«Безслідний Лукас» Павло Загребельний

Читати онлайн роман Павла Загребельного «Безслідний Лукас»

A- A+ A A1 A2 A3

2. Бізнесмен повинен забути про почуття. Не ти обдуриш — тебе обдурять.

3. Людей примушують трудитися тільки нагороди або кари.

Генії в бізнесі, в техніці, в мас-культурі, а де ж наш розум? І де американський Гельвецій, Дарвін, Маркс? Практицизм, хоч і найгнучкіший, — це не розум, так само як техніка, хоч і найгеніальніша, — ще далеко не наука.

Але що Америка? Це тільки один із наслідків розвитку цивілізації, отже, розвитку (або викривлень) людського розуму.

А де початий? Наука стверджує: в людському мозку. Гаразд. А звідки мозок і що це таке?

Людський мозок — річ у природі неповторна. Вміщений в ідеальний кістяний сейф — черепну коробку, — мозок, цей таємничий апарат думки, являє собою фантастично компактну структуру, складену з 12–16 мільярдів клітин-нейронів, і кожна з цих клітин у свою чергу поєднана з сусідніми за допомогою своєрідних контактних апаратів, що звуться синапсами. Синапси володіють деякою рухливістю. Що її викликає? Ідеалісти відповідають: дух. Англійський нейфрофізіолог Чарлз Скотт Шеррінгтон вважав, що існує якийсь психічний принцип, який діє поза мозком. Один з учнів Шеррінгтона Джон Екклз вважає синапси детекторами, чутливими до духовних впливів. Дух механічно пересуває синапс на півтора мілімікрона, і збудження того чи іншого нейрона відповідно змінюється.

Щодо самих нейронів, то існує думка, що не всі вони суто "людські". Деякі дісталися нам у спадок від попередників — од ящерів, риб, мавп. Іноді ці рудименти пробуджуються, і тоді в людині переважає психологія мавпи, гада, холодної риби.

За Дарвіном, людський мозок, як і вся жива природа, є наслідком природного добору. В його механізмі надзвичайну роль відіграє так звана нікчемність переваг. Тільки той, хто переважає інших у чомусь практично невловимому, ледь відчутному або тільки вгадуваному, має шанси вижити і продовжити життя в нащадках. Абсолютно сильне гине так само, як і абсолютно слабке. Могутній звір не має головного: стимулу в боротьбі за існування. Не знали собі суперників мамонти і шаблезубі тигри-махайроди, печерні ведмеді і довгорилі хижаки морів іхтіозаври — і тому всі вимерли.

Мозок людський розвинувся до сучасного рівня саме завдяки тому, що наш далекий прапращур володів отою нікчемною перевагою над усіма іншими живими істотами, що теж наділені були мозком.

Але тут з’являються сумніви. Черепна коробка неандертальця і кроманьйонця розрахована практично на мозок такої самої ваги, як і в сучасної людини. Загалом кажучи, мозок людей, які орудували кам’яними знаряддями, і тих, хто проектував собори та комп’ютери, не відрізняється ні будовою, ні об’ємом. Відомо, який маленький мозок був у Ньютона. А коли ми сьогодні візьмемо мешканця бразільської сельви, який живе ще в кам’яному віці, і навчимо його в Кембріджі, він стане фізиком-теоретиком так само талановитим, як і європеєць, що хвалиться тисячолітнім розумовим спадком. Як це пояснити?

Сучасник Дарвіна Уоллес, автор славетної книжки "Тропічна природа", визнавав еволюцію тільки для рослинного царства. Перед феноменом людського мозку безрадно розводив руками, вважаючи, що людьке тіло і людський мозок могли бути тільки наслідком якогось чудесного творіння. Сумніви Уоллеса поділяє американський антрополог Лорен Айслі. Він вважає, що існував якийсь інший фактор (поза природним добором), який вислизнув од допитливого погляду науки. Цей фактор керував розвитком людського мозку незалежно від рівня культури, від трудових і соціальних впливів, від умов життя. Айслі вважав, що ми не можемо пояснити появи людини.

Антиеволюціоністи прагнуть усе пояснити космічними цивілізаціями. Біблійний міф про вигнання Адама з раю вони трактують як "вигнання" якогось злочинця з сусідніх планет на Землю. Звідси — вперті пошуки слідів космічних цивілізацій на Землі. До наївних сенсацій швейцарського готеляра Данекена долучаються вже й серйозні вчені-палеонтологи, археологи. У вугільних пластах третинного періоду, мовляв, знайдено предмет, який нагадує правильний сталевий паралелепіпед. У глибинах вапняків крейдяного періоду виявлено залізні гвіздки. В басейні Амазонки дивним чином опинилися руїни фінікійських міст. Ніхто не може пояснити характеру круглих фортів Ірландії і Шотландії, руїн на острові Понапе в Тихому океані, кам’яних укріплень в Скелястих горах, знайдених у Сполучених Штатах металургійних печей, яким не менше семи тисяч років.

З розвитком і поглибленням нашого пізнання світу все це буде пояснено, а таємниця людини хвилюватиме нас і далі так само, як таємниця походження Землі, зоряних світів, космосу і самого життя.

