– Два вопроси я рiшив: прапор, домовина. І прапороносець є, бригадир теперiшнiй буде нести, вийде в нiби свадкоємнiсть поколiнь. Промовку менi комiсар паписав на двi сторiночки тексту... Вiд молодi може школярка виступити, вiдмінниця .. З музиками, Олександре Iвановичу, не получилося. Їхнi жiнки кажуть, що поїхали веслля грати ва Савчинi хутори, – дак чого ж тодi всi труби висять на кiлочках в оркестровiй клубу? Мабуть, городи садять — час гарячий. Нiчого, професоре, у моїй машинi є магнiтофон, а на плiвцi записано похоронний марш. Я взяв касету. Шофер буде їхати машиною позаду процесiї й грати. Покiйному Iвану Васильовичу все одно, тiльки б музика. Так що всi вопроси рiшили, Олександре Івановичу. Можна починати виносити...
– Скiльки сіл пiд вами, товаришу голово? Троє? – запитав Мирович i наморщив перенiсся.
– Чотири, професоре, чотири бригади по лiсах розкидано. Поки міста не було i старий Пiдкова тримав колгосп на своєму авторитетi, всi села залишалися перспективними, а тепер тiльки Слобода, центральна садиба. Мiсто засмоктує молодь, як пилосос... Щодня пiвтисячi кiлометрiв намотую по пiсках, щоб лад дати, щоб перебудуватися. А кого тут перебудуєш? Бабiв, якi налаштували одяг на свiй похорон? Допоможiть, Олександре Івановичу, вибити чере область пару грузовикiв, цегли будiвельної i насiннєвої картоплi, бо в нашiй якась болячка завелася... Мирович шаснув рукою до кишенi чорного макiнтоша, дiстав пiгулку i кинув її у рот. Раптом, зсутулившись i помалiвши, повiльно пiшов до хати. Голова розгублено провiв його поглядом, дiстав з пiджака
промову i став читати її, щоб не збиватися на цвинтарi пiд час мiтингу. Всi отак приїздять: дай те, дай се,
а для колгоспу нiхто й пальцем не кивне.
Дiти за хатою качаються по молодому чорнобилю
й полину. Їх троє: Одарчинi Руслан i Лiда i хлопчик
Миколин Тарасик, старший вiд них, другокласник,
дитя худеньке i хворобливе (Миколина дружина
Людмила каже, що в нього вроджена вада серця, що
треба його везти на курорт, та все нiколи). Вiн вiдрiзняється вiд Одарчиних дiтлахiв не лише вiком, а й
великими, печально-дорослими очима, якi, здається,
прожили цiле життя. Тарасик весь час намагається
щось малювати: на пiску, на асфальтi, на парканi,
на запiтнiлому склi, на забрудненiй машинi. Чи не в
кожнiй його кишеньцi шматочок кольорової крейди. Та зараз вiн iз Русланом i Лiдою гзяться з бiлим
цуциком Пушком на зеленому морiжку за дiдовою й
бабиною хатою. Батьки про них забули, не покрикують не забороняють — от вони i ласують сонечком, теплом, весняною волею. Вже зазеленіли штанці й колготки, але матерi цього не бачать, а бiлий цуцик нiби навмисне провокує їх: доженiть мене! Коли ще така радість випаде? Правда, дiд Іван уже вмер i не говорить нi до кого.
Біля труни у великій світлиці стоїть вся родина Миновичі. Підковою обступили домовину. В центрі підкови мама Марiя. Маленька, вироблена й легка, як чорна пташка з величезними голубими очима, якi такі не вицвіли за довгий вiк.
поруч з нею згорблений (стеля в хатi висока, але згинається він за звичкою в будь-якому приміщенні, навiть в актовому залi академiї i в театрi) Олександр. З-пiд чоного макiнтоша виблискує Золота Зiрка. Зморшки залягли на чолi глибоко, як шврами. Бiля нього малесенька (менша навiть вiд матерi), все ще красива й зграбна, з матовою, мабуть, постiйво пiдживлюваною кремами шкiрою на обличчi його дружина Ольга. Запнута в грубу селянську хустину, яку їй знайшли у материнiй скринi, вона все одно вродлива. Ольга завiдує вiддiленням у Московськiй експериментальнiй клiнiцi променевої хвороби, має кiлька наукових праць, але найбiльшс пишається тим, що кiльком безнадiйно хворим врятувала життя. Яке вже не є, а життя, і цiни йому немає. Сашкiв батько, либонь, любив її, свою першу невiстку, принаймні нiколи не втручався в їхнє сiмейне життя. А мама iнодi хотiла покомандувати Сашком, а отже, i нею, Ольгою. Вона зараз згадала це, i їй стало справдi жаль старого. Не заплакала, але вiдчула, як нагрiлися i зволожились її очi. Промокнула їх слiпучобiлою хусточкою, що нiжно запахла французькими парфумами "Мiстерiя Роша".
