Щось не являються і злодії до клуні, наїлись нового хліба, вситились, і млин зупинився, ні в що вслухатись, і тривоги ніякої ні в душі, ні в бур'янах, на які ніяк не збереться вийти з косою, ні у вишняку, де горобці докльовують вишні, одне якесь щемливе відчуття останньої покинутості, і руде "опудало" непотрібне ні одній жінці на світі (так іноді доводиться думати про себе, що вдієш). Перекидається з боку на бік, так перекидає снопи, щільніше тулячи їх один до одного, коли вивершує вночі скирту, щоб не замокла, щоб не боялась ні вітрів, ні дощів. А там Домірель (Журба так і не розгледів його до ладу) стоїть перед нею на колінах і щось шепоче, шепоче… Іще має місяць канікул, то, чого доброго, повезе її у свої Джерела, а він, Журба, колись обіцяв Мальві повезти у свої Кінські Роздори, та так і не довіз…
Уже сидячи на "біді", Мальва ніби знічев'я поцілувала Доміреля в чуб і поїхала.
А він стояв на дорозі побіля воріт і ніяк не міг примиритися з думкою, що більше ніколи не зустрінеться з цією дивною жінкою. Хотів закричати: "Я повернуся, ви чуєте, Мальво, я повернусь!" Та навіщо ж кричати, коли вона і так усе почула й сама озирнулась з дороги. Вдосвіта він вирушив на станцію Пилипи з твердим наміром більше ніколи не повертатись у Зелені Млини. Для Леля Лельковича залишив таку записку (через Ярему): "Я пішов зовсім. Школа, де не вміють помовчати про людське горе, для мене перестає існувати. Зробіть заявку на ботаніка. Я проситимусь в іншу область. Домірель". Коли він сідав у поїзд, на пероні з'явився Лель Лелькович з колом, розгублений, розхристаний. Але поїзд стоїть у Пилипах лише одну хвилину…
Через місяць Домірель повернувся з Джерел. Школа вже була готова, вимита, вибілена, пофарбована. Лель Лелькович водив його по класах, хотів похвалитися ремонтом, що забрав у нього весь цей місяць, а надто пишався свіженьким зеленим дахом. Про такий дах, і конче зелений, директор мріяв уже кілька років. Він вважав, що зелений дах надає будинкові якоїсь виняткової урочистості, такої необхідної для школи. Може, й так. У Джерелах церква була під зеленим дахом, а це ось не стало його, і щось ніби одібрано від Джерел.
А цей шкільний дах Домірель помітив далеко–далеко зі степу. Після оглядин Домірель одразу ж про Мальву. Лель Лелькович відтоді її жодного разу не бачив: за ремонтом, за жнивами, за всією цією директорською колотнечею. Ні в клубі, ні в правлінні, ні на жнивах. Може, досі у гіпсі, ну, а те, страшніше, — то вже фатум, від якого нема запомоги. Та щось і не чути, щоб до неї привозили лікарів. Журба, напевне, не знає про її хворобу, та й сказати ніяк, хай би постерігся. І тут Домірель спалахнув: "Не смійте цього робити! Досить того, що ви розбазікали Пасовській. А все, що знає Пасовська, назавтра знатиме уся земна куля. Зважте на те, що Журба її любить. І не один Журба…" — "Розумію… — похитав головою Лель Лелькович. — Усе розумію. Домірель закохався. А я… ще день, і вже подав би заявку на нового ботаніка. Тепер ця проблема знімається… Я не знав, що в мого ботаніка така чудова душа. Відсвяткуємо сьогодні ваше повернення. Я познайомлю вас із новою вчителькою, прибула на молодіш класи. Панна Інна. Інна Костянтинівна. Врода і цнота. Ось у кого б вам закохатися! Якби ви не вигадали собі Мальву. Шкодую, що я спричинився до цього".
"Ніскільки! — сказав Домірель. — Це сталося значно раніше від того, ніж Мальва опинилася на вашому ліжку".
"Ліжко я замінив…" Домірель повернувся і лише зараз побачив біля сторожки, у купі брухту, чавунні бильця. Подумав, що так викидають із хати хіба що занапащені ліжка небіжчиків. Облишив Леля Лельковича біля ґанку, підійшов до брухту, вибрав із нього бильця на коліщатках, а тоді раму й склав усе те під стіною сторожки. Повернувшись, сказав: "Такого литва у Джерелах зроду не бачили. Колись завезу у Джерела…" Лель Лелькович із подивом глянув на нього. Сказав: "Славна річ… Славна…"
Сидять вони з Журбою у вишняку, наловили в'юнів, варять юшку на вечерю, аж тут Домірель із гори, від глиняників на новенькому колі вилетів на греблю, спалахує сонце у нікелі, але ж не розрахував і мало не врізавсь у хату. Провів свого коня у вишняк, привітався:
— Це для вас, Мальво. З моїх Джерел. Ой і постояв у черзі! Беріть, мені він ні до чого.
— Я ж казала тобі, Федю, що цей Домірель трохи дивак.
— У нас можуть бути гроші лише в кінці року, — понуро мовив Журба. — Якщо зачекаєте. А даром… Я забороняю. Категорично забороняю. Не такий ви магнат, щоб дарувати такі речі. А ми не такі бідні, щоб приймати їх.
— І справді. Хочете, ми можемо віддати вам хлібом?
— Гаразд. Я чекатиму. Беріть і катайтеся на здоров'я.