Дотепну гіпотезу висловив радянський палеонтолог Матюшин. Схиляючись до думки про те, що прабатьківщиною людського роду є Африка (один з останніх доказів цього — унікальні знахідки подружжя Лікі в Олдоваї, на схід од Серенгеті: останків так званого "австралопітекуса африканус" і "австралопітекуса робустус"), Матюшин пробує знайти причину появи такого різновиду живих істот. На території сучасного Габону (приблизно на широті району знахідок подружжя Лікі) глибоко в надрах землі діє природний атомний реактор. Матюшин вважає, що під дією радіації від цього реактора три-чотири мільйони років тому один з різновидів місцевих мавп зазнав мутацій, які призвели до виникнення того, що ми звемо сьогодні людським мозком. Таким чином, давня теорія чудесного творіння знову відроджується, але вже на новому етапі наукового знання, і на місце бога або таємничої вищої сили ставиться явище зрозуміле (хоч ще й не до кінця досліджене) — атомна радіація.

Про цю гіпотезу Лукас прочитав невеличку нотатку в якомусь науковому журналі. І тільки тоді згадав про інститут Гувера.

Майже в самому центрі університетського кампуса Стенфорда стирчала недоладна башта 285 футів заввишки. В башті містилася таємнича інституція, звана "Інститут Гувера", туди час від часу приїздили мовчазні типи, які сиділи там місяцями, вишукуючи матеріали, які можна було використати для наклепів на Радянський Союз; розповідали, що сидів там досить довго і Солженіцин, працюючи над якоюсь своєю черговою книжкою, та Лукаса все це не цікавило, як не цікавило майже нікого з студентів, які з відвертою зневагою ставилися до "Інституту Гувера" і до всіх тих типів з-під темної зірки, що прослизали в башту з намірами далеко не благородними. За яким правом стирчала ця башта посеред університетського кампуса? Пояснення було суто американське: за правом приватної власності. Тридцять перший президент Сполучених Штатів Герберт Кларк Гувер придбав колись на території університету клаптик землі (більшу ділянку попечителі університету продати йому все ж не наважились), збудував оцю башту, заснував відповідний фонд із власних коштів з тим, щоб у башті розмістилася наукова інституція для… боротьби з комунізмом. Те, що було в башті, так і звалося: "Інститут Гувера". Ні для кого не було таємницею і призначення цього "Інституту", однак кожен розумів, що в Сполучених Штатах за гроші все можливе. Чому Гувер вирішив "ощасливити" саме Стенфорд? Бо він мав диплом цього університету, вивчав у Стенфорді геологію та гірничу справу і згодом, як гірничий інженер, поклав початок своєму капіталу в Австралії й Китаї. Після першої світової війни Гувер очолював відому Американську продовольчу організацію АРА і рятував знесилену та розруйновану Європу від голоду, так само, як "рятував" її через два з чимось десятки років згодом так званий "План Маршалла". Може, саме тоді зненавидів Гувер комуністів, пересвідчившись, що вони не міняють своїх переконань за сочевичну юшку?

Лукас знайшов у телефонному довіднику телефон інституту Гувера і подзвонив. Йому відповів приємний жіночий голос.

— Міг би я трохи попрацювати у вашій інституції? — спитав Лукас.

— Будь ласка, — була відповідь. — Ми охоче приймаємо всіх бажаючих.

— Що для цього потрібно?

— Приїхати до Стенфорда.

— А коли я вже тут? Я навчаюсь в університеті.

— Тоді завітайте до нас в зручний для вас час.

Лукас не мав із ким порадитися. Знайома дівчина покинула його, ображаючись за недостатню увагу. Баскетбольний тренер Ділан був надто далекий і від науки і від політики. Професор Джонс? Але ж тут не йшлося про теоретичну фізику.

І Лукас відважно пішов на штурм башти Гувера.

Його зустріла висока літня жінка (може, та, що відповідала по телефону?) і найперше поцікавилася, чи не хотів би він познайомитися з меморіальною частиною їхнього інституту?

— Ви хочете показати мені музейну кімнату президента Гувера? — засміявся Лукас. — Щоб я перейняв досвід, як з бідного квакера стати багатим чоловіком і прожити дев’яносто років? Але я не збираюся жити дев’яносто років, та й хто мені тепер дозволить таку розкіш?

— Це не те, що ви думаєте, — стримано промовила жінка. Вона не називала себе, а Лукас не допитувався, подумки назвавши її "місіс Касандра".

— Коли це не те і коли ви вважаєте, що…

— Ми ніколи нічого не нав’язуємо, — не дала йому договорити "місіс Касандра". Пальці в неї так і горіли від діамантів — досить непогана компенсація за вміння бути делікатно-настирливою. — Але майте на увазі: кращих умов для роботи ви не знайдете ніде в Америці. У нас мільйон томів книжок. Вся основна марксистська література.

— Антимарксистська теж?

— Можете не мати сумніву.

— Я до ваших послуг, — зітхнув Лукас.

(Продовження на наступній сторінці)