство комуністичне.

    — Бач, як воно виходить,— бурчить Євген,— як тільки до діла, так відразу доводиться говорити про ідеальне. А насправді на кожному кроці ти зіштовхуєшся з речами далеко не ідеальними. Вже про звичайне життя й не кажу. Взяти мистецтво. Мов подуріли, тільки й крику: реалізм, реалізм. А де ж місце для ідеального?

    — А соціалістичний реалізм? — нагадую я.

    — А-а,— сердито змахує рукою Євген,— самий реалізм — і все. А може, так і треба? Я до ідеалізму не дуже. Я прагматик.

    — Хто ти? — я вперше, здається, почув це слово.

    — Прагматик.

    — А що це таке?

    — А чорт його знає! — зітхає Євген.— Он Леонід, мабуть, знає. А мені просто слово подобається.

    — Схоже на пергамент,— сміюся я з Євгена.— Нащо воно тобі?

    Шляхтич жде, поки ми весело гриземося між собою, він не втручається, а коли ми умовкаємо, він із тихою впертістю повторює своє:

    — У людини повинні бути вищі цілі. Як у Леніна. Подумайте про те, як він мріяв про революцію і як здійснив її. Неймовірно! Цього не можна осягнути розумом. Вищі цілі... Отак, хлопчики ви мої.

    Ми розходимося. Шляхтич, мабуть, думатиме про революцію і про вищі цілі, він не хоче бути самотнім у своїх думаннях, тому зробив спробу залучити в свої спільники й нас, але навряд чи йому це вдалося, принаймні на сьогодні, бо вже за півгодини Євген протупав своїм сорок четвертим розміром униз по сходах, несучи до клумби свою нещасну голову, що боліла від думок про Алю, а я сів розпитувати Рацпропа, котрий приїхав із Тонею і своїми хлопаками в гості, що новенького пишеться в журналі "За рулем" і чи не сталося кардинальних змін у правилах вуличного руху, вироблених і затверджених для збереження "Волги", нетерпляче очікуваної чоловічою половиною Рацпропової родини в спадок по заслуженому гельмінтологу.

    (Продовження на наступній сторінці)

    Другие произведения автора