"Бог Існує скрізь, в усьому: і в зеленому листкові, і в янгелові однаково. Він існує також у людині, отож усі діяння людські насправді є діяння божі и не можуть бути гріховними. Але боги є добрі й злі. Світ невидимий, духовний створений богом добрим, світ видимий, тілесний — творіння бога злого. Душа людська — частка світлого, небесного світу знемагав в тілі, як у темниці. Змішання духовного й тілесного призводять до муки, до торжества зла в світі. Треба вивільняти дух, віддаючи тілові тілесне. Тому ніякі обмеження не мають влади над людьми. Усі ж заповіді божі в святім письмі — суть плоди прокляття, і всякий вільний від прокляття вільний також і від заповідей. Гріха немає. Слава господня як у святості, так і в гріхові. Людина може знати бога, чи вірити в бога, чи молитися йому, однак це е бог, що живе в людині, який сам себе і впізнає, і вірить у себе, і молиться сам собі. Тому немає ні неба, ні пекла, а є тільки те, що міститься в людині. Тож хай гряде час, коли запеклі, святі, набожні, самовпевнені, що в своїй праведності по-церковному вірять, умруть за свою святість і віру так само, як умруть злодії, вбивці, святотатці й розпусники, які не вірили ні в що, та однаково мали в собі бога, бо були зіткані з його волі. Хіба ж не сказано в "Капітуляріях" Карла Великого, що мораль у чистому вигляді належить до царини свободи, тому закон про неї мовчить? Заблуд людський полягає в намаганні прикритися одягом навіть без потреби. Що ж таке одіж? Одіж була знаком утраченої невинності, зародженої гріхопадінням свідомості, що є добро і зло, і, отже, знаком прокляття, яким супроводжувалося саме це усвідомлення. Повернення до наготи означає, що прокляття знято й обмеження відкинуто. Адам у часи невинності був нагим і не соромився власної наготи..."
Вибух світла різонув Євпраксію по очах, аж вона застудилася руною, вільною від Генріхового стиску, лякалася поглянути на те, що було попереду, не насмілювалася вірити отому білому пронизливому світлу, яке бачила й не бачила, але імператор шарпнув її грубо й нетерпляче, вона мало не впала зі слизького високого сидіння, рука їй зіслизнула з очей, і тоді почалося те божевілля, що від нього вже не могла вивільнитися до кінця життя. Побачила імператора, перегнутого, нахиленого наперед, втупленого кудись і в щось, почула його хапливий віддих, запримітила хтиве движання його ніздрів, висвітлених знизу чорною свічкою, що стояла з того боку тронного сидіння, її погляд мимоволі помандрував туди, куди були втуплені очі Генріхові.
Там металися сполохані язички свічок, мов велетенські кажани, злітали чорно-червоні накриття з людей, а натомість било несамовито біле світло людської наготи, било від проповідника, від усіх, хто чаївся збоку, по всіх закутках. Обличчя Євпраксія не бачила, не розрізняла, лиш голі тіла, безліч тіл, ніби підвелися всі мертві світу і прийшли на страшний суд — сплетіння жіночої чистоти з чоловічою смаглявістю, білість і бруд, ніжність і жорстокість, а з усього зненацька стали вирізнятися обличчя, вона впізнавала графів, баронів, єпископів, своїх двірських дам, абатису Адельгейду; проповідник, відкинувши в темряву свій плащ, не вмовкав, здіймав свій настирливий голос над брудом і безсоромністю, говорив уже, здається, про тих двох, єдиних тут, хто ще зберіг на собі одяг, захованих одягом, відокремлених від усіх, неприступних поглядам і збезчещенню.
"...Державний муж уподібнюється мостові через велику ріку. Як міст, він поєднує людей і цілі землі, його призначення відкрите всім, воно величне, хоч і сумне, бо не посідає в собі ніжної краси. Натомість жінка народжується для святощів ніжності й краси. Тому нагадує вона собор. Усі йдуть до неї, як до собору, і вмирають од захватів її красою, як у святинях. У собор входять многі, а не належить він жодному. Бо те, що видається власністю всіх, не може нікому й належати. У соборі панує бог, у жінці — любов. Тож хай запанує любов сьогодні!.."
Дикий зойк покрив слова проповідника, крізь сплетіння голих тіл і чорних тіней пробивалися до світла якісь чоловіки; у метанні чорних тіней, нагих тіл, у зловісності й поквапі бігло четверо, знесамовитіло тягнули якусь ношу, рвали її в боки, розсмикували, розшарпували, проповідник відступився від табернакулума, мовби звільняючи місце для отих розшалілих, жіночий зойк безсило борсався під склепіннями собору...