Мальва мала б на радощах розцілувати водночас і Доміреля, і Журбу, але вибралась на велосипед і забула про них. Полетіла показати себе Зеленим Млинам. І не було її так довго, що Журба, а далі й Домірель занепокоїлись за її життя. Вона ж облетіла Зелені Млини з кінця в кінець, а тим мала довести лемкам, що вона не така вже й нещаслива з Журбою, як їм хотілося б те бачити. Після гіпсу це був перший її вихід на люди. Та навіть собі боялася признатись, що то душа її святкувала чи не повернення Доміреля і своє повернення до життя.
По озим'ї, ледь над Вавилоном відсльозило Стрітення, Сосніна викликав Чубар урядовою й відрядив його на південь, в херсонські степи. Мальву ще застав у Вавилоні його перший лист.
"Тут такий безмежний степ і такі в ньому вітри розгулялися, що я застібаю душу на всі ґудзики, щоб не вивіяло з грудей. Живемо тут у вагоні–теплушці, посеред степу, а з цього вагона має початися одна з найбільших МТС на Україні. Зватися вона буде Наддніпрянська. Вже приймаємо машини, прибувають сюди по залізниці на наш блокпост, ставимо їх просто неба, це вражає. Люди тут чудові, з розмахом і поняттям, мені з ними легко починати, що не кажіть, Мальво, а простір творить своє в людині… Якщо можете і бажаєте — приїздіть. Ваш В. Соснін". Тоді Мальва відповіла йому непевно. А як відбула в Зелені Млини, то мати вже без неї отримувала листи Сосніна й складала їх нерозкриті за образком. Коли ж заникувала Рузя й норовила дістати їх, щоб прочитати, Зінгерка гримала на неї: "Не руш! Не тобі писано…" Сама ж Мальва не появлялася, геть відбилася від Вавилона, і Рузя тут дурняла її, бо ж у тих листах могло залежатись і щось таке, що не може і дня чекати… По жнивах Соснін замовк та більше й не озивався. МТС Наддніпрянська таки з'явилась і потім зажила в республіці великої слави.
Хлоп'я Мальвине залишилось тут, на стару Зінгерку, я потім частенько бачив його на вулиці. Коли дитя запропащувалось, забиралося в бур'яни або в урвище, до морельок, на які спиналося, а потім засинало під ними, знеможене цілоденними мандрами, то на горі появлялась Зінгерка і трубним голосом, який чути було на пів–Вавилона, кликала: "Сташко–ко! Сташко–ко–ко!" Те ім'я лунало в безлічі варіацій, коли його гукала Зінгерка з вечірніх сутінків. Одного вечора вона таки не докликалась Сташка і прийшла до нас, гадаючи, що він заблукав сюди. Валахи саме вечеряли, обсіли стола кружком, хоч стіл був і чотирикутний. Зінгерка постояла в дверях, пильно оглянула завечерців і, не знайшовши між ними Сташка, скривджено кинула: "Вечеряєте, Валахи, ну–ну, вечеряйте". Тоді навіщось поманила пальцем мене і, коли я вийшов до неї в сіни, сказала таким тоном, ніби я не належав до ненависних їй Валахів: "Сину, пропав Сташко, а я, бачиш, сліпа, то ти, бува, не пошукав би його? Десь заснув у бур'янах". Я заніс свою ложку, з якою вийшов у сіни, сказав, що потім довечеряю, хоч добре знав, що нічого вже мені не дотечеться з тієї вечері (для Зінгерки так сказав, аби знала, що ми тут не якась злиднява), й подався з нею шукати Сташка. Зінгерка лопотіла спідницями, адже мала їх на собі кілька (а ще ж літо), я вів її, вступаючи в дедалі густішу темряву, на дні якої блимав єдиним хистким вогником Рузин дім, велетенський і порожній.
— Може, тут, у Рузі? — запитав я Зінгерку.
— Ми з нею погиркались. Я тут постою, а ти збігай запитай. Ану ж тут…
У домі було двоє дверей, одні широкі, їх прорубав для себе й свого трактора іще Джура, там тепер вічна тьма, до світла ж вели інші двері з трикутним віконечком нагорі. Я прочинив їх, пройшов крізь сіни й не стукаючись (у Вавилоні ніхто ніколи не стукався) потрапив до Рузиної кімнати. Рузя стояла гола, з розпущеними кісьми, оглядала себе у високому, зжовклому, напівосліплому дзеркалі. В одній руці вона тримала лойову свічку й водила нею з якоюсь дивною обережністю, наче боялась сполохнути постать у дзеркалі. Я тільки зараз помітив, що коси у неї лисніли, як шовк, були вологі ще, розчесані на дві половини, з тим проділом, який не міняла, відколи я її пам'ятаю. Як тільки міг не любити Джура такої жінки, й як нині Клим Синиця багато програє, що не може уздріти Рузю в цьому старовинному дзеркалі… Помітивши іще когось там (то був я), Рузя посміхнулась, прибрала свічку від грудей, не висотаних дітьми, майже дівочих, спитала:
— Це ти?
— Я, тітко… У вас не було Сташка Мальвиного?
— А він що, вже ходить до молодиць? Ха–ха!
— Ні, пропав десь…
— А я прийшла з буряків, скупалась у ставу й дивлюсь на себе… — Задула свічку: — Іди сюди! Хоч тебе поцілую… Ха–ха–ха!
(Продовження на наступній сторінці)