Стоїть худий, зi змарнiлим, втомленим обличчям, з червоними вiд безсоння очима Микола. Раннi глибокi залисини. пом’ятий костюм, з’їхала на бiк краватка. Поруч його дружина Людмила, продавець мiського унiвермагу "Енергетик", торгує у вiддiлi дефiцитних товарiв, якi продають лише на зiбранi лiкарськi трави. Не завжди тiльки на цiлюще зiлля, але... з цим строго. Енергiйна, рухлива молодичка, яка з гіркотою вiдчуває, що молодiсть уже вiдходить, що гоже її тіло почитнає в’янути, жиріти, хоч колись здавалося, зносу йому не буде. Все це вона вже знає й покрадьки думає, що завтра вже жоден чоловік не подивиться їй вслід, і, може, варто скористатися останнім шансом, щоб потім було, що згадати…Поправила чорне велюрове плаття під розстебнутим шкіряним пальтом. Людмила без хустки, простоволоса, але через чоло довкола голови – чорна муарова перев’язь, яка їй дуже пасує. Нахиляється до Миколи і шепоче йому на вухо:
– Ну на кого ти схожий? Такі туфлі югославські угробив у гнояці! Штани й піджак ніяка хімчистка не прийме. Люди подумають, що я тебе не доглядаю…
Та Миколи вже звик до її нарікань, звик не чути їх. Тим більше зараз. Дивиться на тата в домовині й катрає себе за те, що не приїхав у Городища минулої неділі, не попрощався, не проміняв поїздку до тата на приробіток у бригаді рибколгоспу. Та хай би вони згоріли, ті гроші! Може, тато хотів щось сказати перед смертю?
Схлипує в краєчок хустини Одарка, перев’язує шнурівки та татових черевиках, підтягує шкарпетки і поправляє холоші на його ногах. Наче й не розуміє, що татові все це байдуже. Їй хочеться, щоб йому було зручно і добре навіть у домовині.
Стоїть Григорій. Незвично серйозний, заглиблений у свої думки. Наче спостерігає себе збоку. Від поруху пліч і рук лунко порипує його шкіряна курточка з безліччю замків-блискавок. Тато його любив, як свою молодість. І любив по-справжньому, як тільки можна в старості любити свою молодість. Якщо приїздив до міста, то зупинявся тільки в Гриця. Навідає Миколу і Дарку, а на начліг, на чарку, на запівнічну балачку – до Грицька. Все. Нема тата. Не-ма!
Замикає підкову-півколо глухонімий Федір. Стоїть, дивиться на тата, на маму, на братів своїх, на Дарочку. Ворушить губами, наче всім зараз хоче сказати щось вкрай важливе, але не може. І роботи нiякої нема зараз пiд руками. То вiн намацав у кишенi шматок кореня, викинутого грабарями з татової ями, i обмацує його нервовими пальцями.
В узголiв’ї домовини сидить на стiльцi Марiя. Сидить мовчки. Вже виплакалася. Їй восьмий десяток, але й досi вiдсвiчують на лицi слiди колишньої селянської вроди.
– Що вiн просив в останнi хвилини, мамо?
– Смертi. Тiльки смертi, так йому несвiтсько болiло й пекло у шлунку. Смертi просив i.. понюхати розтертого в долонях молодого чорнобилю...
— А що заповiдав тато? знову запитав старший Мирович.
– Щоб ми всi жили. І шанувалися. І трималися свого роду, своїх родин. Всяким вiн був — ви це знаєте. Гнiзда свого не пантрував, чарка його часто водила, люди ремствували, але всiх вас я народила з любовi до нього. Лише перед смертю став думати про нас, тiльки перед смертю i полюбив нас усiх. То воював, то командував у колгоспi, то гарцював, наче з ланцюга зiрвався, хоч я не прив’язувала його нiколи, то пиячив, коли з начальства подвигнули. Ви це знаєте, i люди знають. З ним умерло все моє. Є тiльки наша родина. Прощаємо йому все, бо iншого тата в нас не буде. Про це ми з ним говорили, коли навiть болячка втомлювалася болiти i вiдступалася ненадовго. Федоре! Нарви за хатою чорнобилю i поклади татовi в домовину.
Вона дивиться на Федора, i вiн зрозумiв її по очах, по рухах губiв. Закивав головою i пiшов.
За ним вийшов з хати i Микола. Став на колесо колгоспної вантажiвки, зазирнув на кузов, з якого навiть не вигорнули решток жому i силосу. Мити вже нiколи, тому пiдганяють її до трактора i навiшують на гак вантажiвки чистий причеп: так краще, не трiскотiтиме татовi "Бєларусь" пiд вухом.
Повипиналося корiння на сiльськiй вулицi. Через нього перечiплюються або ж завчено переступають кирзовi чоботи i лискучi черевики, грубi гумаки i моднi жiночi чобiтки. Зранку пройшов весняний дощик у селi, в пiщаних баюрах стоять рудi калюжi. Пронизливо рипить пiд ногами й колесами мокрий, вимитий пiсок, од якого аж різь в очах.
Попереду бригадир з колгоспним прапором, весь час позиркує пiд ноги, щоб не зашпортатися в цьому триклятому корiняччi, яке за багато рокiв їзди мотоциклом по цiй дорозi витрясло його бригадирську душу. Пiшки вiн майже не ходить, тому й перечiплюється зараз через кожен корiнь.
За бригадиром їде вантажiвка, голомозий водiй якої весь час ремигає жувальну гумку – й тепер у сiльському магазинi продають у навантаження до мороженої риби. За вантажiвкою причеп, встелений зелом, з домовиною Мировича, над якою весь час кружляє оса.
Поодаль гуртик родичiв.
За ними уазик голови колгоспу. Останнiми бiжать дiти i бiлий цуцик Пушок.
Майже всi сущi жителi Городищ вийшли до своїх ворiт, щоб попрощатися з Iваном. Здебiльшого дiди з бабами. На хвильку вiдiрвавшись вiд грядок i городiв, дехто оперся на сапку, граблi чи заступ. Однi никують головою, тонкосльозiшi баби сплакують, та бiльшiсть з цiкавiстю розглядають родину Мировичiв, перешiптуються мiж собою:
– Еге ж, тільки два музиканти зібрали – барабанщика й трубача. Решта пішли на моторках у верхів’я ріки, нагребуть риби сітками. Нерест…
(Продовження на наступній сторінці)