— Нема проблем: я тебе навчу! Як це так: спілкуватися з такою дівчиною, як я, і не знати французької? Ганьба, містер Лукас! Стривайте, а це що таке? Лейбніц? Це вже спеціально для вас, містер великий учений in spe! Листи Лейбніца, видані в Парижі Фуше де Кареллем 1854 і 1857 року. Це саме те, про що я мріяла для мого Лака! Ви "хочете знати, що написав гер Лейбніц? Будь ласка. Ось лист 1700 року до секретаря Паризької академії наук Фонтенеля. Про що тут? Це нас не цікавить, це теж, а ось… Мова про визначення числа, яке більше, ніж число всіх можливих і осягальних людьми. Навряд чи я спроможна це зрозуміти. Та ось далі Лейбніц пише: "Звідси витікає, що коли рід людський проіснує достатньо довго, настане час, коли буквально нічого не можна буде сказати такого, чого б не сказали перед нами". Це для наших політиків і письменників! Але я повинна знайти для тебе щось англійське. І сказане задовго до нас. Таке, що не повторюється.
— У вас може знайтися щось подібне? — звернулася Пат до букініста.
— Коли хочете мою думку, то я порадив би вам Біблію, — сказав той.
— Ви вважаєте, що ми досі не тримали її в руках?
— Такої не тримали. У мене лондонське видання Кессела 1860 року з гравюрами і коментарями до кожного рядка і мало не до кожного слова.
Він показав, де можна знайти книгу, Лукас підхопив її, коли Пат стала видобувати із стосу, бо грубезний том був не для тендітних дівочих рук.
— Вона важить усі десять фунтів! — задоволено гукнув дідуган.
Пат розгорнула книгу на першій-ліпшій сторінці і натрапила на гравюру, що займала мало не всю сторінку. Підпис: "Кошик з фруктами Палестини". Виноград, гранати, оливки, інжир. Пат показала Лукасу.
— Фрукти збереглися й досьогодні, а Палестини немає.
Вона перегорнула ще кілька розділів. Пророки. Апостоли. Всю 1519 сторінку займала карта. Подорожі апостола Павла.
— Саме те, що треба, — вдоволено заявила Пат. Вона потерлася плечем об Лукаса, зазирнула йому в очі. — Ти ще не відмовився від наміру побувати на Сході?
Лукас зітхнув. На жаль, самого наміру не досить.
— Ти такий упертий, що рано чи пізно опинишся на тій глині, — в голосі Пат була суміш захоплення Лукасом, але водночас і сумовитості, — тому я неодмінно повинна подарувати тобі цю книгу з цією картою. Чому б тобі не обрати той самий маршрут, що й апостол Павло? Де він був, до кого ніс нове вчення? До афінян, римлян, євреїв, ефесян, колосян, корінфян. Чому саме до цих людей? Сподівався на їхній особливий розум? Тобі не здається, що ти повинен над цим задуматись? Я ж купую для тебе всі ці книжки. Будемо торгуватися? — весело гукнула вона до букініста.
Вони віднесли тяжкий пакунок до свого притулку і знов опинилися на вулицях Нью-Йорка, тепер уже в центрі величезного міста, де, загубленим в анонімності натовпів, вільно було ходити мовчки, перекидатися короткими глузливими або довгими закоханими поглядами, вести безкінечні розмови про своє майбутнє, про надії й тривоги.
— Що ти маєш намір тепер робити? — допитувалася Пат.
— Ти ж знаєш: я тренер реномованого закритого учбового закладу місіс Еймі.
— Звичайно ж, вона колишня балерина, чоловік у неї надзвичайно багатий банкір, і вона вже дванадцять років не пускає його в своє ліжко.
— Звідки ти все це взяла? — здивувався Лукас.
— Бо я теж училася в закритій школі і в нас була точнісінько така директриса. Я ще забула сказати, що вона носить костюми "шанель" і має на шиї перли в три ряди.
— Точної Тільки в місіс Еймі перли мають чомусь металічний полиск. Вона й сама вся ніби металічна.
— Це буде допоміжне знаряддя для твоїх занять фізикою.
— До речі, я маю намір трохи збагатити свій світогляд.
— Яким же чином?
— Коли говорити сьогодні про розум, то неминуче доведеться говорити про його занедбаність і покинутість у світі, його захоплення і плач, вічну тугу і тяжкий біль. Чому він найперше зникає там, де колись зароджувався, чому в країнах, що були колискою людської цивілізації, панує найбільше затемнення розуму, отруює серця ненависть, кипить ворожнеча, ллється кров? Ось уже п’ять чи й десять тисяч років майже не припиняються війни на Близькому і Середньому Сході! Чому?
— На це тобі ніхто ніколи не відповість.
