— Але я повинен знати, де, що, як і навіщо однозначно! — прорипів містер Ор.
— Ви могли б задовольнити свою цікавість, поковтавши сьогодні тисячолітнього пилу там, де ковтав його я.
— Я маю можливість стежити за тобою по інших каналах, — з ледь вловимою погрозливістю в голосі промовив містер Ор.
— Дозволите начхати на ваші канали? — Лукас глумливо вклонився містеру Ору і став одягатися. — Я голодний, як усі шакали Лівійської пустелі! Сподіваюся, у вас ще не пропав апетит від тісного спілкування з фондом "Імансипейшн"?
Містер Ор скривився.
— Ця монотонна їжа однозначно! І монотонне місто, де я не маю чого робити. Я геній, організації однозначно! Я міг би влаштувати полювання на слонів або бегемотів, плавання наввипередки з крокодилами, змагання пігмеїв-каратистів. А між тим я вимушений сидіти і ждати невідомо чого. Завтра я повинен зв’язатися з фондом. Що я скажу їм однозначно? Що ми тут шукаємо?
— Абсолютне ніщо..
— Або не розчув, або вже зовсім дурний однозначно. Що саме?
— Абсолютне ніщо.
Містер Ор посварився на Лукаса пальчиком. Мовби й жартома, але з доволі прозорим натяком.
— Як сказав чоловік моєї старшої тітки: коли впадеш у дірку, то вона може виявитися набагато глибшою, ніж здавалося.
8
До Александрії Лукас віз у своїх торбах три проби ґрунту, взятого біля пірамід. Він міг би взяти проби не тільки біля Великих пірамід у Гізі, але й у Саккарі біля ступінчастої піраміди Джосера, і в Абусирі серед залишків храмів сонця, і біля восьми пірамід фараона Піопі, який царював майже сто років, — найдовше царювання в історії — і встиг збудувати по дві ритуальні споруди собі й трьом своїм жонам, він ладен був вивезти з Єгипту цілий транспорт земних порід, його приваблювали піраміди Середнього царства, будовані не з каменю, а з глини, і скельні поховання древніх Фів, і схожа на старий терикон піраміда Уніса, де, здається, вперше з’являються прославлені "тексти пірамід" — ці перші свідчення віри людей в магію писаного слова і документи підлабузництва, яке налічує чотири тисячі років: "Хай живе фараон, поки лебідь стане чорним, поки ворон стане білим, поки гори зрушать з місця…"
Що ж. В басейнах мільйонерів плавають тепер тільки чорні австралійські лебеді, кожен зоопарк має індійського білого ворона, а гори вже давно забули, де вони колись стояли, бо зсуваються з своїх місць не тільки окремі гори, а цілі материкові платформи, як це вже, мабуть, сталося з Америкою від безкінечних підземних ядерних вибухів у штаті Невада.
Від цього величезного вмерлого світу тисячі нитей протягувалися в світ живий, але осягнути все це одній людині незмога, і Лукас розумів, що повинен підкорятися розумним обмеженням.
Всього три невеличкі проби ґрунту з цієї загадкової землі.
Містер Ор вчепився, як кліщ.
— Я можу відправити цю глину по своїх каналах однозначно.
— Дозвольте вже мені поклопотатися про це, — холодно обірвав його Лукас.
— Але до кінця подорожі в нас назбирається ціла тонна!
— Може бути. Але все це я возитиму з собою. Довірити в Штатах я не маю кому. Дослідження провадитиму сам.
— У нас є фонд "Імансипейшн"! — не здавався містер Ор.
— Фонд хоче покровительствувати науці і викликався сплачувати деякі мрї видатки. На цьому його функції кінчаються.
— Цікаво, хто вас повезе до Александрії? Або я заплачу за машину, або ти поїдеш.
— Поїдемо разом, — безтурботно знизав плечима Лукас.
Можна було їхати Лівійською пустелею, і містер Ор хотів вибрати той шлях, бо він коротший, а містеру Ору кортіло сісти за столик в александрійському ресторані, що стоїть під пальмами на самому березі моря. Але Лукас наполіг, щоб їхати дельтою Нілу. Містер Ор мовчки жував незапалену сигару і не заперечував. Може, він навіть любив у ці хвилини Лукаса? Щоправда, не цього бідного, безпритульного, нікому не відомого, а того, з мрій, майбутнього славетного вченого, в багатстві, у розкошах, в неприступності, мало не в обожнюванні.
Але хто міг би проникнути в душу містера Ора? Надто що деякі східні народи стверджують, ніби людська душа важить лише три грами.
Вже в машині містер Ор в припливі несподіваної відвертості признався:
— Я не певен, що взагалі хотів би будь-куди їхати, їдеш не туди й не тоді, коли й куди хочеш, а коли й куди треба однозначно.
— Цю заяву вам треба було б зробити в Америці, — засміявся Лукас. — Тепер уже пізно та й далеко.
