«Зелені Млини» Василь Земляк

Читати онлайн роман Василя Земляка «Зелені Млини»

A- A+ A A1 A2 A3

ЧАСТИНА ПЕРША

Раз добром нагріте серце
Вік не прохолоне!

Тарас Шевченко

 

Повертаюся до рідного Вавилона в надії на те, що час та обставини потрудилися тут і мені вдасться дещо цікаве довідкрити в його людях, а то майже однаково, що знову впускаю вас до власної душі, сподіваючись на порозуміння між нами, таке необхідне на самім зачині цієї, як і всякої доброї справи.

Стоїть саме та пора, коли в цих краях настає бездоріжжя, у Вавилоні починаються, як тут кажуть, "Веселі Боковеньки". То в руді оживає річка Весела Боковенька, отаке собі болотяне диво, насправді ж — притока Чебрецю, геть немічна влітку, а тепер ділить Вавилон іїце на кілька дрібніших закупав, майже незалежних якийсь час один від одного: Целебень, на якому зосереджена влада в особі голови Лук'яна Соколюка та вірного виконавця при ньому Савки Чибіса, який, по великії! перерві, знову в обнові — витратився вчора на кортові штани, а сьогодні весь день у передчутті свята потирає руки і лунко прицмокує язиком; Татарські вали, де мешкає Фабіян (тутеїшній філософ) із цапком з такою ж кличкою (безпутним сином цапа Фабіяна, істотою загалом оригінальною, як і батько, далебі, що без царя в голові); тоді Скоморохи, Волхви, Гунцвоти, а по той бік Веселої Боковеньки (якщо спостеріїати Вавилон від; сільради, себто з Целебня) вже йдуть назви, які не хотілося б уголос вимовляти, оскільки вони нічого не додають до честі й величі Вавилона, але можуть кинути тінь на достославних людей. Ось, скажімо, Людоїдівка. Можна подумати, що йдеться про антропофагів, тобто людоїдів, коли ж ні. За всю історію Вавилона тут не зареєстровано нічого подібного, Вавилон не знав антропофагів навіть у найважчі роки, а ось Людоїдівка все ж з'явилася після того, коли мешканцям невеличкої тісної вулички, що виходить до Чебреця, громада колись наділила до городів ще й шмат лугу, чим і вкинула людей у ворогування — за той луг, з якого припав комусь гірший шмат, а комусь кращий, вони поїдом їли одне одного, за що й названо так осоружно їхню вуличку. Або ті ж Гунцвоти, тобто шельми. Відомо всім, що нині живуть там люди поважні й статечні, але чиїсь давні гріхи не одмити вже нічим, і коли у Вавилоні хтось пристає на якийсь грішок, чи на перелюбство, чи ще там на щось, то про нього кажуть: "Пошився у гунцвоти". Одне слово, тут є все, що має бути у Вавилоні і чим славен цей народ — витривалий, мудрий і безсмертний, бо ж він відповідає за все, а віднині й за нас із вами, оскільки ми взялися розпізнати його і полюбити. Якщо ж цього не відбудеться, то в тому не вина народу, а моя вина, мої втрати. Свідомий цього, все ж буду вести оповідь далі. Іще буду дотримуватись принципу, який може і відштовхнути декого, але єдино прийнятного для цієї книги, яку писано не один день: не в тому суть, щоб якомога швидше прийти до заповітного кінця, а щоб якомога більше побачити в дорозі: "Не до невідущих–бо пишемо, але до преізлиха насичених сладості книжної".

Розділ перший

Гай–гай, як у нашого брата–вавилонянина та й заведуться гроші!.. Землі за них купувати не треба — тисячі десятин її лежить довкруж Вавилона; інколи навіть виникає таке відчуття, що вона вся твоя. А якщо ти з такою великою землею, яку можеш вважати хоч за свою, а хоч за нічию — тут уже залежить від міри твоєї фантазії і твого класового чуття, — тоді однаково свої грошики не мусиш спускати ні на волів, ні на коней, ні на плужки та січкарні, оті ручні, з двома корбами (ще недавня мрія кожного селянина): всього того було усуспільнено вдосталь, вистачить на твій вік, а ти, великий землевласнику, отримані за буряки гроші (а то окрім цукру!) вперше можеш розтринькати на себе, на свою неусмирену душу, щоб душа твоя не виродилась при такій великій землі. Може, саме з того і виникли у Вавилоні бурякові бали та згодом поширились на все Побужжя, і то сказати — без дворянства, без земства, без того всього, що давно кануло в Лету, без будь–чийого великосвітського поштовху, а просто так, з волі людської, з необхідності бодай раз на рік побувати в іншому світі, себе показати на людях та й людей побачити, байдуже, що між ними можуть бути як і любі тобі, так і ненависні. Бал на те не може зважати, та ще й цей, у складчину, на якому почуватися можеш хоч гостем, а хоч господарем — що вже там ближче твоєму вавилонському єству. Правда, Фабіян, виходячи з власного житейського досвіду, застерігає, що на всякому балу найкраще почуватися гостем, господар–бо на балах часто пожинає лаври невдячності, паче у нашому Вавилоні.

