Дві зорі піднялися вище на небо й наче зійшлись ближче.
Бабця Дуня взяли мене за руку й сказали, щоб я йшов ночувати до неї. Вони цупко тягнули мене за собою. Майже бігли вулицею, і я заледве встигав за ними.
— І чого він розійшовся нині, та пізно нагадався, вже ж вона Олексина, — зітхнули й застогнали, наче сказали це й не мені, й не собі, а комусь третьому, що теж був присутній тут.
Бабця постелили й лягли біля мене. Вони ще довго зітхали й постогнували в темряві.
Десь на другому краю села озвалась гармошка. Хомка награвав пісню про коня з білою гривою, і бабця встали, зачинили вікно, засмикнули фіранки, але пісня все одно проникала в хату.
У мені ворушились уривки пісень, чутих сьогодні на нашому весіллі. Вони зринали одна за одною, заступали собою бабчине зітхання. Я силував себе швидше заснути, щоб десь не прибилась до мене пісня Якова. Та таки заснув.
...Удосвіта мене розбудили удари годинника. Я прожогом розплющив очі. Наді міною мамине обличчя й теплі, якісь наче святешні, зіниці. А над нами — наша світлиця з такими білими стінами, що аж сміються.
— Поспи ще, то тебе дядько Олекса вчора приніс додому сонного. Він мені сапу на подвір’ї клепає. Спи...
Гойдаються сонячні зайчики на стінах світлиці. А декотрі начеб намагаються витанцьовувати під ударом молотка по сапі. Ті удари забігають у світлицю крізь відчинені двері. Я загадую собі: скільки буде ударів — стільки я ще житиму.
Вже довго рахую, аж поки мене закутує щось тепле й ніжне, як дихання мами, яке нагортають на мене крилами журавлі.