— Тепер або на крило, або по спіралі і однозначно. — Містер Ор схаменувся, що був занадто відвертий, і негайно перейшов на свій код. Але Лукас уже опанував код і легко розшифрував і "крило" і "спіраль", бо все це прочитувалося доволі буденним американським "drinking boots", тобто — пиятика.
— По дорозі ми можемо десь зупинитися і спробувати, який смак має нільська вода, — пообіцяв він містеру Ору.
— Вода? — обурився містер Ор. — Я води не п’ю взагалі, а тут — це вже й не вода, а чума, холера, бруцельоз і туляремія!
— Ви прекрасно обізнані з інфекційними збудниками, — кольнув його Лукас, — чи не доводилося вам мати відношення до бактеріологічної зброї? Я забув вам сказати, що ви схожі на відставного підполковника з отих, що таємно продають американську зброю країнам третього світу.
Містер Ор жував сигару і не відгукнувся.
Машина йшла по шосе, прокладеному мало не побіля самого Нілу. Лукас бачив жовту нільську воду, тисячолітні потемнілі барки з високими скісними парусами, поля кукурудзи, бавовни, рису, джуту, сорго, бачив, як люди прокладають у багнюці рівчачки для зрошення, виліплюють їхні стінки просто руками, як ліплять свої гнізда ластівки, і самі люди живуть тут у халупах, зліплених з бурого нільського мулу, немов то не людські житла, а ластів’ячі гнізда. Халупи без покрівель, без вікон, без дверей, з якимись отворами-норами, в які пролазять люди. Одна величезна халупа з безліччю отворів-це село на десятки родин. На плоскій покрівлі — глиняні башточки. Одні для збіжжя, інші — для голубів. Голубів у Єгипті мільйони. Це не тільки птах миру, а й птах, що дає життя. Його м’ясо чи не єдина розкіш для бідного феллаха, його послід — безцінне добриво для землі. Здавалося: дельта жила так само, як при фараонах, тільки й того, що по сучасному асфальтованому шосе летіло тисячі машин — цього знамення двадцятого віку. А тоді — бетонні громади Александрії, що викликали в Лукаса щось схоже на оскому і захват містера Ора, який проспав усю дельту, а тепер сублімував у стан нетерплячого очікування, наперед смакуючи задоволення, які він знов матиме у великому місті.
— Хіба ви не отримуєте насолоди від самого процесу подорожування? — поцікавився Лукас, якому вже стали набридати досить примітивні інстинкти містера Ора, хоч признаватися в цьому й не хотілося до часу.
— Яка насолода, коли по дорозі — жодного бару? — скривився містер Ор.
— Ви ж. проспали всю дорогу — звідки вам знати, що тут було, а чого не було?
— Ти ще молодий однозначно. А я все бачу й крізь сон! В Александрії я поведу тебе до палацу Фарука. Це був король однозначно! Він міг за одну ніч програти голлівудському магнату Джеку Уорнеру триста тисяч доларів і з’їсти два фунти кав’яру і дюжину курчат!
— Краще з’їдати дюжину курчат, ніж свого ближнього, — сумно усміхнувся Лукас. Містер Ор обурено зворухнувся, так ніби сам належав до коронованих осіб.
— Королі не з’їдають своїх ближніх!
— А кого ж вони з’їдають?
— Однозначно підданих.
— А хіба піддані призначені для з’їдання?
— Однозначно. У тих, хто живе в умовах тоталітарної диктатури, немає іншого виходу. Я демократ, але переконаний, що маленька диктатурка не завадила б і Америці. Для дезинфекції.
— Це вже пробували в нас робити. Сенатор Маккарті, наприклад. Тепер його іменем називають котів і собак. Хоч не слід було б так ображати безсловесних тварин. Як ви вважаєте, містер Ор?
— Або я нічого не чув, або нічого не знаю, — відбуркнув той мляво, а сам тим часом досить активно ворушив усіма членами, так ніби хотів стрибнути поперед машини, щоб якомога швидше опинитися там, де він зможе розвернутися на всю широчінь своєї обмеженості, реалізувати все те, що вважає вершиною можливого: готель, бар, телетайп, консул, хвастощі, натяки, загрози.
Лукасові стало гидко на душі, гидко говорити з цим чоловіком, гидко дихати з ним тим самим повітрям. Виникло непереборне бажання вистрибнути з машини і втікати світ за очі, сховатися, зникнути, щезнути. Що йому цей чоловік? Удвічі старіший, з своєю незнаною долею, клопотами, тітками, доньками, пропитістю й одурілістю, він міг набриднути ще тоді, на вечері медитації і на ланчі в "Перигорі", під час перельоту з Америки до Європи і до Африки, та що там — набриднути? — остогиднути й осточортіти, але доводилося терпіти біля себе такого типа, бо за ним стояв фонд "Імансипейшн", який фінансував цю подорож, а в кого гроші, той диктує твою поведінку, твої уподобання і всю систему оцінок.
(Продовження на наступній сторінці)