— Спасибі,— нехотя дякує Явтух і не бере корінця. Потім він щось зважує, замислюється й гірко каже:— Не дражни... Ех, бабо,.бабо! Які ото бувають ще люди погані... Виховує їх партія й Радянська влада, освіту дає, філософію показує, а вони як дерев'яні!! Ну, хіба ви не заробили в людей спокійної старості? Чого ж вони вами гидують, невігласи?! Та вони однієї вашої оцієї руки не варті, мамо...
Явтух Каленикович обережно бере сухеньку бабину руку й підносить до уст. Баба ніяково ховає руку:
— Не треба, синку... Тут же ярмарок...
Очі у баби мокріють, вона мовчки їх витирає.
— От що я вам скажу, мамо,— рішуче вимовляє Явтух,— прошу я вас — переходьте до мене жити. Хата простора, нова, роботи з вас не питатиму, ходитимете собі по садочку та повітрям дихатимете. Возитиму вас на курорти, щоб до ста років підстрибували... А коли маєте власну хату, то й її перевеземо.
— Згоріла моя, хата,— каже баба,— разом із родом...
— От і добре,— невлад відгукується Явтух,— беріть зілля та й рушайте до мого двору...
Баба Явдрха занепокоїлась іще на початку запальної Явтухової мови. Тепер вона ніяково оглядається, присуває до себе зілля, обличчя її морщиться від радісної посмішки:
— Ти не дивися, синку, що така древня,— я ще баба роботяща! Я тобі й господарство догляну....
— Цитьте, бабо,-—говорить Явтух,— я ще не скінчив. Без вас господарство доглянемо. А ви розповідатимете людям про свій довгий вік. Ви, мабуть, ще й Гоголя захопили! Як жили люди раніше і як тепер. Щоб не забували, з якої ями на світ божий вийшли... Про кріпацтво батькове й материне... Про злидні, й голод, капіталістичне визискування, куркульський зашморг... Про дев'ятсот п'ятий рік, про нашу Жовтневу революцію, про все, що бачили і чули...
— Батько твій Каленик гарний був хазяїн,— пригадує баба,— та поміщик його все одно на Сибір заслав...
— От-от... Посадимо вас перед магнітофоном та й запишемо на віки вічні ваші слова... Пустимо по радіо — цілий район слухатиме... Бувайте здоровенькі, ярмаркуйте та не припізнюйтесь на обід...
Явтух Каленикович підводиться— з землі й рушає йти, лишаючи бабу Явдоху обмислити самотою його пропозиції. Хто не підходить після того до зілля, ніяк не може дати собі ради із старою: замісто ромашки баба подає лісову малину, подорожника плутає з ведмежим вушком...
Ярмарок гуде й далі. Вже закінчено торг за порося, продавець із покупцем заїдають кавуном гендель. Циган-казаняр кинув крам напризволяще, пішов випити пива. Шофер Михайло, від'їздячи, "газонув" півторатонкою й трохи не заїхав у купу горщиків і глечиків. Із запізненням відкрив свій ларьок книгар, і зараз же по книги посунули покупці, захарастивши прохід між ятками.
"Як же красиво розіклалися книжки на прилавку! Сонце їх враз бере до своїх обіймів, пестить, запалює фарби на обкладинках, пригріває літери назв. Вітерець несе на книжки пахощі довколишнього степу, ворушить ласкаво сторінки. Так і здається, що на прилавку розляглася зграйка різнобарвних живих голубів, які от-от злетять над ярмарковим гомоном...
— Гоголя "Вечори"!.. Історія ВКП(б)!.. Шевченка який том?..
Покупці товпляться біля книжок, одні відходять, другі припливають, без перебільшення можна сказати, що сюди перемістився центр ярмарку. Статечна дітвора — умита й зачесана, в чистеньких сорочках, спідничках і штанцях, боса й засмажена на південному сонці — мовчки протискується під руками дорослих до книжкового багатства..
— Дядю, та пустіть же... Тьотю, та мені ж треба...— чути приглушені дитячі голоси.
Хіба оті дорослі не знають, що книга — це дитяча мрія? І святобливо несуть книжку дитячі руки, притиснувши до стукітливого серця, що немов гупає просто в книжкову палітурку.
