Було помітно, що Майєр хвилювався. Він переступив межу, за якою "власні голови" стинають ножем гестапівської гільйотини. Та й Крістіна не лишилася байдужою: така гостра і водночас слизька розмова виникла у них вперше. І що цікаво — з ініціативи оберштурмфюрера. Хоча й раніше траплялися двозначні натяки, але вони не були висловлені з такою прямолінійною відвертістю.
— Оповім я вам цікаву побутову історійку, — спроквола мовив Майєр. — Жив-був собі один такий пересічний обер-лейтенант Мюллер.
Крістіна старалася не пропустити жодного слова.
— У нього була наречена на ім’я Ельза, — вів далі Майєр. — Вона, як і він, самовіданно слугувала рейхові, але не на російських курортах, а в серці Франції — Парижі. Порозкидала-таки війна заручених німців та німкень по білому світу!.. І вирішила наречена зробити своєму обранцю гарний подарунок. А що більше зворушить серце бравого вояка з бойовим хрестом на грудях, як не ящик чудового французького коньяку всесвітньо-відомої марки "Мартель" і лайкові рукавички, в яких зручно тримати канчук хрестоноському цивілізатору? Наречений, ясна річ, розчулився. Поклав собі гідно віддячити коханій. А чим спроможний потішити паризьку модницю бувалий у бувальцях бравий вояк? Хіба що вишуканою зброєю… І от Мюллер роздобув гарненького "вальтера", завбільшки з іграшковий сувенірний пістолет. Він би чудово пасував до венеціанського дзеркальця і флакончика "Шанель" в супермодній сумочці з мавпячої шкіри! Зразковий сувенір з фронту!.. Того фатального для Мюллера вечора подарунковий "вальтер" був при ньому. Я бачив його на власні очі — обер-лейтенант зі мною радився…
"Чому Віллі завів мову про пістолет? — гарячково подумала Крістіна. — Невже це — провал?.. Нібито не схоже… Бо якщо її "засвітили", навіщо була б ота пересадка з машини в машину і веремія з чемоданами Кеслера? А втім, її ж попереджували про можливість витончених провокацій, безконечних перевірок на лояльність, а надто — щоб була обережною в стосунках з цим дивним Майєром… Як про це ж казав і Хейніш? Здається, так: "Мата Харі[8] загинула через свою фатальну красу, бо не могла й кроку ступити без нагляду… А ревнощі невдатних залицяльників породжують найфантастичніші версії, часом — дуже вірогідні. Вони й призвели красуню до страти". І все ж: чому Віллі завів мову саме про пістолет?
І, ніби відповідаючи, оберштурмфюрер проказав:
— Експертиза виявила, що куля, вилучена з тіла Мюллера, саме з "вальтера" отакого іграшкового зразка. А пістолет, з якого було зроблено постріл, не знайдено… Виникає запитання: чи не похвалявся того вечора своїм пістолетиком Мюллер ще комусь? Якщо так, то цьому "комусь" зараз дуже небезпечно…
Майєр скоса глянув на шарфюрера Бергер. Фрейлейн слухала з цікавістю, але спокійно. Віллі загадково усміхнувся.
Зрештою, він був задоволений, що не сталося істерики з жіночим рюмсанням і запізнілим каяттям. Шарфюрер Бергер — таки кремінець, з якого нелегко викресати іскру порозуміння. Що ж, доведеться твердо тримати курс далі…
— Давайте, Крістіно, вдамося до елементарної логіки. Запитання: куди міг подітися пістолетик Мюллера? Відповідь: найвірогідніше, що обер-лейтенант його комусь подарував, — того вечора це у нього була ідея фікс, а сам він борсався на штормових хвилях коньяку. Друге запитання, що випливає з попередньої відповіді: кому подарував? Тут сумніву нема: безумовно, жінці, бо пістолет і призначався у дарунок дамі. Третє запитання: якій жінці? Відповідь: неодмінно такій, що набагато переважає красою його кохану Ельзу, — п’янюги вперті у своїх намірах. Тут потрібне щось надзвичайне, до краю вражаюче… Отже, приходимо до банального — до пошуків жінки з особливою прикметою — вродою.
І Крістіні мимоволі пригадалися слова оберштурмбанфюрера Хейніша: "Боже мій, ну який дурень бере до розвідки чарівних дівчат? Краса — найособливіша прикмета, що кожному впадає в око, отже, й найнебезпечніша. Розвідка — справа сіреньких і непримітних". А Віллі таки дотримує слова про дещо нагадати…
— Чому ж свого часу, — з сухою іронією запитала Крістіна, — ви не доповіли про свої логічні вправи з домішкою психологічних екскурсів панові Хейнішу? Такі цікаві фантазії, та ще з банальною розв’язкою…
По обличчю Майєра майнула і одразу зникла поблажлива усмішка. Мовив суворо:
— Найцікавіше — далі. Вас, Крістіно, таку винятково гарну, геть розчулений бабій Мюллер повіз машиною додому. Ви — остання, хто бачив обер-лейтенанта живим. Простий збіг? Випадковість? Що ж, можливо… Проте особисто я вірую — побожно вірую! — у випадковість лише тоді, коли, скажімо, горобець на льоту забруднить мені капелюха.
