«Блакитна лінія» Юрій Ячейкін — страница 29

Читати онлайн пригодницький роман Юрія Ячейкіна «Блакитна лінія»

A

    — Ось вам на вибір, Хейніше: куля або шибениця. На вирішення цієї дилеми я надаю вам цілу годину. Шістдесят повноцінних хвилин! Врахуйте: шибениця вам забезпечена, якщо ви потрапите до рук Мюллера, куля врятує вас від тортур, якщо стане мужності упоратися самому… Рівно за годину вас позбавлять зброї. Це — все! А зараз — ідіть додому. Куля — то ваша приватна справа!

    — Гаразд, — змертвілим голосом озвався Хейніш.

    Він ледь спромігся звестися на ватяні ноги. Тіло дивно обважніло, зробилося неслухняним. Похитуючись, пішов до — виходу під безжальним, суворим поглядом шефа.

    У приймальні з його появою підвелися з стільців двоє — закрижанілий Пауль Шенк і кремезний гевал з мавпячими, гострими очима й щелепами неандертальця. Типовий убивця за фізіономічними ознаками, систематизованими італійським криміналістом Ламброзо.

    Хейніш сприйняв це як належне. Ці двоє уособлювали невідворотність долі.

    Якщо не він сам, то, мабуть, вони… Руки в них не здригнуться… Адже шеф прозоро сказав: "Мені ваші примусові признання ні до чого — зайва морока й клопіт…"

    Хейніш, мов примара, почвалав довгими переходами на вихід. Двійко убивць лінивим перевальцем — за ним. Отак, у супроводі свого фатального почту, він дістався додому. Вхідні двері не замкнув — зайве. Пройшов до кабінету й сів за стіл. Чув за дверима тихе шарудіння і неквапну, неголосну, немов у покійницькій, розмову.

    Йому пригадалася тепер така давня бесіда з фрейлейн Крістіною Бергер. Вона відбулася влітку минулого року під час навального наступу вермахту на Владикавказ. Розмова набрала була такої гостроти, що фрейлейн руба запитала Хейніша, тоді штурмбанфюрера СД:

    — Я бачу, ви мене в чомусь підозрюєте, пане штурмбанфюрер?..

    Він зареготав:

    — Ви починаєте мені подобатися, Крістіно! Отаке уявити… Я розумію, що у вас на думці… Боже мій, ну який дурень бере до розвідки чарівних дівчат? Краса — найособливіша прикмета, що кожному впадає в око, отже, й найнебезпечніша. Розвідка — справа сіреньких і непримітних людців.

    — А Мата Харі? — зухвало заперечило дівчисько. — Я читала, вона була приголомшливо вродлива.

    І він у відповідь повчально мовив:

    — Мата Харі й загинула через свою фатальну красу, бо не мала можливості й кроку ступнути без чужого, здебільшого хтивого погляду… А ревнощі невдатних коханців породжують найфантастичніші версії, подекуди — дуже вірогідні. Вони й призвели красуню до страти… Але ви не відповіли на моє запитання. То що ж вас спонукало поспішати з роботою?

    І вона з гідністю відповіла:

    — Я німкеня, і мій обов’язок — віддати себе рейхові!

    Дівчисько аж зблиснуло очима.

    Отак ошукала… Наївністю, чарівністю, юністю… Хто міг чекати підступу від юнки?

    А Майєр?

    Порпався в картах барона фон Шилінга… Виходить, майор Штюбе і слідчий Кеслер, не довіряючи нікому, в своїх підозрах не помилялися… Коли розшифрують повідомлення Крістіни Бергер, чи не знайдуть серед них відомості про "Блакитну лінію"? Напевне, вони там є! А коли так… Ні, шибениці не минути!

    Хейніш піднявся з-за столу, підійшов до серванта, звідки вийняв пляшку "Мартеля" й три кришталеві чарки. Сів до столу й налив в усі три до вінця. Кому? Собі, Крістіні Бергер і Віллі Майєру. Вони незримо були тут присутні.

    "За упокій усіх трьох!"— подумки проголосив Хейніш цвинтарний тост і вихилив свою чарку.

    Потім витяг пістолет, твердою рукою притулив дуло до скроні й натиснув на курок. Всесвіт вибухнув і згас…

    — Уперше бачу такого гостинного покійничка, — мовив Пауль Шенк, вказуючи на повні по вінця чарки.

    — Не отруєні? — з підозрою запитав гевал.

    — Тоді навіщо було б йому стрілятися? Адже свою він висмоктав…

    — І то правда!

    — Подався на той світ із чарчиною в руці. Навіть гарно!

    — Я чув, що покійник був товариською людиною.

    — Так, він не цурався радощів життя.

    — Таку людину не завадило б пом’янути…

    Гевал з надією позирнув на Шенка.

    — Охоче! Навіщо пропадати добру?

    Вони підняли келишки.

    — Прозіт! — Гевал випорожнив чарку одним поковтом.

    — Будьмо! — приєднався до нього Пауль Шенк і замислено проказав: — Цікаво, мені випало першому зустріти його в Берліні і от проводжати в останню путь.

    Він поглянув на годинник.

    — Час доповісти про "несподіване самогубство" Хейніша обергрупенфюрерові.

