— Хату застрахував.
— На багато?
— На дві… Продешевив, мабуть.
Савка й зовсім розреготався:
— Ну й диваки у нашому Вавилоні!
Іще того ж дня весь Вавилон дізнався, що Фабіян застрахував свою хату від громів і блискавок та всілякого іншого лиха. Розрахунок Явтушка цілком підтвердився. Наступного дня кілька вавилонян товпилося в кімнаті Держстраху, і Явтушок чи не вперше відчув себе людиною, від якої в цьому світі дещо таки залежить.
За якийсь місяць служби він застрахував чимало життів, двадцять одну хату, сім корів, дві свиноматки похилого віку, потім настала перерва, яка обернулася для агента Держстраху у важку смугу вагань та роздумів.
Потрібен був новий поштовх для справи. І Явтушок знайшов його, як тільки почалися сіножаті й перші громи прогриміли над Вавилоном. Серед білого дня спалахнула халупина Матвія Курія. Трапилось це, коли Вавилон був на сіножаті, хатина згоріла дотла, вдалося вирятувати лише нікельоване ліжко і винести мішечок сала з комори. Курій працював на жатці, то випряг коня й прилетів з поля на згарище. Страховий інспектор уже був тут, складав акта під вишнями і при свідках. Через тиждень Курій одержав усю суму страховки. Річ для Вавилона нечувана. Курій, користуючись пільгами погорільця, звів нову хату, а бажаючих застрахувати свої старенькі оселі виявилось так багато, що Явтушок ледве встигав оформляти їх і приймати перші внески до каси Держстраху.
Про вавилонського інспектора заговорили у Глинську, кілька разів викликали в область поділитися досвідом на нарадах страховиків. А тим часом у Вавилоні та навколишніх селах все частіше спалахували пожежі, найвідчайдушніші Явтушкові клієнти насилали вогонь на старі халупини й отримували страховку у глинському райстраху. І лише філософ, який так прислужився Явтушку напочатку, був при тому забутий. Хатина його стояла собі на Татарських валах, ледь животіла, і Явтушок не давав ніякого знаку про те, що збирається її спалити, а лише час від часу надсилав клієнтові нагадування про необхідність сплатити за неї наступний внесок.
Обурений тим, Фабіян якось завітав до зухвальця, авторитет якого і тут, та й за межами Вавилона, неабияк піднявся. Явтушок зустрів філософа досить приязно, як і належало зустріти одного з перших своїх клієнтів. Зовні Явтушок змінився: пошив собі діагоналеве галіфе, взутий був у добрі ялові чоботи з глянцем на передах, замість сорочки–вишиванки мав щось на зразок френча, а до того і кашкет (висів на цвяшку біля дверей). Так ходили майже всі глинські службовці, то Явтушок перейняв ту моду, він–бо від природи був великий франт, надавав і раніше неабиякого значення одежі. На філософа це справило враження.
— Я давно вас не бачив, Явтуше…
— Давненько. Тепер мені накинули ще кілька сіл, то мотаюсь… Мізкую… Той горить, той димить… М–да–а… — Філософ раніше ніколи не чув з уст Явтушка цього багатозначного "м–да–а", що ним Явтушок, напевне, хотів підкреслити і значення своєї особи, і складність служби, яку обіймає.
Цап відчув по запаху чобіт, що перед ним щось достобіса знайоме — Явтушок не Явтушок? — все ж не впізнав агента і тепер дивився на нього з деяким занепокоєнням, побоюючись, напевне, що подібні метаморфози можуть, чого доброго, статися і з зовнішністю Фабіяна, і тоді цап не зможе впізнати свого господаря, а цього рогатому не хотілося б.
— Палимо, Явтуше?.. — запитав Фабіян.
— Бог палить — не я… Я фіксую… Кожне державне діло має кудись рухатись…
— Ну, а коли ж мене?
— Що? — заметався Явтушок.
— Спалите?.. Обіцяли ж…
— Хе–хе–хе! Я оце порадився сам із собою та й подумав: "Не смій, товаришу Голий, займати філософа, бо те можуть витлумачити погано. Як–не–як, а це честь і совість Вавилона. Взірець! Звик жити по правді. Не раджу вам, не раджу, товаришу Голий… Аж хіба грім ударить…" Помізкуйте гарненько, і ви скажете це саме.
Фабіян підвівся, помацав Явтушкові рамена, ніби хотів упевнитись, що це він, той самий Явтушок, який на початку своєї кар'єри співав зовсім іншої.
— Отож не подумайте мене спалити, Явтуше… Хай вас Бог боронить.
— Громи слабшають, а сила їх не залежить від мене…
— Звичайно. Але якби вам спало на думку зробити це, то не робіть. Я прийшов вас попередити…
— Ви про крісло?! — підхопився Явтушок. — Невже готове?
— Ще ні, але вже співає… Такого крісла не мав ніхто.
