У рік од втілення господнього 10amp;5, у середу, у 25 день квітня місяця, багато хто бачив такий сильний рух між зорями, що ве будь вони світлими, сприйняти можна було їх за град. Дехто вважав, що всі ті зорі падали на сповнення слів святого письма, де сказано: "І зорі впадуть з неба". Гізельберт, єпископ з Лізіо, старий знавець медицини, досвідчений у багатьох науках, мав звичай здавна спостерігати ночами течію зірок і, будучи вельми вмілим в укладанні гороскопів, він умів визначати їхні констеляції. З великим неспокоєм спостерігав він і згадане небесне чудо і покликав до себе сторожа, який залишався там, коли вже всі давно спали:
— Готьє— сказав він йому,— чи ти бачиш оті чудесні знаки?
— Бачу, але не розумію їхнього значення.
— Я гадаю, вони пророкують переселения народів з одної держави в іншу. Багато хто вирушить, щоб ніколи не вернутися, аж поки зорі зяов увійдуть у те коло, з якого вони падають нині, як то мені бачиться виразно. Інші залишаться на місці, святім і високім, як ті зорі, що в далі горять на тверді небесній.
...Філіп, король французів, викрав Бертранду, анжуиську графиню, і, покинувши свою благородну жену, постидно одружився з порушницею шлюбного союзу. Попри докори прелатів Франції за свавільне полишення свовї жони і за полишення Бертрандою мужа, він відмовився принести покаяння в содіянні такого ненависного злочину і, пригноблений літами й хворощами, скорботно кінчив життя, занурений у перелюбство.
У час правління Філіпа прибув до Франції папа Урбан. Тоді Нормандія і Франція були обтяжені великою смертністю, яка спустошила безліч домів, а жорстокий голод довів бідування до крайніх меж.
Того самого року, у місяці листопаді, той самий папа скликав усіх єпископів Франції та Іспанії і відкрив великий собор у Клермонті, городі Оверна, який називався в давнину Арверном.
На соборі було видано багато постановлень з метою поліпшення звичаїв.
Присутніх було 13 архієпископів і 225 єпископів з силою абатів та інших осіб, яким вручено дбання про святі церкви..."
З хроніки Альберта Аахенського:
"У рік од втілення господнього 1095, четвертого індикта, у сорок третій рік королівства і тринадцятий імперії Генріха IV як короля, Генріха III як імператора римлян і Августа, при папі Урбані II, давніше званому Одо (Odarus), у восьмий день березня Вальтер (по-французьки Готьє), званий Голяком, славетний лицар у супроводі великої лічби піших франків з Галлії, маючи з собою всього вісім лицарів, вступив, піддавшись переконанням Петра Пустельника, в Угорщину і спрямував путь свою до Єрусалима. Государ Каломан, найхристиянніший король угрів, довідавшись про його мужні наміри і їхню мету, зустрів його прихильно і дав йому дозвіл пройти через свої землі".
У папських літописах — лиш невиразні згадки про перемоги над імператором, але всі перемоги — чужими руками. Також і руками Євпраксії, яку вимусять виступити на соборі в П'яченці, званій хроністами Плаценцією. Так, святіше. Противник надто могутній, проти нього потрібні засоби незвичні, несподівані, відомо ж бо: проти нової зброї ніколи немає надійного захисту.
Короля французького чи там когось іпшого можна звалити за таку саму розпусту, що й імператора, власними силами. Надто, що імператора повержено остаточно з допомогою його власної жони, після чого західний світ мав неминуче визнати єдиним своїм володарем і проводирем не тільки духовним, а й світським — папу. Духовне зливалося зі світським. Щоб утвердити це вперше здобуте папством, таке пожадане від віків злиття, потрібне було ще одне, але неодмінно високе і несподіване зусилля. Десятки пап зготовлялися до цього, останнім, хто найбільше зробив, був Григорій-Гільдебранд, Урбанові досить було простягнути руку і кинути заклик.
Священна війна, хрестовий похід проти невірних, об'єднуються всі, знищуються межі держав і володінь, усі світські володарі віднині матимуть силу тільки тоді, коли візьмуть з рук папи хрест і понесуть його на чолі своїх рицарів і простого люду до святої землі, до Єрусалима, а над усіма ними стоятиме папа. Стоятиме, повеліватиме, слатиме на битву з невірними нові й нові натовпи. Понад сто років триватиме в Західній Європі цей дикий шал. Вирушатимуть світ за очі мститися за свої гріхи. Намагатимуться занести бруд свого життя за море, у чужі землі. Не перша спроба в діях людства і тан сапо марна, як усі попередні й наступні. Самі королі й рицарі, ясна річ, не наважилися б на таке божевілля, хай навіть освячене самим папою. Простого люду несила погнати в далеку чужину ні силою, ні святощами. Та була ще бідність, було зубожіння, був вічний голод, згадками про який рясніють хроніки, — і це діяло найповніше. Людина втікає від нещасть, сподіваючись на порятунок. Що довша путь, то триваліше засліплення. Обідраний до краю селянин не стане сподіватися на те, що здобуде щастя в сусідньому селі, знаючи, яка там бідність, зате охоче приєднається до натовпу войовників за віру, бо йти треба далеко, у невідомі землі, де обіцяно І здобич, і багатство, і щастя, і вічну славу. Ні Матільда Тосканська, ні й муж герцог Вельф, ні, скажімо, багатий рід Монтефілекторі, що мали землі від Матільди, не вирушали за море в хрестовий похід за віру. Мали йти туди всі оті знедолені, упосліджені носії простих селянських прізвищ Рільярді, Бенчівенні, Франкуччі, Убіцінні, мали туди йти Мадалотто, Деотайотті й Райнері, бо в них відібрано було і землю, й доми за те, що не мали змоги доставити через неврожай оливкової олії на лампаду церкви святого Мартина. Вимушений був іти в хрестовий похід селянин Уголіно Анджіоріні, який під заклад своєї земельної ділянки взяв позику в 12 солідів в Уґо, пресвітера монастиря святого Зенона в Пістойї, обіцяючи виплатити позику після повернення з походу зі здобиччю, на випадок же смерті пресвітерові діставалася земля, а дружина й син Уголіно ставали його рабами.