    Розділ вісімнадцятий

    ВТЕЧА У НЕВІДОМІСТЬ

    — Ми знайшли ключ до вашого шифру.

    "Так швидко?"

    Ніби відповідаючи на невисловлене запитання Крістіни Бергер, Йон Патціг, посьорбуючи коньячно-кавову суміш, пояснив:

    — Це неважко було зробити. По-перше, як вам відомо, ми записали відповідь на вашу останню шифровку. Вона була дуже коротка. Про що ж найвірогідніше в ній ішлося? Ясно, це було підтвердження про прийом. По-друге, ми співставили послідовність ваших повідомлень з послідовністю закидів агентів Хейніша. До речі, вам відомо, що сталося з вашим колишнім шефом?

    — Звідки?

    — І справді: звідки вам знати? Наша в’язниця — могила, в яку ховають живцем. Так от, штандартенфюрер наклав на себе руки.

    Йон Патціг сьорбнув підбадьорливий напій і додав:

    — Він застрелився. Вихилив чарку коньяку й пустив кулю до скроні.

    — Дарма…

    — Чому ж? Це дуже розумний вчинок. Інакше він оселився б у нас. А з ним не поводилися б так делікатно, як з вами. Ми оберігаємо ваші пальчики. Вони нам потрібні. Якби не ця суттєва обставина, ви б уже були трупом. Правда, скарати вас як державну зрадницю ми можемо будь-якого дня. Усе залежить від вашого вибору: життя або смерть? І врахуйте, часу обмаль. Якщо рація довго мовчатиме, це викличе у вашому Центрі цілком обгрунтовану тривогу. А відтак — і підозру, яка зведе нанівець усі наші гуманні зусилля.

    Уже кілька днів він у той чи інший спосіб повертався до одної-однісінької теми: треба їй, Крістіні Бергер, знову сісти за радіопередавач і розпочати "радіогру".

    — Ми не питаємо, хто ви і що ви, — просторікував Йон Патціг. — Зрештою, яка різниця? Що суттєвого додасть ваше справжнє ім’я і справжня біографія? Нічого цікавого, я в цьому певен. Ми не питаємо вас також про те, якої шкоди ви нам завдали. Про це нам докладно розповіли ваші шифровки. Не цікавимось і тим, хто був вашим спільником. Ми знаємо: окрім Віллі Майєра, ви тут не мали нікого. Що ж нам потрібно від вас? Дрібничку — ваш "почерк".

    Крістіна одразу могла б пристати на цю пропозицію: німці й гадки не мали, що її остання шифровка була попередженням про провал. Йон Патціг обгрунтовував і "користь" їхньої "співпраці".

    — Ви "засвітили" агентуру Хейніша. Агенти, які ще у нас, непридатні для використання. Але ми їх і надалі закидатимемо. Раптом комусь пощастить, скажімо, висадити в повітря міст? Але цього не станеться, якщо ви й надалі повідомлятимете про ці закиди. Відомості ваші будуть точні, чекісти виловлюватимуть справжніх агентів, які не матимуть і найменшої підозри про нашу гру. Не виключено, що під час затримки вони вступатимуть у бій, будуть відчайдушно боронитися, рятуючи своє життя… Одне слово, все відбуватиметься природно. То як, згодні?

    — Де моя дитина?

    Як і завжди, на це питання Йон Патціг відповідав ухильно:

    — В надійному місці.

    Так, у надійному: Віллі зрозумів її і зробив, що належало. Вона не мала в цьому сумніву. Інакше вони — Віллі й син — давно з’явилися б на допитах, як з’являлися фрау Шеєр і Барбара.

    — Як і раніше, мешкатимете в домі Шеєр. Фрау вас чекає не дочекається. Поки що ваша відсутність нікого не турбує: серед сусідів пущено чутку, буцім ви перебуваєте зараз у пологовій лікарні. З молодими матерями це трапляється. Служниця Барбара акуратно носить до лікарні такі-сякі харчі. До речі, вони вам смакують? Словом, усе йде, як слід. Невже не розумієте, що у вашому становищі ми пропонуємо вам ідеальний варіант? Потрібна лише ваша згода.

    — Ні! — коротко відрубала Крістіна.

    — Ну що ж! Сьогодні я вам продемонструю, що вас чекає, якщо ви й надалі триматиметеся за своє безглузде "ні". Видовище надзвичайно ефектне. Решту домалює ваша власна уява.

    Цього дня штурмбанфюрер "Червоної капели" повіз Крістіну Бергер з гестапівської в’язниці "Алекс" до каторжної катівні на Плетцензеє. Саме там він сподівався вразити ув’язнену якимось страхітливим видовиськом.

    Тюремна машина проїхала у двір і зупинилася біля цегельного приземкуватого будинку, що застиг одразу за глухими, кутими ворітьми, перед головною похмурою спорудою Плетцензеє.

    — Прошу, — сказав Йон Патціг з люб’язністю людожера. — Колись у цьому приміщенні був добре устаткований спортивний зал для фізичних вправ тюремних охоронців. Тепер — місце страти особливо небезпечних державних зрадників. Теж пречудово устатковане. Зараз самі переконаєтеся.

    Вони увійшли до приміщення. Простору залу перетинала суцільна чорна завіса. Перед завісою-стояв великий, лискучий від полірування стіл, за ним — три стільці.

    (Продовження на наступній сторінці)