Місяць вийшов вище на небо. Облив весняним тремтячим молоком повітря всю землю. Позасинали в хатах. Погасли вогники — темно в вікнах. Нишком справляють недільну гулянку парубки. Тріщать ліси й коливаються кущі. Часом чути гармошку.
Коні йдуть по дорозі. Задумались вершники. Про завтрашню січу думка, про вечір весняний, ніч зовучу, долю партизанську? їдуть із села геть — у степ широкий, оглянути поле. Бо швидко минає ніч, а ранок треба зустріти в гарматнім диму.
Тюпають. Посеред дворів стоять підводи, де хропуть просто під зорями кулеметники. Іноді двері рипнуть, і хазяйська дочка засоромиться при місяці, поправляючи хустку на голові та млосно дихаючи гарячими грудьми. Якийсь чуб молодецький не дає спати їй — молодій дочці хазяйській. Шукає вона причіпки на місяць подивитися та перемовитись трохи хоч із тою зальотною птицею. Щасти тобі, дівчино, на добре!
Де-не-де ще вечерю варять. Розклалися на подвір'ї, як хазяї, та й гріються коло вогню, розповідаючи бувальщину й брехню. Ніч довга, слухати є коли. По штабах окремих загонів вікна світяться весь час. Готуються до бою голови. І потім вкладуться спати, як хто сидів, захропуть дружно. А дехто до ранку не стулить очей, передумуючи щось, долю благаючи. Різні бувають люди на світі!
Шахай зліз із коня і передав повід Остюкові.
— Їдь за мною ззаду, а я піду послухаю.
І йшов вулицею під парканами, іноді зупиняючись і слухаючи розмови, а більше — помахуючи задумливо паличкою, яку він зламав по дорозі. Раптом став.
— Який ад'ютант? — запитало за парканом кілька голосів разом.
— Та той, що били його сьогодні. Як чкурне через вікно та городами, рівчаком! Трохи ми боки з нього не порвали!
— Аз чого це він?
— Та позавчора, як стояли ми в містечку, досвітки встроїв. Бабів наприглашав. П'яні всі в доску; тут убіг хтось до двору та як крикне: "Шахай іде!" Як горобці всі розлетілись.
— Да, він такий у нас — постріляв би, як собак.
Між підводами горів невеличкий вогонь. Коло нього стояло двоє. Ще троє сиділо на возах, звісивши ноги. Тепле повітря йшло знизу по ногах і вище, гріючи лице. Вони їли щось.
Шахай зайшов до двору і привітався. Йому дали місце коло вогню.
— Вечеряєте, хлопці?
— Галушок забажалось — ось і наварили.
— Добрі галушки,— сказав Шахай, настромивши собі одну на шпичку.— Добрі,— сказав він далі, покуштувавши.
Коло воріт зупинився Остюк із кіньми. Шахай настромив іще одну галушку й пішов сідати на коня. Поїхали ристю вперед.
До Ковалевого Хутора було не більше верстви. Вибілений місячною рукою, стояв він на белебні й на роздоріжжі. Нап'яв його хтось, наче на середині землі. І небо тут здавалося найвище: надмірно синє вгорі над головою й чорне ген туди вниз, де його, як шатро, припнуто до землі. Яка воля на такім високім місці! Рівний степ, як долоня, лежить без міри в довжину, наче простягся до когось по весну.
Шахай із Остюком стали близько хутора за скиртою старого сіна. —Чи почуває Остюк, що його провезуть отут завтра? Пустили коней до сіна, а самі вилізли нагору, по-ближче до світла. Чудовий краєвид! Тебе не змалюєш потертими п'ятаками звичайної мови. А незвичайність, як самоцвітний камінь — його дістають водолази з глибокої води.
На захід далеко йшла стежка аж до того ліска, повертала там трохи й доходила до Павлівки. Праворуч бовваніло село Довгий Кут — далеко теж за степовим розбігом — майже коло обрію. Ліворуч од Павлівки на одній лінії з нею та Довгим Кутом лежали Синчаки поблизу річки бистрої— Синяви: Дощами та весняною водою набрякла Синява й тече собі на захід— бистра, гомінка й глибока, трохи блищить на місяці ледве помітною смужкою.
Шахай не замислився над краєвидом. Тільки від повітря весняної ночі пом'якшав його голос. Та й ще дорожчий став Остюкові, що знав, однак, у яку вузьку петлю посилає його цей голос
— Тут тобі ось весь ворожий фронт. Можливо, що ззаду за цими трьома селами є й резерв. Ми повинні виходити з того, що вони хотять. Командирів ворожих я знаю, головних принаймні,— це кадрові полковники, люди без видумки. Нічого незвичайного, психологічного видумати вони не можуть. Значить, завтра о восьмій ранку почнуть вони наступ із тим, щоб притиснути нас до ріки й розбити. Мета в них — не пустити за ріку, цебто не дати нам Синчаківського мосту і по змозі або розбити нас тут, або погнати назад, де за нами по п'ятах ідуть інші.