Кажуть, начебто цей перший буряковий бал замислила Мальва Кожушна. Після ліквідації комуни вона побувала на курсах у Козові й повернулась у Вавилон бригадиром по шкідниках, а точніше, бригадиром по боротьбі зі шкідниками, насамперед із довгоносиком, сила–силенна якого ніби виверглася з землі, та від якого, однак, ця воїтелька все ж урятувала вавилонські плантації. І не стільки тут стали в пригоді її знання, придбані на курсах, скільки геніальна мисль нашого Фабіяна, який запропонував кинути на довгоносика голодну вавилонську курку. Урожай Вавилон зібрав багатий, то й вирішили відзначити це буряковим балом. Зважаючи на осіннє бездоріжжя й гадаючи, що прибути зможуть далеко не всі запрошені, а лише найвідважніші, на бал запросили мало не півсвіту — сусідів близьких і дальніх, не забули при тому й про столицю. Вибачилися, правда, що бал відбудеться в клуні, оскільки Вавилон ще не має свого палацу. Проте клуня нова і величезна, так що й називати її клунею можна лише умовно. Влас Якович Чубар від усіх запрошених подякував у листі, що надійшов невдовзі до Вавилонської сільради (це дало привід Лук'яну Соколюку завести унікальну, як на Вавилон, папку — "Листування з Раднаркомом"), й пообіцяв приїхати, якщо тільки до того часу підмерзне й бодай трохи стане на дорогу.

Отож, прочувши, що на бал запрошено уряд (тут казали — вождів), до Вавилона посунули, незважаючи на люте бездоріжжя, з ближніх і дальніх сіл, ба навіть із сусіднього району. Незапрошених прибувало явно більше, аніж запрошених, — у них, незапрошених, і були якісь нагальні справи до уряду. В сільраді засумували: "Було б нам не дуже розголошувати про високих гостей". Ніхто не мав ради, як бути з незапрошеними. Відправляти назад — не ґречно для Вавилона, це ж вам не Прицьке якесь чи Козів, це, батечку, Вавилон. Рознесуть таку знеславу, що потім він не видихає. Вирішили готувати запасні "бальні" хати на той випадок, якби клуня всіх не вмістила.

А вони їдуть та їдуть, цілі депутації — з прапорами, а декотрі й з музиками (але ж музика теж за божим духом грати не буде). Хтось подав гарну думку — своїх у ці самі "бальні" хати, а гостей до клуні, свої вже хай дарують. Але тут сам актив запротестував категорично. Послали за Фабіяном, щоб він розсудив, але той був у передбальному стані, а з підпилого філософа яка рада.

Коли з ґанку вбігав Савка Чибіс (він чатував там гостей) і оголошував, хто прибув, звідки та скільки підвід, то Варивон Ткачук кричав: "Непрохані! Непрохані!" А Лук'ян Соколюк хапався за голову і йшов їх вітати завченими наперед словами, вітати на древній вавилонській землі, де починається нове життя й зароджуються доконче нові соціалістичні традиції, свідченням чого мав начебто бути цей перший буряковий бал. Весь актив при тому також виходив на ґанок й однаково лагідно всміхався до проханих і непроханих, і лише Савка блазнювато реготав, зводячи нанівець усю урочистість миті.

Десь опівдні майдан уже був захаращений возами, в рябчаках, у килимах домашнього виробу — кожне село кохалось у своїх барвах, а найбільше виділялося Прицьке, яке відкрило колись секрет мало не іберійського пурпуру і тепер на тому кольорі прибуло на бал. У тих кольорах походжав Фабіян, урочистий, у бекеші та в шапці, з золотими окулярами та з цапком, сповнений гордості за свій Вавилон, і люб'язно перепроваджував гостей до клуні, а точніше, на передклуння, яке для цього випадку очистили від сміття й посипали червоним пісочком, привезеним загодя із глинських кар'єрів. Уже прибули і "каштеляни", і "чорні клобуки", і "золоті мухи" (донедавна ще звалися "дохлими мухами"), і всі менші народи, з якими Вавилон затівав колись многолітні та невтихомирні війни, а нині жив у мирі та злагоді. Декотрі знали одне одного ще по тих війнах, за часів відомого вавилонського отамана Журавки, а згодом по ярмарках глинських, шаргородських та шпиківських, то тепер впізнавали давніх воїнів, браталися, кепкували зі свого минулого, а заодно й з клуні, перед якою товпилися у великому нетерпінні, коли ж нарешті розчиняться її двері до балу…

"Лемки! — вбігши з ґанку, розреготався Славка Чибіс. — Тринадцять ланкових і три музики!" — "Скільки–скільки?!" — Лук'ян сполотнів, як сільрадівська стіна (сільраду вибілено до балу всередині й знадвору). Зелені Млини також поставили рекорд по буряках, то привезли показати урядові весь цвіт свого колгоспу.

"Ай лемки! Ай молодця… що приїхали до великого Вавилона!" — палко вітав їх Лук'ян із ґанку, явно підбадьорений тим, що прибули не голіруч, а привезли на возі бочку пива ("То для високих гостей", — подумав Лук'ян), тоді як інші бурякосії прибувають упорожні, покладаючи всі надії на Вавилон, його ж "вироби" ще й бозна–як оцінить Глинськ, не кажучи вже про столичних гостей.

(Продовження на наступній сторінці)