Медовар виповнив ковші, став подавати, починаючи з купця, всі мерщій поприсмоктувалися до питва, тільки один, вирлоокий губатий чолов'яга в засмальцьованому корзні, підперезаний оривком, скривившись, тримав ківш у одній руці й не пив.
— Чом не п'єш? — переводячи віддих після меду, гримнув купець.
— А я не звик хлебтати по-собачому, — товстелезним басюрою пробутів той, — мені вже як пити, то щоб круглоточна чаша дерев'яна та щоб у ній кулаком вільно провернув. Ото по мені!
— Маєш чашу? — спитав купець медовара.
У того, мабуть, було навіть пташине молоко. Він миттю дістав з буди зчорнілу від довгого спожиття дерев'яну круглу чашу, в якій, здавалося вирлоокому, вмістився б не те що кулак, а й ціла голова, наточив меду, подав витребенькуватому пияку.
Той ухопив чашу обіруч, припав до неї, як віл до калюжі, а пити прихитрявся досить дивним робом, так, що чаша заступала йому обличчя, очі ж наче розбігалися в боки і вибалушено блищали з-поза дерев'яного дна — і виходило: пика з чорного старого дерева, а на ній живі бульки!
Поки дерев'яномордий доковтував свою пайку, медовар підніс решті ще по ковшу, і все було випито швидко й хвацько, різнилися всі пияки тільки зовні, тільки одягом та ще тим, як велися по випиттю ковша. Один хукав складеними в дудочку губами вгору до неба, другий пучками розбирав по волосинці замоклі в медові вуса, третій поляпував себе по череву, чеверногий чоловічок з ріденьким волоссячком на голові (чудернацька зім'ята шапочка впала йому від першого надмірного перехиляння голови) слиняво роззявляв рота й повними сліз очима дивився на медовара, мовби гадав: чи подасть той ще, чи піднесе?
Лише купець після кожного ковша видавав з свого потужного тіла розмаїті звуки, схожі то на жереб'яче іржання, то на рикання дикого звіра, то коротко вирегочував чи то від вдоволення, чи просто щоб чимось вирізнятися серед мовчазної братії, а вийшло так, що то він тільки роздимав собі груди, готуючись до більшого, бо після третього ковша раптом ревнув до своїх змагунів:
— А що, будемо пити чи ще й похвалятися? Чи поніміли? А чи язики в медові позагрузали?
— Будемо похвалятися, будемо! — тонко вискнув чеверногий чоловічок і засміявся дивно й жалюгідно, мовби похлинувся водою: — Пр-с-с-с!
— Питіє люблю! — закричав купець. — А ще жон вельми! В питії можу день і ніч, і два дні, й десять днів бути, а з жонами і того більше!
— А до князя нашого далеко тобі, — кольнув хмизонос, який теж не відставав від товариства і посмикував медок, поцмокуючи та поахкуючи.
— Ти? — здивовано глипнув на нього купець. — Хто ти е такий, щоб мене?.. Та чи знаєш ти, що в мене жони скрізь — і на Русі, і в Польщі, і в Чехії, і в Угрів, і в Царграді, і в Біармії, і в печенігів. Хто з вас пробував печенізьку жону? Га? Ніхто? Тож-бо й воно! Жона тверда, силу має мужську, з лука стріляє і джідою б'є без промаху. А сама гаряча! Гух! Жону треба вміти взяти. Вона не любить зайців, на неї треба туром іти! Гух-гух!
Він уткнувся в ківш, з чого скористався той, що сидів перший праворуч од купця, миттю поставив ківш на землю, щоб вивільнити руки, і, чудернацько "єкаючи", закректав:
— Єх ходили ми з кнєзем на єтвігів, то кнєзь мене й просить: "Покажи воєм зеленим, єк ти б'єш своем списом!" А є ему, — єкало все намагався показати руками: і як він ішов з князем на ятвігів, і як князь його покликав, і як казав, і виходило ще чудніше від цього безладного дурнуватого вимахування довгими руками. — А є ему, значить, не кажу, кажу, а покажу сперву кнєзю, а воєм тож покажу... Да єк побіжу на єтвігів, да єк нанижу на списа одного, й другого, й третього — дев'єть єтвігів на один спис і держу єго, єк кнєжий пропорець, а потому, значить, молодому воєві, забираю его спис, а йому даю свій з дев'єтю єтвігами і кажу — не кажу, а показую, що ти держи спис з дев'єтьма єтвігами, єк є держав, а є ще поколю і ще нанизав...
— Скільки? — крикнув купець. — Скільки ти там нанизав? Однаково менше, ніж я жон мав, бо жони...
