Життєписи авторів складали в чорну скриньку, зроблену Вазязиним батьком, бригадиром колгоспної будівельної бригади, на скриньці зробили напис: "Ліва рука не відає, що творить права". Над "бібліотечкою" на задній стінці шафи Джурило розляписто написав червоним чорнилом: "Будьмо досконалими! Книжки, які ми заберемо з собою в космос!"
Яковенко хотів іти у військове училище. В морське. Батько затявся зробити сина агрономом. Не така славна професія, як космонавти чи моряки, але... До того ж срібна медаль за десять класів... Шкода зусиль. Військовим можна стати завжди...
Слово "конкурс" знали в селі всі. Навіть діди Задорожний і Горошко переривали тепер мовчазність своїх посиденьок філософськими роздумами про це дивне й тривожне поняття, що так настирливо пхалося в життя молодих громадян їхнього села. "А що, Гараську? Кажуть, конпурс?" — "Та кажуть же, хай йому трясця".— "І воно таки — конпурс?" — "Та кажуть, що конпурс".— "А що ж воно таке?" — "Та хто ж його знає. Мать, конпурс, та й усе".— "Отож і я так думаю, що воно гейби конпурс".
Хоч срібна Яковенкова медаль і давала якісь там гарантії, але батько вирішив не рискувати. Згадав, що в Києві живе далекий родич, який має стосунок до всіх інститутів (якесь там хоч і маленьке, але "цабе"), попросив стару наготувати гостинців, узяв сина, сіли на автобус і... Родич мешкав у новій малометражній квартирі, дивився саме футбол по новому телевізору, сидячи на новій канапі, настрій у нього був піднесений, бо квартиру він недавно одержав, меблі купив мало не вчора, київське "Динамо" вигравало ("На стадіоні не можу витерпіти, бо там страшенно смалять, а я некурящий), вони смикнули по добрій чарці, додивившись футбол і відповідно розсунувши стільці й крісла, у родича настрій став ще піднесеніший, і він розреготався старому Яковенкові просто в очі, коли той, поохкуючи, став викладати свій клопіт.
"Медаліст? Срібний? Ну, це однаково. Що золотий, що срібний. Морока з ними. Я тобі по секрету скажу, що медалістів ми так: чирк — і вже. Багато їх розвелося. Трудно проконтролювати, де медаль справжня, а де — теє... Значить: медалістів ми ріжемо по першому номеру. Якщо відповідає на три запитання, ставимо ще тридцять три. Ну, хто ж на всі відповість? Нема таких. Якщо і є, то мало. Бо прийми медалістів, а куди ж дівати немедалістів? А тим більше, що багато ж таких, що прийняти треба! Треба! Ну, от прийде до тебе отакий хлопець, як ото сьогодні гол забив. Ти ж бачив, як він забив! Ну, от прийде він. Що ж я його не прийму? Та з мене ж голову зірвуть і замість м'яча у ворота заб'ють. Ясно? А той хлопець — без медалі. Раз так м'ячі забиває — медалі не заробив. Ясно? Ну, а раз ти просиш, то ми вже твого медаліста... Поблажку... По-бла-жеч-ку.
Яковенко встав так різко, що перекинув чарку. Він буркнув пробачення і пішов з кімнати.
"Ти куди?" — стривожено гукнув йому батько.
"Додому",— він уже відчинив двері.
"Здурів! — батько зірвався слідом за ним.— Ану, вернись!"
"Покоління пішло, я вам скажу",— долинув голос родича.
Яковенко хряпнув дверима.
До інституту й не поткнувся більше. Написав, щоб переслали йому документи назад, став ждати осені, щоб іти в армію, бо в училище вже запізнився з подачею документів.
А Зіна поступила. Навіть сюди, на заставу, написала йому кілька листів, але в кожному перелічувала, скільки там цікавих хлопців, і це йому набридло так, що він попросив або ж писати про щось інше, або не писати зовсім, бо "інтересних хлопців" навколо нього ще більше, ніж там у неї, власне, тут самі хлопці. Зінка образилася й замовкла).
Ох, як його нудило!
— Ти думай про веселе,— порадив йому лоцман.— Хворобу треба відганяти... Ну, про дівчину... Ти ж такий хлопець — у тебе дівчат, мабуть,— румбарбарум!..
Яковенко пробував затриматися поглядом на чому-небудь постійному, знайти нерухомий предмет. Може, тоді зникне відворотне відчуття безупинного розколису, в якому перебували всі часточки його тіла. Але все гойдалося навколо: і море, і судно, і навіть небо, і лоцман, що скидався на довгий маятник, і капітан у кріслі, і стерновий, який весь час ловив штурвал, а той вислизав у нього з рук, падаючи то правобіч, то лівобіч.
— Не до дівчат,— сказав він.
— Повернемось додому, я тебе візьму на поміч,— пообіцяв лоцман.— 3 таким хлопцем усіх портових дівчат завоюємо...
— Ну що ви?.. Який з мене серцелов?
— Та називай мене на "ти", чудак.
— Я навіть не знаю... твого імені.
— Гриша, тобто Григорій. А просто — Гри. А ти?
