Українське ж село сьогодні повне людей з освітою найвищою, це вже вам не дядьки, над борщем, а справжнісінька інтелігенція, а інтелігенція, всім відомо, далека від будь-якої містики, чортівні й усього ірраціонального, тобто безглуздого. Учителі, агрономи, лікарі, зоотехніки, інженери, економісти, юристи — всі представники сто шістдесяти сільських спеціальностей підняли на сміх вигадки про перевернутих покійників і пішли в маси з благородним наміром розвіяти темний туман містицизму.
— Припадають до землі? То навіщо ж перевертатися: в могилі земля не тільки внизу, вона довкола.
— Еге,— казали дядьки без високої освіти,— кругом — то земля не та й не така. Голівне що? Голівне — це лоно. А лоно де? Лоно завжди внизу. От і кумекай!
Питання загострювалося. На рівні сільського й колгоспного керівництва воно вирішитися не могло з тої простої причини, що сільське й колгоспне керівництво сьогодні володіє ще більшими запасами скептицизму, ніж представники сто шістдесяти сільськогосподарських інтелігентських професій. Кожне питання таким керівництвом розглядається швидко, рішуче і навпростець: має воно відношення до народногосподарських проблем чи не має. І коли не має, то навіщо ж морочити голову?
Районне керівництво ніхто не став турбувати, знаючи, яке воно заклопотане узгодженням усього, що ніяк не узгоджується, і не знати, коли взагалі узгодиться.
Звертатися в область? Марна справа. Скільки й пам'яті, то область тільки вимагає то се то се, а давати не дає нічого, посилаючись на обмежені фонди і ресурси.
Тому зродилася думка писати в столицю, і не менше, як в Академію наук. Освіта тепер скрізь, інститутів повно, грамотних — хоч греблю гати, а от справжня наука, мабуть, тільки в академії. А те, що в них тут ніби відкрилося, ніхто, крім науки, не збагне й не розв'яже.
Отже, писати в академію.
Але хто напише?
Голова колгоспу? Йому аби сільгосптехніка, добрива, будівельні матеріали, районовані сорти, племінна худоба і розумні плани поставок — тут він підпишеться обома руками. А про якусь летаргію — і не підходь! От корів на
м'ясокомбінат повезли, а там норовлять зважувати їх без голів. Ото летаргія! Або бурячок. Ти його хоч язиком пооблизуй, а цукрозавод однаково накине процент природної забрудненості — і хоч живи, хоч вмирай!
Про голову сільради не було й мови. Радянська влада назавжди й безповоротно покінчила з відьмами, домовиками, всією нечистою силою, повсюди торжествує матеріалістичний світогляд, а тут якась містика?
Директор школи повноправно належав до сіячів розумного, доброго, вічного, отож до нього з темними пережитками ліпше й не потикайся.
Всі інші спеціалісти з вищою і середньою освітою мали доволі своїх клопотів, щоб втручатися ще й у проблеми надприродні.
Тоді хто ж?
Але недаремно ж освіченість заволоділа масами, стала всезагальною і всепереможною! В кожному населеному пункті нашої країни завжди знайдеться належно освічений громадянин, який у належних висловах зуміє (а може, тільки спробує?) передати болі й тривоги своїх земляків, сміливо кинеться на змагання й боротьбу з будь-якими загрозами. Як-то кажуть: на будь-який газ знайдемо протигаз!
В сучасному українському селі з таким завданням (між іншим, ніким не встановлюваним!) може справитися чоловік, який хоч і не занадто переобтяжений освіченістю (зачепився десь між неповною середньою і середньою), зате бере іншим: віком, досвідченістю, мудрістю. Він бере учнівський зошит у клітинку (клітинка стримує руку і дурну уяву), вириває з самої середини здвоєний листок і пише: "Шановна академіє!" Він гаразд розуміє, з яким протиприродним явищем має справу, тому передбачливо не називає ні свого населеного пункту,— бери від Орлика до Келеберди, бери й вище по Дніпру, а хочеш — то й нижче,— ні власного прізвища, ні часу події. Адресується теж не до якогось інституту, а одразу до всієї академії. На нечисту силу не посилається, бо вона ж, за звичаєм, гарцює над землею, а під землю не спускається. Відьми? Вони зосереджуються на тваринництві, тому їхні інтереси не йдуть далі корів і телят, доярок і завфермами, зоотехніків і ветеринарів. Тому він і просить допомоги у вчених, але про всяк випадок висуває й своє пояснення: мовляв, тут може буть вплив зірок, місяця, планет, а також "чорних дір", бо то сили нерозгадані й страшні, про що не раз уже казали по телевізору й писали в пресі.
Пошта в нас працює справно, і лист рано чи пізно доходить до адресата — тут, як-то кажуть досвідчені люди, питань не виникає. Питаннячко ось у чім: хто прочитає той лист? Бо, для прикладу, тільки через канцелярію президії Академії наук СРСР за рік проходить сімсот тисяч паперів. Через канцелярію інституту ФІАН — 83 тисячі. А коли ще додати сюди листування всіх академій союзних республік! Хто це все може перечитати, зрозуміти та ще й довести до ладу?