Але тут чеверногий жалюгідний чоловічок, видно, вирішив, що наспів і його час втрутитися в похваляння, махнув ковшем і, перебиваючи купця, заплямкав:
— Так він ото мене хотів, а я. його... Пр-с-с-с! — починав з середини, певно продовжуючи йому тільки відомий перебіг якоїсь пригоди, ніхто не міг збагнути, про що йдеться, та ніхто й не прагнув того, бо кволого плямкання чоловічкового й не чутно було, хіба що Сивоок, який стояв зовсім поряд, гаразд розбирав: — А я його тоді... А він мене тільки, а я його... Пр-с-с-сі
— Цить! — гаркнув купець. — Коли я говорю про жон, усі повинні мовчати. Як води в рот. Жони-бо...
— Яких у тебе більше, аніж у князя Володимира, — підкинув знову хмизонос, але купець не зачепився за кольку, позбув втручання хмизоносове неувагою, голосно сьорбнув з свого ковша. А його місце в похвалянні відразу виповнив новий пияк, оберемкуватий чолов'яга, зодягнений недбало, однак досить коштовно, з великим ножем на поясі, прикрашеному сріблом, сріблом же оздоблені й піхви для ножа були, а рукоять ножа гарно здобилася різьбленням.
— Меч удома полишив, — відкахикуючись, мовив оберемкуватий, — а то б показав, що можу. А можу так. Дикові голову відтягти, не розмахуючись, а турові — за одним замахом... Впущу йду з самим мечем, іншої зброї не потребую. І коня не треба... Самий меч... А мечем тридцятилітні дубки стинаю... Отак: раз — і вже!
— А я не так люблю пити, як закусювати, — озвався з-за своєї дерев'яної личини вирлоокий, смачно посмоктуючи мед. Володів дивним умінням не тільки вибуркувати з-за чаші своїми очиськами, але ще й говорити, як пив. — Оце б і ціле озеро випив, аби тільки закусювати. І щоб мнясо. Люблю мнясо! Хто любить жону, хто на печеніга йде, а я люблю мнясо! Хоч би й цілого дика засмажили — вконав би його! А ти сидиш коло чоловіка, бачиш його муку, а сам маєш у міху копченину й помавкуєш!
Він наосліп простягнув руку до хмизоноса, викрутив у його бік своє несамовите око. Хмизонос відкинув його руку.
— А дзуськи! — викрикнув таким світлим голосом, мовби й не пив ще нічого. — Не роззявляй губи на чужу чужинину й заробленину!
Вирлоокий захлипнувся медом, мерщій відірвав чашу від розквасистих губ.
— Жалко тобі? — сказав, мало не жебруюче.
— А він мене хотів, а я його... Пр-с-с-с! — тягнув своєї тим часом слинявий чоловічок.
— Для друзів тільки маю копченину від діда Кіптілого! — задерикувато вигукнув хмизонос. — А дід Кіптілий готовизну м'ясну робить для самого князя та для мене, бо без мене — ні руш! Ге?
— Ну, продай, — сказав вирлоокий, — бо без закуски не можу... Мнясо чую ще тоді, як воно в дебрі бігає... Вельми мнясо люблю... А в тебе ж такий пах з міха...
— Нащо б мав продавати, коли й сам поїм та ще мої братове. Он які — бачив?
Він показав на Сивоока й Лучука, але вирлоокий і головою не ворухнув у їхній бік.
— Проміняй шматочок, — канючив він далі, знов закриваючись чашею і вже подаючи голос з-за неї. — Хочеш, на хреста зміняю?
Розстебнув однією рукою корзно, пустив поміж пальцями завислий на тонкій шворці хрестик з дерева воскового відтінку.
— Заморського дерева хрест. За теля виміняв. Гречинові ціле теля віддав.
— Нащо віддавав — ліпше б з'їв теля своє. Солонини наробив і мав би оце чим закусити! — глузував хмизонос.
— А він мене... а я його... Пр-с-с-с! — Чоловічок востаннє вибелькотав свою розповідь, що не мала ні початку, ні кінця, схилив голову на плече, випустив з безвільних рук ківш, пустив слину з розкритого рота.
— Скис божий прикрашатель! — закричав хмизонос. — Одного нема. Ану хто ще!
Сивоок, якому теж крутилося в голові й очах, хоч випив тільки два ковшики меду і добре заїв його хмизоносовою копчениною, спершу не збагнув значення викрику хмизоносового.
— Що ти мовив? — поспитав він новознайденого товариша, надаючи недбальства голосові, хоч самому чомусь дуже залежало на тому, що саме відкаже йому хмизонос.
— Про того? — тицьнув той пальцем на чоловіка, що й геть розкис і вже заліг на лівий бік і, здавалося, вмер від страшного мору, який зсудомлює всі члени, викривлює лице. — Князів умілець найбільший. Усі церкви князеві здобив. Тридцять і дві церкви вже. Вихитрює богів і чуда всілякі, а пити вони йому не помагають. Кволі боги. Ге-ге!
(Продовження на наступній сторінці)