Шахай промовчав хвилину, наче хотів збагнути всю серйозність свого становища. Він поклав палець на підборіддя й договорив ще тихше свій план.
— Ми пустимось на військові хитрощі. Прямо нам ударити невигідно, так ми спробуємо косо вдарити. Косим ударом. Я розбирав його недавно й гадаю, що тут він на місці — за таких сил і ситуації.
Остюкові це була новина.
— Відколи він є, цей косий удар? Генерал видумав?
— Король. Років півтораста тому. Остюк засміявся весело й недовірливо. — І харашо ним можна вдарити?
— А слухай. Прутинку легше перерізати навскоси, чоловіка легше-зрубати навскоси, армію легше розбити також так. Ми починаємо бій о шостій ранку — попередимо ворога на дві години. Посилаємо всю піхоту й половину кулеметів до Синчаків, де вони мусять зайняти позицію. Ти з сотнею кінноти стаєш перед Павлівкою. Артилерія з кулеметами займає оце ось село в долині праворуч — верства до нього. Я з рештою кінноти, з кулеметами й кількома гарматами стаю тут ось, де ми стоїмо, під скиртою. Так мусимо стояти ми у вихідний момент бою.
Остюк зацікавився таким розташуванням війська. Вій подумав, що, розділившися так, загинуть усі по одному в ворожих обіймах. Оце такий косий удар?
— Рівно о шостій починає артилерія. Всі наші гармати ураганним огнем местимуть Павлівку. Треба, щоб найбільш ефектно-все вийшло. Через півгодини ти йдеш в атаку на Павлівку, вибиваєш звідти ворога і тримаєшся, доки тобі не поможуть зліва.
У Остюка на мить погасли очі, передчуваючи смертельний бій,
— Нас роздушать, як варену картоплю в жмені! Павлівка ж — середина фронту. Вони стягнуть моментально сили.
— Це мені й треба. Скажений гарматний вогонь на Павлівку, шалені наскоки й оборона твоєї сотні — о, я знаю, як ти битимешся, Остюче! — все це примусить думати, що ми наступаємо на Павлівку. Ясно, що ворожі головні сили всі стягнуться до Павлівки.
— А далі?
— Доки Остюк, за підтримкою артилерії, буде битися з головними силатин, вся моя піхота візьме раптом Синчаки й піде громити ворожий фланг. Це і е косий удар, проти якого рідко хто може встояти.
— Що буде з моєю сотнею до тої пори?
— її може не бути. Вона може лягти костями. Але слава тих, що загинуть, рятуючи справу й товаришів, вставатиме попереду нас, як осяяний прапор перемоги! Слава ця піде між нарід по країні, і заспівають нових дум про Остюків бій під Павлівкою.
Місяць стояв на небі, блискучий, як клинок. На сухій торішній траві, молочаями й ковилою тремтіли його відблиски, наче дивився він у морську гладь.
4
Вони найщасливіші в світі люди. Вони не знають безсонних ночей, вічних хитань, коли думка облітає невідомі й неміряні простори, окутує себе фіміамом прекрасного майбутнього і зараз же кидає все це в землю, в труну, і бачиш, як у люстеркові, воскове лице своє й заплющені навіки очі. Вони не знають обсипаного листя надій, їхнє серце не б'ється в повсякчаснім чеканні смерті...'
Найнеможливіші плани, що здалися б безумом звичайній людині, виконуються точно. І не знаємо ми щастя таких людей,— бо стоять вони осторонь серед мільярдів людських: істот, стоять, як скелі, і плещеться хвиля до їхніх ніг, плещеться в погоду і в бурю, коли блискавка роздирає небо і замовкає все живе.
Гляньте на волю таку, коли вона починає титанічний біг. Падають і підіймаються з небуття міста й країни! Сказане випадково слово стає символом мільйонам живих і прийдешніх людей. Воно, маючи на собі печать волі, може затрусити землею.
Ніч пролітала помалу. Шахай, попередивши свою жінку про вранішній виступ із села, спав тихо, наче й не спав зовсім. Снів фантастичних і нереальних він не знав. Така була його вдача. Сонце сідало на ланах десь унизу. Стрімкі скелі вставали перед ним і його військом. Ось їде він кам'яною дорогою, тільки підкови вибивають іскри. Шлях лежить перед ним довгий і все нагору. Він чує, як військо гомонить позад його тривожно. Як зірветься іноді вершник який — з дороги в безодню. Б'ється з конем об каміння гостре й летить униз, у долину. Серце холодне в Шахая, не знає він жалю. Веде дорога вгору до мети. І, наближаючись до ясного верхів'я, він бачить нові й нові простори, оповиті туманами.
Серце спішило, неясний дзвін розливався в повітрі, і довга стрілчаста хмара затопила все, тільки плив, погасаючи, неясний дзвін.
(Продовження на наступній сторінці)