Євпраксія нарешті побачила, що ті четверо несуть жінку, вона відбивається, довге чорне волосся тягнеться по кам'яній підлозі, розметалося по обличчю, по грудях, прикриваючи бодай трохи наготу, тіло в жінки було чи не найбіліше з усіх жіночих тіл, а може, близькість безлічі свічок робила його таким, темні тіні звабливо тепліли по тому тілі, волосся металося навсібіч і здавалося, що й воно кричить від наруги, скаржиться, обурюється; чоловіки поклали жінку на табернакулум, тримали її міцно й жорстоко, як Авраам свого сина Ісаака, жертвуючи богові, жінка билася в їхніх руках, норовиста й дужа, волосся врешті впало кудись униз, сяйнуло жіноче обличчя!.. Євпраксія ще не вірила тому, що побачила, але тої ж миті почула знайомий стукіт дерев'янки об кам'яну підлогу. Дерев'янка стукотіла хапливо, гарячкове, торжествуюче, барон Заубуш, з червоною машкарою на очах, зовсім нагий, розсуваючи всіх, ішов урочисто на ту розкладену безпомічно жінку, і тут Євпраксія впізнала в ній свою Журину і впала в непам'ять...
ЛІТОПИС БЕЗСИЛЛЯ
Не мала часу на хворощі. Повинна була боротися! Хто міг прийти на поміч Євпраксії?
Імператора залічувала до таких самих насильників, як і Заубуш. З Журиною могла колись хоч плакати, тепер Журини не було: кинулася в Рейн, і її поховали навіть без церковного відспівування як самогубцю... Лишалася церква, у стінах якої сталося найстрашніше, заплямована так само, як і вона, Євпраксія, але однаково всемогутня, бо ж імператор усе своє життя віддав боротьбі з нею і здолати, як видно було, не зміг.
В безсилій люті до своєї жони Генріх позбавив її привілею всіх, хто наділений високим походженням: відібрав у Євпраксії духівника київського, лишивши абата Бодо, присутність якого можна було терпіти тільки за умови, що імператриця мала б коло себе і отця Северіана. Євпраксія сподівалася на відомщення імператору, вірила, що пригадається колись йому ще й цей негідний учинок, уперто уникала зустрічей з абатом Бодо, щоразу домагаючись у Генріха повернення її привілею.
Та коли ти в тяжкім горі, тоді не до привілеїв. Зрозпачена Євпраксія покликала абата Бодо і, коли той прийшов, розповіла йому про ту гидоту і тон жах, яких зазнала від імператора і його прислужників, питала в абата поради, вимагала підтримки його бога.
Він спробував її втішити, спростовуючи зловчоння. Було сказано таке: "Передовсім слід звернути увагу на ті слова апостола, які він виголосив, передбачаючи майбуття: "Єресі потрібні, щоб випробувати тих, хто перебуває у вірі". Ось з чого головним чином видно їхнє безумство і відсутність у них будь-яких пізнань і розуму, коли вони стверджують, ніби бог не є творцем усього сущого. Кожен відає, що будь-яка річ, хоч якої ваги чи величини, коли існує щось ще більше, повинна походити від того, що перевищує величиною все інше. І це справедливо однаково і для речей тілесних, і для предметів безтілесних, бо й тілесне, й безтілесне, піддаючись змінам закону випадковості, руху, розвитку, однаково відрізняється від будь-якого винуватця, а тому повинне походити й мати кінець, щойно набуде спокійного стану. Коли ж тільки єдиний творець по своїй суті незмінний, по своїй суті благий і водночас справедливий, і він один у своїй всемогутності спроможний влаштувати різноманіття природи й розподілити все в порядку, то, крім нього, суще ніде не може знайти свого первісного спокою і вертається туди, де набуло свого початку.
Відомо також, що у всесвіті в творця ніщо не згинуло, окрім того, що дерзновенно порушило начертані ним межі природи. А тому всяка річ ліпша й істинніша, що твердіше й міцніше перебуває вона в порядку, визначенім для власної її природи, завдяки ж тому все, що незмінно підлягає приписам творця, постійно слугуватиме йому. Коли ж що-небудь, ухиляючись од його волі, зазнав падіння, то воно тим самим служить уроком для всього іншого. Між усіма тварями рід людський займає середину, а саме: людина вища від усіх інших тварин і нижча від небесних духів, займаючи середину між вищими и нижчими істотами, людина уподібнюється тим або іншим, залежно від того, куди більше схиляється. Отож людина що більше наслідує властивості небесних духів, то стає вищою й ліпшою за тварин. Тільки людині дано досягти блаженства порівняно з іншими тваринами. Зате коли вона його не заслуговує, їй судилося стати жалюгіднішою за дикого звіра. Благость всемогутнього творця, передбачаючи від початку часів, що за такої умови свого існування людина дуже часто може спадати до глибини,призначила час од часу творити чудеса для вибавлення падшого людства. Доводом цього слугує кожна книга святого письма, кожна його сторінка, та найбільше те стає ясним з особливого милосердя всемогутнього отця, з яким він послав добровільно на землю сина свого, єдиного з ним по величі й божественності, себто Ісуса Христа. Разом в отцем, слугуючи початком усякого життя, істини й блага, він віддав себе на спасіння всім живущим..." То були пусті слова.
ЖАХ
(Продовження на наступній сторінці)