— Яковенко.
— Здалеку?
— З-під Києва. А ти — місцевий?
— Точно. В морі народився, в морі й оженюсь! Румбарба!
— Ніяк не звикну,— Яковенко хотів сказати: до моря, але вчасно поправився,— до каменя. У нас — глина, дерево... А тут камінь скрізь... І запах каменя... Дивно.
Сам дивувався з того, що каже. Який камінь? Нащо він йому? Та ще в таку хвилину. Коли так погано. Коли все пойнялося нестерпною сірістю. Коли "Омірос" розгойдується болісніше й болісніше.
— Камінь — єрунда,— далеко за сірою запоною говорив тим часом лоцман.— Та й не справжній у нас тут камінь, а черепашняк. Ти от поїдь до Одеси — отам камінь. Шматок Пушкінської вимощений. Жовте, як віск. А міцне! Сто років — не стирається. Наждак! Кажуть, якийсь дідок привіз з-під Херсона чи чорт його зна звідки. Хотів усю Одесу вимостити. Ну, йому для проби дали тільки шмат вулиці... Дідок, видно, в амбіцію вдарився. Вимостив — і зник. Помер, мабуть. Або передумав. Не розкрив нікому секрету. А камінь лежить. Не бере його ні грім, ні блискавка. І ніхто не знає, що воно таке і звідки взялося. Румбар!
— Може, з космосу? — Яковенко спробував пересилити мимовільні хворощі хоч жартом.— Тепер як тільки не вміють чого пояснити, посилаються на невідомих прихідців з космосу. Базальбекська платформа, викладена тисячотонними камінними блоками, астрономічний календар ацтеків у горах Перу, або гречка, дикого попередника якої не можуть знайти на землі,— все, мовляв, з космосу.
— Я одного лектора такого слухав. Ну й бреше — аж вірити хочеться! Та ти куди?
— Обійду свої пости.
— Тобі полежати треба, Яковенко. Топай у каюту. Бо, як налетить штормяга, буде тобі румбарбарум без звички...
Але Яковенко не слухав, спускався вниз, на палубу, і коли дивився собі під ноги, то пхалися йому в очі чорні отвори в скрутнях дроту, круглі, мов кратери вулканів, незчисленні кратери напливали один на одного, спліталися, розпліталися, все йшло обертом перед Яковенковими очима, світ хитався, крутився, хоч як він вдивлявся в нього, хоч як наказував уперто й гнівливо: "Зупинися! Стій! Дай спочинок!"
"Перед цим мені доводилося кілька разів переходити море на різних іноземних суднах, але такого ще не було. "Омірос" мовби хтось зумисне збудував. Не судно — гойдалка. "Омірос" вигойдувався навіть на тихій воді. Як тільки нам назустріч пішла невеличка, майже непомітна хвиля, судно так розколихалося, що в мене почався приступ морської хвороби. Я зі страхом думав про те, що буде, коли ми попадемо в справжній шторм. Поки що ж небо було ясне, вітер майже не дув, хоч попереду, видно, готувалося щось недобре, бо хвилю звідти горнуло вищу й вищу і небо закривала чорна туча. Ми йшли в чорноту".
Тепер був унизу, на одному рівні з хлопцями. Ще й досі посередині, на однаковій відстані від обох, але вже не вгорі, не на капітанському містку, а коло фальшборту, під високим валом сизого дроту, схований від сторонніх поглядів, між розгойданим морем і важкою масою сірого металу, який віяв на Яковенка сонцевою жаротою і з тупою настирливістю, майже зловісно вицокочував: "Це-це-це..."
Куди піти спершу? До кого? На кормі — Віктор. На носі — Юрочка, Юрчик-дюрчик, тапталапчик, як його жартома звали всі хлопці на заставі. До кого піти спершу? І чи така вже доконечна потреба — йти? Йому б хоч трохи побути самому. Сховатися від усіх. Нахилитися над морем. Удихнути свіжості. Може, полегшає. Отак зависнути на фальшборті між ними двома і висіти... На кормі — Віктор. На носі — Юра. Віктор прийшов на заставу вже боксером-розрядником. На заставі взявся за штангу. Хапався за таку вагу, що аж у спині тріщало. Яковенка забракував відразу:
"Високий дуже, не годиться в штангісти. І берешся якось непідкористо. Наче за дрючок. Ти не з села часом?"
"Ну, з села. То що?" — насупився Яковенко, якому не сподобався цей плечистий ферт, з "котлетками" бакенбардів на щоках і з нахабнуватим блиском очей.
"Село — це дача",— безапеляційно заявив Віктор, вигримлюючи догори добрячий центнер заліза.
Яковенка заїло не на жарт.
"В селі, до твого відома, живе п'ятдесят процентів всього населення".
"Так? Дивно. А я думав: сорок вісім",
"Однаково — половина населення".
"Хоча: раз вони живуть — їм там, видно, подобається".
"Подобається,— Яковенко гарячково шукав, чим би дошкулити фертові з бакенбардами,— але поступово всі переходять до міст. Завойовують міста. Підкоряють. Ніколи не навпаки. Зрозумів?"
(Продовження на наступній сторінці)