— Я знаю. Та все ж коли мені пощастить здійснити мандрівку в ті місця, а для розробки моєї ідеї це вкрай необхідно, то я хотів прибути туди не тільки обмеженим фізиком, а й філологом, істориком, філософом, культурологом. Я записався слухачем на лекції професора Колумбійського університету Ментеса. Фізична і гуманістична географія Середнього Сходу, мови, літератури, народи від античності до сучасності, соціологічний, релігійний і культурний розвиток на цих територіях, месопотамська, єгипетська, сірійсько-палестинська, індійська, іранська, арабська, турецька, центральноазіатська, кавказька культури.
— Тобі вистачить цього до кінця життя, — насмішкувато зиркнула на нього Пат.
— Курс розрахований на два роки.
— Скільки ж ти збираєшся сидіти в "Магнолії" у своєї мадам з перловим нашийником?
— У мене контракт на три роки! Я казав тобі, де розташована ця "Магнолія"? Велетенська маєтність, яка називається "Тамерлан"! Уявляєш? Навіть сидячи в Америці, я від самого звучання слова "Тамерлан" мовби набиратимуся знань про загадковий Схід.
— Твій Геракліт з тобою? — несподівано поцікавилася Пат.
— Він завжди зі мною. А що?
— У нього в щось про знання?
— Звичайно! Він сказав: "Множество знань ще не вчення".
— От бачиш.
— До речі, я часто думаю, чому так багато втрачено з великих розумових набутків? Про Арістотеля кажуть, ніби він написав кілька тисяч праць. До нас дійшло півсотні. З Гераклітової геніальної книги "Про природу" маємо жалюгідні фрагменти. Може, людство зберігає тільки найпримітивніше, а справжню мудрість відкидає, щоб легше жити? Я вірю, що коли до кінця розв’яжу технічні проблеми використання інтелектосфери, то можна буде відновлювати навіть втрачене, здавалося б, навіки. Скажімо, реконструювати Геракліта.
— Я читала фантастичне оповідання, — сказала Пат, — там розповідається, як два спритні американці винайшли кінокамеру часу, з допомогою якої вловлювали в атмосфері відбитки давніх епох і таким чином робили грандіозні кінофільми про Олександра Македонського, римських цезарів, хрестові походи.
— А що тут неймовірного? Зображення предметів — це електромагнітні коливання. На цьому базується принцип телебачення. Атмосфера зберігає ці коливання практично протягом невизначеного часу. Коливання затухають, втрачають свою інтенсивність, але ж вони не зникають. Повинні залишатися їхні тіні, коли це можна так назвати. Я зіткнувся з явищем, коли в просторі лишаються ось такі тіні вимовлених слів.
— І ти можеш ловити їх, як перепілок на острові Капрі для папи римського?
— Уяви собі! Ще в Стенфорді я змайстрував прилад, щоб вловлювати розумову енергію з простору, але наштовхнувся на зовсім несподіване: мій прилад (ще недосконалий страшенно!) вловлює слова! Очевидно, досконаліші пристрої дадуть змогу вловлювати думки, розсіяні в просторі, можливо, навіть протягом тисячоліть, а вже далі ми одержуватимемо чисту розумову енергію в тій її формі, яка утворилася під час Великого Вибуху, що породив наш Всесвіт.
Пат притримала Лукаса за руку, зайшла йому наперед, пильно глянула в очі, тихо промовила:
— Ти небезпечний чоловік!
— Ну, що це ти, Пат?
— Ти страшенно небезпечний чоловік, Лукас! Коли ці люди з ФБР довідаються про твою мишоловку для слів, вони куплять її разом з тобою і з тою половиною Америки, де ти на той час перебуватимеш! Тільки уявити: ФБР дістає змогу чути все, що говорять американці! А ця твоя божевільна ідея про виловлювання думок, як риби в океані! Тут уже й не ФБР, а сполошаться всі уряди світу. Скільки й існує цивілізація, дві найбільші сили штурмують неприступну фортецю, яка зветься людиною. Релігії добираються до її душі і роблять це іноді досить успішно, а уряди намагаються проникнути в мозок, щоб довідатись, які ворушаться там думки, але щоразу вимушені відступати з прокляттями і зубовним скреготом. А тут з’являється несамовитий винахідник, який дарує універсальну відмичку для цього найнеприступнішого на світі сейфа!
— Я про це не думав, — розгублено пробурмотів Лукас.
— А про що ж ви думали, містер, дозвольте поцікавитися?
— Тільки про можливості науки.
— Ах, можливості науки! Ти ще скажеш, що можна зішкребти ген з єгипетської мумії і виростити з того гена живого фараона якої-небудь вісімнадцятої династії?
— Очевидно, з часом така можливість не виключена.
— Тепер я переконалася, що ти справді ку-ку[11], — зареготала Пат, — але саме таким я тебе й люблю!
Бона пригорнулася йому до грудей, і якийсь час вони так ішли вулицею, таранячи перехожих, не поступаючись нікому дорогою.
— Але я справді вірю в таку можливість, — обережно підтримуючи Пат, знову повернувся до попередньої розмови Лукас.
(Продовження на наступній сторінці)