— Прибився сюди недавно. Спершу працював на ремонті, а це, як пішли буряки, став вагарем. Звати його Василем Андрійовичем… А прізвище Журавель. Це він зупинив "овечку". З ним іще Тарасов. Мовчазний, строгий, Борис Іванович. Може, воно й не Тарасов, і не Борис Іванович… Але кадровий. По виправці бачу, що кадровий. Перед сном у ставку купається. Я буваю у них. Там такий гарний бутельок стоїть. Хочеш, зайдемо після каміння, пропустимо по стаканчику…
Я чи не надто сумно посміхнувся при згадці про бутель.
— Не віриш..
— Чому не вірю, Іларіоне, вірю… Тільки бутля того вже немає. Я сьогодні його розцокав…
— Ти?!
— Ненароком. Випадково…
— Отого, що в кошику?
— Того самого, зеленкуватого…
Іларіон зовсім присмутився. У нього безсоння, страшні ночі, а той бутель начебто тримав його на ногах.
На завод поверталися пізно. На підйомах "овечка", така шустра вранці, чахкала, борсалась у власних димах, хоч Іларіон так само, як і вранці, обливався потом біля топки. Я лежав на камінні, не чуючи ні ніг, ні рук, дивився у визоріле небо.
Поруч у білих робах лежали інші вантажники, наче побиті, тіла їхні злилися з вапняком, скидалися на білі брили. Мене все більше охоплювала тривога за вагаря, за перукарню, за людей, які причаїлися на цьому заводі.
Зараз ліс стоїть тихий, зачаєний. Коло нього поїзд притишив хід, і один з вантажників, якого називали дядьком Петром, вже немолодий, сухорлявий чоловік у робі, шепнув мені: "Це чи не для тебе, синку!"
Біля кілометрового стовпця, вкопаного осторонь насипу, стояв вагар. Я впізнав його по кепці, насунутій на чоло. Напевне, це він подав знак "овечці" притишити хід саме тут.
— Живий? — різко запитав вагар.
— Завдяки вам, Василю Андрійовичу.
— Ого, ти вже й по батькові величаєш… А звідки відомо тобі?
— Іларіон сказав. Кочегар.
— Базіка він, Іларіон. Сподіваюсь, ти не вибовкав йому про десятого.
— Я мовчав. Та він і сам здогадується.
— А як Вапно? Не чіплявся до тебе?
— Геть замучив. Продиху не давав.
— Справжній німець. Наш німець.
— Вапно???
— Ага, Вапно, Вапно… З Відня сам. Соціалістом був. Депутатом парламенту… Австрійського.
— Чому ж такий лихий?
— Щоб ви пізнали новий порядок. Поїзд з газами ще стоїть?
— Пішов.
— Ховаються вони з ним. Щось у них ламається, коли підтягують гази. — Зупинився раптом, пильно глянув мені в очі: — Вас викинули не на цей поїзд?
— Мене, Василю Андрійовичу, ніхто не викидав. І ніякий я не десятий. Десятий помирає в Зелених Млинах, а може, вже й помер. Ну, а дев'ять, ви знаєте, — загинули в бою. На колишніх хуторах.
— Молодець Тарасов. Він перший сказав, що ти ніякий не десятий.
— Я став десятим сьогодні на греблі. Потім ви ще підтвердили. Та й ці, на "овечці", напевне, вважають мене за десятого…
— Все правильно. Справжній десятий нізащо не поліз би на греблю. І на завод також не приплівся б. Ти коней бачив на лузі?
— Бачив…
— Справжній десятий піймав би коня й подався б якомога далі. Чому ти цього не зробив?
— Не зміг піймати коня.
— Не вигадуй… Просто не здогадався. Ще й посвідчення загубив на лузі. Червоноармійське посвідчення. Німці знайшли біля коней. Твоє прізвище Гейба?
— Вперше чую. — Я назвав йому своє прізвище. — І ніякого посвідчення при мені не було. Не знаю, хто його міг загубити…
— Тоді хто ж цей Гейба?
— Поняття не маю… — (Я згадав болотяника).
— Можливо, їх було більше? Не десять, а одинадцять?
— У Зелених Млинах знайдено десять парашутів. Десять… Це я знаю точно.
— Одинадцятого могли викинути тут. З рацією. Це інколи роблять свідомо. Для збереження зв'язку. На випадок провалу групи.
— Де ж він, цей Гейба?
— Щез безслідно. Німці прочесали ліс, обшукали завод, спалили лісництво — нема. А він чи не майнув на коні.
