Андрій швидко одягнувся, оддав старшині, з яким мав їхати, всі свої документи, хотів одгвинтити й орден, який він перед цим прикріпив до гімнастьорки, але потім передумав. Не було часу. Вій хотів устигнути на свою батарею ще до того, як там з'являться ворожі танки.
"Сорокап'ятки" були розкидані по всій обороні, яку займав полк. Але дві з них Андрій поставив на висоті сто сорок, куди, він передбачав це, на випадок наступу обов'язково підуть фашистські танки. Тепер він неодмінно мав добратися до тих гармат. Що з того, що його формально вже немає в полку, що він уже десь міг у цей час гойдатися на м'яких вагонних ресорах? Він ще тут — отже, повинен бігти на передній край, до висоти сто сорок, на яку, мабуть, уже повзуть сірі танки з чорними хрестами на броні.
Андрій ухопив чийсь автомат і побіг городами, шпортаючись у м'яких кущах картоплі, пробираючись крізь щільні зарості міцних, як дріт, конопель. Десь ззаду, з боку кладовища, крізь ревище літаків, бомб, мін і снарядів, просоталися гавкітливі звуки німецьких автоматів — то, мабуть, німці, скориставшись туманом, викинули там повітряний десант. А на передовій дедалі гучніше й гучніше
лунав якийсь гул, що, здавалося, йшов з-під землі. Він виник десь у ярах, які відокремлювали нашу оборону від німецької, і був спочатку несміливий, якийсь уривчастий, ніби бриніння товстої басовитої струни, але поступово міцнішав, перетворювався на низьке суцільне гудіння, що охоплювало і небо, і землю, і все довкола.
То йшли танки.
Андрій надто добре знав те гудіння. Рік тому воно увірвалося в його життя, і відтоді він не мав спокою. Та й хіба тільки вінДесь там, за хисткою лінією фронту, лежить величезна країна, там мільйони жінок, дітей, там його Катя, і всі вони прислухаються до цього залізного гудіння, і всі ждуть, що ось зараз він, Андрій Коваленко, зупинить сталеві потвори, і настане тиша, і небо знову заголубіє над землею, і птахи заспівають у небі, і листя зашумить під вітром.
А він, бач, хотів їхати у відпустку.
І Андрій біг, біг на передову, до сто сорокової висоти, на якій стояли його "сорокап'ятки", біг, не зупиняючись, не переводячи віддиху. Серце гатило його в груди, як молот по кувадлу. Воно щомиті більшало й більшало і загрожувало заповнити всю грудну клітку, витіснивши звідти навіть оту жменьку повітря, що протискувалося в легені крізь пересохлі уста.
Якесь страшне дивовижне, майже нелюдське збудження оволоділо Коваленком. Він жив у цю мить звуками, лише ними одними. Звуки проникали в нього звідусюди, проникали швидко й легко, неначе Андрій був зітканий з повітря. І він не губився в морі цих звуків, він розрізняв їх з таким самим умінням, як розрізняє тисячі тонів свого неймовірно складного інструмента старий органіст кафедрального собору. Ось з-поміж інших звуків велетенського органа війни пробилося сухе, коротке, як ляпас, ляскання — і Андрій знає, то б'ють протитанкові рушниці лейтенанта Семена Баренбойма. Молодець Сьома вибрав вогневу біля яру, догадався, що й звідси може загрожувати небезпека. Он там, на висотці, стрельнула раз і вдруге "сорокап'ятка" з його батареї, а її підтримали одразу дві "п'ятдесятисемиміліметровки" з протитанкового дивізіону капітана Вишнякова. Отже, і туди йдуть танки. А ось далеко-далеко позаду, в тилу, за лісом, важко бухнула гармата корпусної системи — і важезний снаряд забринів у небі, щоб за кілька хвилин ревнути десь у фашистських бойових порядках, стрясаючи і небо, і землю, і ворожі душі. Так їх! Так їм!
Але поволі над усім навколишнім шумовинням запанував один-єдиний звук: залізне гудіння танкових моторів. І тепер Андрій уже не чув ні посвисту снарядів, ні виття мін, ні вибухів. Майже несвідомо, як автомат, він випереджав чорні стовпи землі, що здіймалися то правобіч, то лівобіч од нього, і тоді падав у траву обличчям, щоб за мить зірватися на рівні і знову мчати вперед і вперед. Здавалося, що хтось невидимий і могутній смикає за дві ниточки і робить чудо. Смикне за одну — здіймаються в білому мороці фонтани чорної землі, смикне за другу — падає траву високий лейтенант з автоматом. Лейтенант і фонтани змагалися. Вони вступили в поєдинок. Фонтани здіймалися тепер попереду лейтенанта, вони виникали біля його ніг, ставали стіною, загрожували, лякали. Але Андрій не зупинявся, не одступав, а рвався вперед з упертістю степового вітру.