Люди були такі бідні, що не могли купити прозорого покривала, щоб закутати вмерлого. Тому їм, як найвища єпископська милість, дозволялося використовувати покривала а тканин гірших сортів. Продавали землю, усе майно, самих себе, як спокійно записують хроністи,— pro necessitate famis — через необхідність.
Необхідність завжди жене людей не знати й куди. Володарям слід лиш вміло скористатися з цього і спрямувати ті людські потоки в своїх цілях. Папа Урбаи прикривав свої цілі найвищими святощами. Приховувалася за тим невситима жадоба влади, цей понурий звір, що ніколи не— вдовольняється жертвами, хоч як багато їх буде і хоч які ті жертви.
Одною з жертв мала стати нещасна Євпраксія.
БЕЗ ЄПІТИМІЇ
Колись відкрився їй жах коліс. Невпинне, безжальне, вдерте обертання. Мовчазна безнадійність руху. Тоді малій Євпраксії здавалось, що така невблаганність властива тільки тим коовесам, які везуть її з Киева до Саксонії, уеі ж інші мають крутитися від нижчого до вищого, від гріха до чистоти, до праведності й святості, від поразок і адетів. Гірке досвідчення переконало її, як тяжко вона помилялася. Раз попавши у владу коліс, уже несила звільнитися. Вони розростаються до велетепеькнх розмірів, цілий світ видається потворним колесом, небесні сфери обертаються не під лагідні звуки піфагорейської музики, а в нелюдському скреготі загроз і кар дяя всього земного, усе суще закручене в неосяжно-велетенському колі буття, усе нерозривне, усе залежне, ніщо не може вивільнитисея, випручатися, вирватися. Колесо фортуни, цей страхітливий вияв неминучості далі в земному людському світі, стало мірою нещасть для Євпраксії з тої самої миті, коли помітила його невпинне обертання і коли збагнула, що вже ніколи з нього не випручається, не виломиться на волю.
Сумне коло життя. Невже це все, що дано людині? Несхідченні випробування, загрози, кари, зло, несправедливість. Кажуть, що, очистившись від пристрастей, людина видаляє себе зі світу випадковостей і тоді сміливо підкоряється будь-якій долі. Адже фортуна змінює лиш зовнішні обставини життя, сутності людини вона не зачіпає, колесо дволикої сліпої богині крутиться мовби само по собі, а ти однаково лишаєшся незмінним у своїй людській особистості, і не може воно злого зробити доб— рим, скупого щедрим, жорстокого милостивим. Тому на— берися терпіння й спокою, піднімися над випробуваннями, намагайся побачити в тій самій миті і згубу, і щастя, бодай краєм душі доторкнися до вічності — це дасть тобі змогу вирватися з рухомого сплетіння випадковості часового ладу, бо час безкінечний, але не вічний, адже мав вій мануле, теперішнє і майбутнє, вічність же охоплює всю повноту необмеженого життя і володіє нею, їй не бракує нічого в майбутньому, вона не витікає в минуле, власна її природа — завжди бути сучасним і вміщати в собі істинну безкінечність плину часу. Ще Августин зак— ликав до байдужої покірливості, бо, мовляв, згідно з розумним порядком правосуддя кара й випробування в бла— го, людина не може жити згідно з своїми устремліннями, а тому повинна стати сліпим знаряддям в руках божес— тва. Виходило, ніби збайдужіння вело до волі, насправді ж порівнювалося смерті.
Євпраксія не могла спокійно стежити за безжальним рухом колеса життя, за його розростанням, невпинним побільшениям, десять років жила в цьому суцільному жахові, кінця не бачила, кінця ніхто не обіцяв, треба було битися самій, своїми власними силами, стверджуватися й утверджуватися власною сутністю, піднести свою чистість і або піднестися самій, або загинути. Вона ще не знала, що то вершина, останній порив її недовгого, багатостраждаль— ного життя. Билася, борсалася, рвалася, мов риба в сітях, як птиця в перевісах, иЙя лань у шорстких руках. Так в остааньому сплеску високо здіймається хвиля, перш ніж розбитися на бризки, так яскраво спалахує вогонь перед тим, як згаснути.
(Продовження на наступній сторінці)