Він повернув на стежку, що вела в поле. На тлі лісу бовваніла скирта. Немолочена. Біля неї — молотарка, паровик, бочка для води, а неподалік, на стерновищі, що взялося вруном–сіянцем, паслися коні. Чи не той самий табун, що вчора, на мокрому лузі. Я мимоволі пошукав там біле лоша, та не знайшов.
— Клаус виганяє нас на нічну молотьбу, — що вдієш, доводиться. Ти що вмієш на молотьбі?
— Все вмію. У нас, у Вавилоні…
— Ти справді з Вавилона?
— Вавилонський.
— Ось що. — Він поклав мені на плече руку, легку, чутливу. — Відступати вже пізно. Будеш і далі за десятого.
Я мушу показати їм, — він кивнув головою в бік молотарки, — людину з Великої землі. Мушу. Хочеш — називайся Гейбою, хочеш — ніяк не називайся, але ти десятий. Вас було викинуто знищити газовий поїзд. Він тут уже третій тиждень. Вас викинули саме враз. Але трішки не там. Помилився штурман. Дев'ять загинуло, а ти вийшов… Ходім!
Ледве встигаю за ним. Далося взнаки те каміння, а ще непевне становище, в якому я опинився. Навіщо ця неправда?
Він зупинився, ще раз пильно оглянув мене, наче хотів упевнитись, як сприймаю щойно сказане ним. Я відчув, що йому зараз потрібен десятий, конче потрібен. І не так для нього самого, як для тих, кого він зібрав навколо своєї вагової. Люди і справді могли зневіритись, занепасти духом. Ось йому і хочеться кинути камінь у цю заводь, підняти людей на якесь гаряче діло. Ну, хоча б на ворожі ешелони, що плавом пливуть на фронт по цій магістралі. Але при тому всьому не полишало мене ще одне припущення, яке виникло буквально зараз, доки я відчував на собі його допитливий погляд: а він сам, бува, не з першого десанту, який, коли вірити чуткам, викинули місяць тому над Гураликовим лісом? І, можливо, цей, другий десант викинуто саме для нього. Все це колись з'ясується, а зараз…
Я згадав про болотяника, який сьогодні вночі вивів мене на гать. Був він босий, але дивна річ — ніс на плечі зв'язані за вушка чоботи. І чи не він дістався до журбівських коней раніше за мене й розполохав їх?
Кажу йому, що я міг бачити оцього самого Гейбу. Цієї ночі, в лісі. Він розполохав коней на лузі. Бо, коли я добіг до табуна, то нікого вже не було біля коней, а коні поводили себе так, наче їх хтось перед цим розполохав. Мені так і не вдалося піймати коня. А він міг піймати й податися бозна–куди.
— Ти про отих коней?
— Про них…
Той самий табун. Лише місце інше. Там не було скирти. Де взялася скирта? Не міг же я не помітити її посеред поля.
— Скирта тут була… Я вже її застав… З місяць тому… А молотарку перевезли сюди сьогодні…
"Місяць тому… Так воно і є. Якщо вірити Пані Властовенко, чутки про перший десант дійшли до Зелених Млинів місяць тому. А це, в Зелених Млинах, могло бути підкріплення. Все загинуло. Вцілів один "болотяник". І Лель Лелькович…"
Від скирти відійшов чоловік, видовжений місяцем, що саме заходив над лісом, зняв кашкета з голови (то міг бути умовний знак) і повів нас на освітлений бік, під скирту.
На соломі лежало кілька чоловік, декотрі у спецівках, засмальцьованих, аж відсвічувало, напевне, заводські. Поруч, на тічку, що взявся вруном, розкладено нехитру вечерю: хліб, сало, кілька цибулин, один ніж на всіх і вже знайома мені кварта з пекарні.
— Знайомтесь! — сказав Василь Андрійович (подумки я таки вже звав його Теслею).
Вставали неквапом, підходили, мовчки тисли руку. Один невеличкий, жвавий чоловічок з вусиками пильно дивився мені у вічі. "Чи не сам Гейба, бува?" — прохопилася думка. Я мимоволі зиркнув на його чоботи. Біле вушко таки визирало з халяви. Високий, що провів нас сюди, видно, Тарасов, одвинувся на хвильку, дістав зі стіжка четвертину й, відкоркувавши, поставив на тічку (дріб'язок у порівнянні з тим, що я розтовк у пекарні). Твердо поставив, щоб не перекинулась. Тесля, зиркнувши з–під брів у мій бік, посміхнувся отими верхніми золотими…
(Продовження на наступній сторінці)