— Можна послухати? — забігав заінтригований Явтушок, не дочекавшись згоди філософа, надів кашкета, пошитого в Глинську (з синього діагоналю, як і кітель), замкнув агентство і, підморгнувши Савці на ґанку, повів Фабіянів до їхньої ветхої оселі, яку менш поміркований агент, чого доброго, міг би ненароком і спалити.
Фабіян помітив, що кожне нове діло, яке він затівав чи змушений був затівати, врешті–решт оберталося супроти нього хоч напочатку, а хоч згодом. Та, може, в цьому і є найвище покликання філософа: віднайти у буденному мотлосі життя ідею, яку потім підхоплять і освятять інші. Невсипущий Варивон Ткачук не гаючись замовив у районній друкарні листівки з фольгою (рівно сто примірників) і тепер від імені правління сам вітає вавилонян з днем народження, а кращим навіть видає при тому невеличкі премії, чого, звичайно, Фабіян не міг робити, обмежуючись лише казанням красного слова про винуватця учт. Основна думка тих казань зводилась до того, що клопоти та турботи, які покладає земля на кожного з нас, складають смисл нашого життя. Під фольгою красувалися саме ці слова, але без натяку про їх автора, більше того, Варивон відлучив філософа від учт, посилаючись на те, що за ними він забуває про "Червоне та чорне" і дошка тижнями стоїть незаповнена, чим начебто підриваються якісь моральні підвалини Вавилона. А тим часом вавилонський почин перейняли у Глинську, райком прийняв спеціальне рішення про поширення почину, про самого ж зачинателя там ані слова. За такої трансформації ідей філософ знову ж залишився без жодних засобів існування, повернутися до трунарства не міг, оскільки районне поховальне бюро, очолюване австрійцем, не лише вправлялося перепроваджувати усопших до вічного супокою, а час від часу саме ниділо без роботи через нестачу клієнтів і змушене було вдаватися до виготовлення бочкотари для знаменитої глинської квашенини, яку Глинськ відправляв у великі міста й на будови (кавуни, огірки й знамениту капусту шуляками, тобто заквашену головками).
І ось тут знову виручила філософа пам'ять. Так, саме у ній, пам'яті, відклався один давній епізод, спостережений Левком Хоробрим іще в дитинстві. Якось пішли вони з батьком у Семиводи, той прочув, що помер кучер пана Родзінського, то Євлампій Хоробрий вирішив спробувати зайняти його місце. Хоробрим сказали, що пан хворіє, але у невідкладних справах приймає у домашньому кабінеті на другому поверсі палацу. Хоч як страшно було підніматись туди, але Хоробрі відважились, вже надто праглося Євлампію опинитися на козлах панського фаетона, запряженого четвіркою, а восени і шестіркою, і тим довести недоумкуватим Тисевичам у Вавилоні, якого кучера вони втратили, відмовивши Хороброму свого часу у такій честі й посадовивши на козли одного з Валахів, який запрягав четвірку не цугом, а квадригою, і так возив бундючного пана (що менший пан, то більше пихи) по наших вузеньких дорогах, столочуючи бур'яни по обочинах. Служка доповів, хто вони і в якій справі, й пан Ксаверій дозволив їм зайти до кабінету. Пан був у шкіряних капцях на босоніж, у турецькому халаті, курив пахучу сигару і погойдувався у незвичному для Хоробрих кріслі. Батько щось казав панові, напевне, доводив, який він видатний кучер, а Левко був зачарований диво–кріслом. Крісло ніби само гойдалося, то хлопчина не повірив у те, обійшов його довкола, сподіваючись побачити служку, який гойдає пана. Але, на свій подив, нікого не виявив, тому крісло стало для нього ще загадковішим. То було гнуте крісло в чорному лаці, око милували плавні переходи й ажурні завершення кожної деталі. А ще крісло співало…
"Що, подобається? — запитав Ксаверій, приємно полоскотаний хлопчиковим захопленням. — Єдине в своїм роді, знаменитого віденського майстра. Таких крісел десять якщо набереться в усьому світі, то й добре. Послухай!" — то вже для обох: для батька і для сина. І загойдався, наповнивши слух цих двох простаків чарівною музикою в'яленого дерева, крісло ожило під паном Ксаверієм. "А що за дерево?" — запитав батько. "Ліщина". — "Звичайна ліщина?" — "Як чуєте — незвичайна. Кожен прутик вирізано саме в той час, коли ліщина співає на вітрі перед цвітінням. Це рання весна, перші краплі й останні оталини". "Кляті пани — все знають", — подумав тоді Левко. Як же праглося тоді йому самому політати у тому кріслі! Через сімнадцять років, коли розбирали панську економію (вже й батько помер), Левко подався й собі в Семиводи, хотів захопити те віденське крісло, але опізнився: крісло прихопив якийсь дивак з Овечого і потім, як довідався Левко, продав його за безцінь на глинському ярмарку.
(Продовження на наступній сторінці)