І тут ми неминуче стикаємося з Семеном Івановичем.
Семен Іванович працює (надто прискіпливих читачів одразу заспокою: працював, а тепер перейшов на заслужений відпочинок) в системі Академії наук референтом. Слово не наше, означає воно приблизно таке: переносити з місця на місце. В даному випадку надзвичайно доречне слово, бо Семен Іванович справді все життя переносив з місця на місце папери. Посада, як кожен може переконатися, надзвичайно пристойна, тому й Семен Іванович був дуже пристойний чоловік. І костюми носив пристойні, і галстуки, і ходив пристойно (нечутно прослизав, відтопірчуючи руки, ніби птах крила), і голос мав пристойний. Хтось може подумати, що пристойний голос — це тихий. Але в Семена Івановича голос був не тихий, а просто нечутний. Це зручно і при спілкуванні з тими, хто вище (вони однаково не слухають), і з тими, хто нижче (хай тужаться, щоб почути!). Так само, як злісні нероби вміють маскуватися цілими арсеналами метушливих жестів, Семен Іванович маскував цілковитий брак розуму набором зовнішніх жестів, які мали б справляти враження" глибокодумності, спалахів мислі. Він досконало володів обличчям, усім своїм тілом, умів по-особливому сидіти за столом, ляскати себе по лобі, кидати погляди, грати голосом, міг би при потребі навіть поворушити вухами, коли б йому сказали, що хтось з академіків це робить. Бувало, що Семен Іванович носив угору якусь записку, доповідну, меморандум, одне слово, "бомагу" і йому ласкаво зронювали: "Вами задоволені". Семен Іванович червонів, блід, виструнчувався, пускав голову косяка в напівпоклоні, шепотів: "Красно дякую! Красдя!", а сам у притаєній гордині ТИМ часом думав: "Мали б мене спитати, чи задоволений ними я!"
Семен Іванович любив казати: "Ми в академії". Не "я", і не "вони", і взагалі не хтось там, а саме "ми" — і скромність, і поважність, і колективізм, а головне — ніколи не розбереш, де воли, а де муха, хто орав, а хто на рогах сидів.
Знайомі Семена Івановича страшенно дивувалися, що він досі не зробив ніякого наукового відкриття, не став лауреатом або принаймні доктором наук.
— Я й сам не перестаю дивуватися,— скромно зітхав Семен Іванович.
— Це, мабуть, тому, що вам підлягає он скільки наукових інститутів? — казали знайомі.
— Маса! Я б теж міг понаписувати статейок і дисертаційок, але де ж узяти часу? Мій час весь без остачі відданий державі!
Ось до такого чоловіка попав незвичайний лист про незвичайне явище природи, з яким зіткнулися жителі Придніпров'я.
Листів Семен Іванович не читав, бо який же нормальний чоловік зможе це зробити! Завдяки своєму величезному досвіду, він вицілював у листі слово або рядок і вже знав, куди спрямовувати лист. Важливі (на бланках з грифами солідних установ) переправляв нагору, а все випадкове "самоплив", розтісував так: інституту такому-то і закарлючка, тобто підпис самого Семена Івановича. В інститутах не мали часу розбиратися, чому саме їм цей лист і хто поставив закарлючку, бо лист треба було якомога швидше "закрити", тобто відповісти адресату, вжити заходів, належно відреагувати. Це однаково, що вам дали в руку гранату, в якій знято запобіжник, і треба встигнути кинути її, поки не бабахнула.
Семен Іванович наштовхнувся в листі на слова "зірки" і "чорні діри" — і долю листа було вирішено без вагань: до Інституту астрономії! Не вагався жодної миті Семен Іванович ще й тому, що буквально за день до того був на лекції якогось світила і почув там неймовірну річ. Нібито оті "чорні діри", якими морочать голови людям ось уже скільки років, можуть випаровуватися! Як це так: діра й випаровується? Це ж не блюдце з чаєм і не калюжка після дощу. Не вдовольнився Семен Іванович і науковим поясненням світила. Мовляв, "чорні діри" мають гинути в інтенсивному "схлюпуванні" гама-випромінювання високої енергії. Це тільки посилило обурення Семена Івановича. Він звик до порядку. Ще вчора не було ніяких "чорних дір" — і всі жили спокійно. Сьогодні нам заявляють, що вони є? Гаразд. Але вже тепер хай вони й будуть. А тут: випаровування. Це непорядок, з яким треба боротися.
Чи ж треба пояснювати, які почуття вирували в душі Семена Івановича, коли йому до рук потрапив лист, де згадувалися "чорні діри"? Семен Іванович навіть зрадив своєму
узвичаєнню і написав на ріжечку листа не просто "Інститутові астрономії", а ще й додав: "Виїхати на місце і розібратися". І закарлючка!
(Продовження на наступній сторінці)