Аж тут барабанщиця. Та сама Мальва, що мешкає у хаті Парнасенків з агрономом Журбою, не то чоловіком, не то чужим для неї (різні ходять пересуди); та сама Мальва, що доглядала коритця на бурячках, наповнювала їх "питвом" для метелика, а нині забралась на самий стіл цієї велетенської молотарки й орудує там в окулярах, наче сама дияволка. А чи знає вона, хто стоїть поруч неї, подає їй снопи і не спускає погляду з барабанщиці? Той, кого шукають, хто на якийсь час перетворив клуню Парнасенків на своєрідну бойню, той, хто забирав висохлі шкури з бантин, а одної пригоди повісив для Мальви та агронома мішечок м'яса на кроквині. Ні Мальва, ні агроном не повірили б нізащо, що тим злодієм воликів, бичків, корівок був Ярема Кривий в єдиному числі, тобто сам, без нікого. Ярема мав звичку перемовлятися зі своїми німими жертвами, коли вів їх до клуні, а тим справляв враження, що він не один, насправді ж сам орудував і в клуні, сам піднімав бичка чи й волика на бантину, сам і білував їх, тоді переносив м'ясо на воза, якого лишав у глинищі, й польовими дорогами добирався до колгоспної комори. А ледь сіріло, як він знову повертався до глинища, набирав глини і вже вільно, тим самим шляхом, яким доправляв м'ясо, привозив на шкільне подвір'я глину, звичайну білу глину, якою білив потім будинок школи. Так він замітав сліди на той випадок, якби супроти нього кинули собаку–шукача чи й слідопита, навіть тоді, коли люди Македонського засіли в клуні й чекали злодіїв мало не два тижні поспіль, він ухитрився кілька разів за цей час побувати у глинищі й на власні очі уздріти засідку на нього.
Лише один чоловік у Зелених Млинах знав те. Тим чоловіком був Сильвестр Маківка, геніальний музикант, який грав колись на весіллях по навколишніх селах і був тепер для Яреми спільником — не спільником, а навідником. Він називав Яремі тих заможних "індусів", чиї бички та ялівки опинялись у клуні Парнасенків, щоб урятувати життя кволим дітям.
Сильвестр Маківка оприбутковував м'ясо на вагу і потім виписував його для школи. На честь Яреми будь сказано, для себе він не виписав ні шматка, вони поклялись із Сильвестром, що не спробують з краденого, а за те будь–який суд виправдає їх, якби діло їх викрилось та набрало розголосу. Але ж із того фонду припало кілька кілограмів Мальві, яка була зовсім зачахла, і Лелю Лельковичу, ба навіть самому Аристархові (для дівчаток). Той якось запитав Маківку: "Доки ти ділитимеш того волика, якого ми вже давно з'їли?" Йшлося про старого волика, який зламав ногу на рівній дорозі і його довелося прирізати. Сильвестр Маківка ледве втримався, щоб не вибовкати Аристархові, звідкіля в Зелених Млинах прибуває м'ясо, бо ж прирізаного волика й справді з'їдено вже давно. Аристарх, звісно, й сам про дещо догадувався, як, між іншим, і Лель Лелькович, але обидва порізно удавали, що їх мало обходить, звідкіля береться м'ясо, аби тільки воно не скінчилося до часу, бо тоді знову опісніє шкільна кухня, в якій підгодовували закволілих діток.
Та ось з'явилися самі потерпілі, княженські "індуси", приїхали на однокінному возі, було їх щось шість чи й сім, дебелі й розлючені дядьки, приїхали трусити Зелені Млини, шукати своїх корівок, воликів, бичків–рогаків. Аристарх прийняв їх ґречно, як і належить приймати потерпілих, та, справившись, хто вони та які в них ветхі докази супроти лемків, випровадив їх із Зелених Млинів, а щоб реабілітувати честь села, сам і викликав Македонського. Звичайно ж, поквапився Аристарх, бо іще кілька княженських корівок Зеленим Млинам аж ніяк не завадили б. Шкільна кухня одразу відчула це, занепала, Маківка постфактум признався Аристархові про того "волика", на м'ясі якого майже всю весну тримались Зелені Млини. Довідався про те і Лель Лелькович, уже від Аристарха. Занепокоєні були обидва тією новиною, Аристарх усе хапався за голову, яку пойняла паморозь іще в громадянську війну, він ніяк не міг звикнутися з думкою, що честь Зелених Млинів заплямувала людина, на якій, як вважав Аристарх, вона певною мірою й трималась. Адже він мав шкільного сторожа за взірець совісті й працелюбства іще зі своїх шкільних років, і раптом таке гнітюче розчарування.
Лель Лелькович був у начищених Яремою чобітках, то аж підскакував від люті на сторожа, який так далеко зайшов у своєму благодійництві. "Ах, злодіяка! Я ж тобі, я ж тебе!" — вигукував Лель Лелькович на шкільному подвір'ї, так що Аристарх мусив його раз по раз зупиняти, нагадуючи: "Тихше, нас можуть почути", — хоч, окрім прив'язаного до горобини коня, на якому голова приїхав, наче й нікого із сторонніх більше не було у подвір'ї. Аристарх сказав, що десь на осінь Зелені Млини зможуть відшкодувати потерпілим їхні втрати, але ж як самим Зеленим Млинам відшкодувати свої моральні збитки — того вже Аристарх не знає.