Крістіна засміялася:
— Віллі, ви — просто диво! Невже вважаєте…
— Я не вважаю, — похмуро зазначив він, — я розмірковую.
— А чи не заслабла у вас, пане оберштурмфюрере, пам’ять? — лукаво запитала фрейлейн. — Якщо заслабла, я вам теж дещо нагадаю.
— Прошу!
— Коли я прощалась з Мюллером, до нас підходив патруль. Солдати засвідчили, що від мене обер-лейтенант поїхав живий і неушкоджений. Останній, хто бачив живого Мюллера, був постовий поліцай Зазроєв. Але і його звільнено, як не причетного до вбивства. Адже все це доведено і запротокольовано!
— Ет! — недбало кинув Віллі. — Я нічого не забув. Навіщо повторювати все сказане й записане? Зараз я просто вголос розмірковую про те, про що, хвала богові, ще не було мовлено.
— Але ж у вбивстві Мюллера звинувачено і страчено Есмеральду!
— Ах, у хід пішла ще й Есмеральда! — скривився Віллі. — Це фальшива карта в нашій грі, і спомин про неї не на вашу користь, Крістіно, — мовив, приховуючи щось. — Гадаю, вам ліпше, ніж будь-кому, відомо, що Есмеральда — випадкова жертва. Нагодилася, щоб загинути… Ви краще скажіть, де поділи "вальтер"?
— Облиште, Віллі! — різко обірвала його Крістіна. — Пожартували, і годі! Все має межу… Слідство давно завершено, винних покарано, а справу Мюллера спалено разом з непотрібним архівним мотлохом.
Тільки тепер Майєр повернувся до неї. І не лише обличчям, а всім корпусом, що було незручно, бо сидів за кермом.
— Гадаєте, жарти? — спитав збуджено. — У тім-то й суть, що справу не спалено і слідство, напевне, ще триватиме. Ось чому я й почав цю неприємну розмову. Між іншим, я за вчасне попередження чекав подяки, а не кпин…
Запала тиша. І було чути, як за горами гриміла війна.
— Як це сталося і чому? — зосереджено звівши брови, руба запитала Крістіна.
Пес на задньому сидінні, мабуть, відчув зміну настрою хазяйки, бо заворушився і загарчав.
— Нарешті чую путнє слово! — вже трохи роздратовано кинув Віллі. — Тож слухайте. Архів спалювали за списком, який складався поспіхом у зв’язку з наказом про нагальну передислокацію. Справу Мюллера я вписав на спалення своєю рукою. І от серед інших матеріалів, приготовлених для знищення, я не знайшов справи Мюллера. Вдарив на сполох, нагримав на солдатів. Аж тут прибіг Кеслер: "Якого лиха ви репетуєте, Майєр?" Я пояснив. А він каже: "Я переглянув список і вилучив справу Мюллера з відповідною поміткою. Вона спаленню не підлягає!" — "Чому?" — поцікавився я. "А це вас не обходить!" — відрізав Кеслер. Кажу йому: "Список затвердив оберштурмбанфюрер, і я мушу доповісти Хейнішу…" — "Доповідайте — це ваше право і обов’язок. Але завважте: ця справа для пана Хейніша не має особливого значення. Недарма він мав намір подарувати її Адольфові Шеєру". Я — йому: "Кеслер, невже ви збираєтеся писати мемуари? Чи не завчасно? Мемуаристи з. нашої фірми довго не живуть". Він: "Не вдавайте з себе дурня, Майєр! Якщо хочете, складіть доповідну, що справу я залишив у себе для дальшої розробки. Не хвилюйтеся — не загублю". — "Нащо вона вам? — питаю. — її давно закрито". Він: "Але для мене, як для слідчого, що вів справу, деякі моменти лишилися нез’ясованими. Однак то вже мій клопіт". Отак, Крістіно! А Кеслер…
— А Кеслер, — рішуче поставила крапку Крістіна, — підозрює мене! Ви це хотіли сказати?
— Так, — понуро відповів Майєр.
— Віллі, навіщо були всі ці словесні вихиляси? Невже ви гадаєте, що мені й досі невідомо про безглузді підозри Кеслера? Чого ви боїтесь?
— Річ у тім, шановна фрейлейн, що, як тільки слідчий доколупається до історії з "вальтером", ви загинете. І не допоможе вам ніякий патруль з поліцаєм Зазроєвим на додачу. Припустимо таке: настирливий Мюллер повернувся до вас. З машиною це робиться швидко… А Кеслер вміє витягати будь-які зізнання! І тоді ниточка потягнеться й до мене. А мені шкода втрачати власну — підкреслюю: власну! — таку напрочуд руду голову.
— До чого тут ви? — з досадою запитала Крістіна. Відчувала, що зачепила Майєрову таємницю, яка, ніби міраж, невиразно поставала в його багатозначних недомовках і враз безслідно зникала.
— До того! — Майєр явно не поспішав відповідати. Розмірковував: чи варто?..
Нарешті наважився.
(Продовження на наступній сторінці)