Сходило сонце. Воно пронизало туман своїми променями, і туман став золотим і нагадував тепер отой дим, що снує з хатніх димарів над селом. Але як же багато було цього диму! Важко було щось побачити в ньому далі як за десять-двадцять кроків. Андрій згадав, як од нього вимагали, щоб він поставив обидві гармати на вершині висоти, звідки, мовляв, буде найкращий обстріл і куди передовсім можуть полізти фашистські танки. От тобі й обстріл! В ясну погоду танки звичайно пішли б тільки на вершину, але тепер, коли не розбереш, де яр, а де висота, вони можуть пройти і по схилу, понад самим яром, розраховуючи на те, що тут немає ні артилерії, ні петеерів. Добре, що він тоді не послухався і залишив одну гармату внизу. Тепер вона пригодяться. Андрій уже був зовсім близько от вогневої позиції тієї гармати. Він біг до неї швидко, дуже швидко, і ще швидше котився йому назустріч гул. Танки йшли понад яром. Не маючи змоги більше ховатися від вибухів мін, Андрій пірнув просто в один з земляних фонтанів, що виріс у нього перед обличчям, і виринув на вогневій позиції. Вогнева позиція була порожня. Самотньо чорнів отвір бліндажа, в снарядній траншеї валявся забутий лоток, валик бруствера зеленів од свіжого дерну, за вкладанням його стежив позавчора ще сам Андрій, але ні гармат, ні людей не було. Видно, заступник вирішив перекинути її туди вище, на підкріплення другої. Невже він не догадувався, що танки можуть піти низом?
Танки з'явилися біля вогневої за хвилину по тому, як туди вскочив Андрій. Вони вигулькнули з туману майже водночас і водночас різонули по вогневій з кулеметів. Танків було два. Один ішов прямо на вогневу, другий тримався трохи збоку. Андрій притьмом упав на землю й поповз до отвору бліндажа. Бліндаж був зроблений на зразок сільського погреба. В нього можна було потрапити не збоку, як звичайно, а зверху, крізь чотирикутний отвір, який міг закриватися міцною лядою. Андрій скотився в бліндаж і кинувся до полички для гранат. Такі полички він наказав робити на всіх вогневих і там завжди зберігався запас протитанкових гранат. Але на поличці нічого не було. Заступник, певно, простежив, щоб у кожного бійця була про всяк випадок граната. Таку передбачливість командир батареї міг лише вітати, але в даному випадку, вона оберталася проти нього, йому здавалося, що він сидить в цьому бліндажі вже цілу годину і що ті два танки пройшли за цей час принаймні кілометрів п'ять. Насправді ж танки не дійшли навіть до вогневої. Час обчислювався зараз не годинами, не хвилинами, а секундами, десятими долями секунд. Андрій метнув поглядом по бліндажу. Чийсь протигаз на стінці, шинель на земляній призьбі, два круглих дволітрових котелки. І більше нічого. Що ж йому робити? Стріляти по танках з автомата? Але це ж безглуздя! Спересердя він заджунив ногою один з котелків, що лежав у кутку якось боком, котелок дзенькнув, одлетів убік, а на тому місці, де він щойно лежав, лишилася зелена велика, мов консервна бляшанка, протитанкова граната.
Хтось, мабуть, хотів узяти і котелок, і гранату, але в поквапі не взяв ні того, ні другого. Андрій схопив гранату, глянув, чи є в ній запал, і висунувся з бліндажа. Танк чахнув йому в обличчя перегорілим мазутом, гаркнув гусеницями, забубонів над толовою кулеметом. Тоді лейтенант, щоб краще розмахнутися, зовсім виліз з бліндажа, міцно вперся в землю ногами й пожбурив гранату прямо під черево чудовиська, яке лізло на нього. Граната ляснула якраз під гусеницею, танк крутнувся, немов потрапив на слизьке, але став він чи ні, Андрій уже не побачив. Бо саме тієї миті ударив кулемет з того другого танка, про який лейтенант зовсім забув, і черга трасуючих, шиплячих куль прошила груди юнакові. Андрій упав у бліндаж. Болю він не відчув, бо перестав бачити й чути взагалі. Вперше в житті він втратив свідомість. Чорна ніч обступила юнака з усіх боків, ніч без звуків, без руху, без життя.
Тоді знову настав день. Андрій побачив, що він лежить у бліндажі на земляній призьбочці. Він спробував поворухнутися й не зміг: на груди навалилося щось важке, мов камінь, і не пускало. Андрій трохи звів голову й застогнав. Уся його гімнастьорка була залита кров'ю. Кров лилася з рани, ще й зараз тепла, пахуча, і Андрій знав, що з нею виходить з тіла його життя. Лівою рукою він намацав у кишені пакет індивідуальної допомоги, тамуючи біль, розгриз зубами його оболонку й спробував затулити якось рану. Але вона була надто велика. Мабуть, груди йому пробили одразу дві або й три кулі. Тоді він почав рвати лівою рукою шматки спідньої білої сорочки і накладати їх на рани. І стогнав, стогнав жалібно, як дитина. Одна з куль, видно, розтрощила ребро, інакше не було б такого нестерпного болю при кожному порусі. Сяк-так заткнувши рану, Андрій трохи відпочив і спробував прислухатись до того, що діялося нагорі. Там ще тривав бій.
(Продовження на наступній сторінці)