— Скільки ж то буде голів? — поцікавився Лель Лелькович у Аристарха.
— Маківка твердить, що одинадцять. Та якщо судити по кількості м'яса, то голів було чи не більше.
На цю мить із березовим віником вийшов із сторожки Ярема Кривий, ґречно привітався з начальством і пошкутильгав собі промітати тічка для молотьби.
— Невже так багато? — підстрибнув Лель Лелькович.
— Уявіть собі. Ми з вами також дещо з'їли з тієї череди.
— Я не їв! — відсахнувся Лель Лелькович від співрозмовника. — Я не їв!..
— Їли… — заспокоїв його Аристарх. — Ви просто не знали, звідки та яловичина… Якби ви не їли м'яса, то дідька лисого мали б сили читати історію…
— Цікаво, куди він дівав шкури з тих істот?
— Просушував на бантині й повертав господарям.
— Аж у Княже?
— Так, у те саме Княже. Коли потерпілі прибули сюди, то показували мені ті записки, які знаходили в шкурах: "Дякуємо вам за бичка!", "Дякуємо вам за корівку!" Або: "Волик був гарний, з'їли ми його з великим апетитом". Я налічив тоді таких одинадцять записок. Одинадцять! — хапався за голову Аристарх. — Це ціла череда. І все молодняк. Перший сорт.
— Я того м'яса не їв! Я їв якогось старенького волика. Але ж то був наш волик. Наш! А чужих?.. Крадених!..
— З'їли, Лелю Лельковичу. Нічого відхрещуватись. Тільки він (тут Аристарх знову кивнув у бік тічка) не торкався яловичини, як твердить Маківка.
— Отож Маківка знав про це?
— Знав, гаспид.
— І Маківку треба судити?
— І Маківку…
— А скрипка ж як?
— Поживемо кілька років без скрипки… Відсидить — повернеться.
— Ну, а якщо все це забути?
— Якби клятий Маківка не сказав мені, а я — вам, а ви — іще комусь, то, певне діло, все так і минулося б.
— Я, Аристарху Паньковичу, вмію мовчати. Але разом з тим… уявіть собі, що справу викриють без нас, мимо нашої волі. Що тоді? Ми тоді попадаємо у спільники. Чи не так?
— Певна річ. Я ж про це й кажу. М'ясо їли…
— Не їв я того м'яса!
— Я вас рішуче не розумію, Лелю Лельковичу. Як же ви могли не їсти м'яса, коли я власноруч виписував квитанції для вас.
— Я ж і кажу: м'ясо старого волика, самі пліви. Сухожилля.
— А яка ж яловичина без плів?
— Ай–я–я–й! Найстрашніше — оті записки…
— На записках почерк дитячий. Ну, як дитячий. І не один, а кожного разу інший. Ось що дивує.
— Отже, їх було багато. Зграя.
— Ну, ви ж самі розумієте, що випхати вола на бантину один чоловік не може. Хоч би він був навіть сам Архімед.
— Але ж ми з вами теж дали маху. Чому б не поцікавитись, звідки м'ясо. Й не зупинити цього свавілля.
— У тому–то й річ, Лелю Лельковичу. Тому краще забути про все.
Так вони й не дійшли згоди. Коли Аристарх відв'язав коня і поїхав з подвір'я, Лель Лелькович пройшов на тік, де орудував драпаком Ярема, постояв там кілька хвилин, зжально зітхнув, наказав:
— Яремо, зайдіть до канцелярії!
— Зараз чи коли?
— Зараз зайдіть. Зараз!
— Домету і прийду. Дають нам молотарку?
— Дають на одну ніч. "Ярему Кривого", — посміхнувся Лель Лелькович.
— А коли?
— Я просив на сьогодні.
Коли Ярема зайшов, директор сидів за столом, чекав. Сторож прошкутильгав до свого стільця в куточку, та Лель Лелькович не запропонував йому сісти, і сторож стояв навитяжку, опустивши велетенські руки, які діставали до гомілок.
— Скажіть, ви раніше крали?
— Як вам сказати… Крав.
— Що?
— "Сальве" у вас крав. По одній цигарці щоранку.
— Ви ж не палите?
— Не палю. Але люблю тримати дорогу цигарку за вухом. Для фасону. Щоб діти бачили, що я дружу з вами і ви частуєте мене своїми "Сальве". Авторитет, значицця, для них, для хлопців, для куріїв… тобіж.
— А ще що крали?
— А більше нічого. — Подумав. — Ні, нічого…
— Ну, а корівок вам не доводилось?.. У Княжому та ще в деяких селах?
— Корівок? Корівок доводилось. Але ж то все "індуси". То експропріація, Лелю Лельковичу.
— Яка експропріація? Звідки ви знаєте це слово?
— А така, що то приватний сектор.
— Звідки ви знали, що то сектор приватний?
(Продовження на наступній сторінці)