Явтух Каленикович, погомонівши із стількома людьми на ярмарку, нарешті вирішує братися до справи, заради якої, власне, й вийшов на майдан. Намір дуже делікатний, бо Явтух Каленикович ніжний батько єдиної доньки. І попустила ж демонська сила, щоб його Палазя та закохалась в роззяву! Тобто, не в роззяву, звичайно, а в парубка. Парубок — комбайнер. Непоганий механізатор, роботящий, смирний. Та такий ото смирний, що блідне й тремтить, ледве Палазя простягне до нього руку. От і випала місія старому дурневі (це в порядку самокритики!) спробувати, чи не можна допомогти Палазі й комбайнеру. А як допоможеш, коли теперішня молодь і смаку не має до старих звичаїв,— до сватання, наприклад... Виборсуйся, Явтуше!..
Здалеку видко, що комбайнер нудьгує,, сидячи в кузові вантажної машини. Очі продивилися, виглядаючи капосну Палазю на всі боки. Чи не впадає коло дівчини вже хтось інший? Комбайнер відчуває, як сміливість хвилями накочується на його серце, нехай тільки з'явиться, він запитає її руба...
Явтух Каленикович підходить до комбайнера не просто. Це повинно виглядати, як щось цілком випадкове. Покружлявши про людське око, він опиняється поруч автомашини й неголосно каже:
— Здоров, козаче. Що це ти сидиш на сідалі без діла? Хоч кукурікай, абощо...
Комбайнер совається на місці й забуває відповісти на здоровкання. З цього Палазин батько робить висновок, що парубок і сьогодні млявий.
— Запчастини замовив, Явтуше Калениковичу,— мимрить комбайнер,— чекаю шофера... Палазя чи не захворіла часом?
Останні слова вискакують у нього з рота так несподівано, що він сам лякається. І новопридбана сміливість яскравою фарбою червонить щоки.
— Чого ж ти не зайдеш до неї? — без ніякого здивування каже Явтух Каленикович.— Умовлялися з Палазею, що поставиш на штурвал, а сам ні куєш ні мелеш?
— Дак МТС не погодиться!
— Хто там може заперечити? — щиро дивується старий.— Ти ж їм казав, що кохаєте одне одного?
— Явтуше Калениковичу,— вигукує парубок, підхльостуваний сміливістю відчаю,— це діло інтимне, не втручайтеся до наших справ!..
— Бувай здоровий, коли так,— каже Явтух,— з вашими характерами ви ще довго— до тями не дійдете! Сам батько сватає, а він пручається!..
— Батьку,— з одчаєм відгукується хлопець,— вона мене до нещастя доведе! Каже —"я хочу, щоб у тебе характер був, а не" ганчірка!" А де я його візьму, скажіть на милість?! Мій характер залишається увесь на комбайні!..
Палазин батько позирає мовчки на парубка. Вони з покійною дружиною так не барилися. Через батькову волю переступили, он як. Правда ж, і характери у обох були до пари! Палазі тепер і муляє татова-мамина натура...
Іде ярмарком чолов'яга, старанно ставлячи ноги, щоб, бува, не поточився у всіх на очах. На ньому новий піджак, колодочка з орденськими стрічками, лисувата голова вже почервоніла на сонці. Це — перший підпилий, якого стрічає на ярмарку Явтух Каленикович. Хоче обійти стороною, але той помічає цей маневр і голосно гукає:
— Явтух!.. Каленикович!.. Дружок!..
І, розіп'явши руки для обіймів, іде на Явтуха Калениковича, співаючи на повні груди: "Где же вы теперь, друзья однополчане, боевые спутники мои?.."
Явтух Каленикович, почуваючи на собі погляди ярмарчан, рішуче крокує на зближення з дружком. "Ану-ну,— читає він в сотнях очей, звернених на себе,— що скаже фронтовик фронтовикові? Як зустріне один голова колгоспу — другого голову? Послухаємо, підходьмо ближче, наскочила Явтухова коса на камінь!.."
— Здоров, Явтух! — гукає дружок.— Здоров, саперний старшина!.. Руку, товаришу!..
— Здоров і ти, Гаврило,— спокійно ручкається Явтух,— мінометному лейтенантові моє шанування!..
— Чули? — звертається Гаврило до натовпу, який миттю починає збиратися навколо них.— У нас, фронтовиків, повна субординація! Правду я кажу, гвардії старшина?
— Де це ти картуза посіяв? — питає Явтух.— Сонце голову напекло, пухирі схоплюються...
— Добро,— маше рукою Гаврило,— ходімо, зап'ємо .зустріч...
— Ти вже сьогодні не одну зустріч запив,— лагідно зауважує— Явтух,— стривай, побачать тебе твої колгоспники,— миттю з, правління виведуть, з головування скинуть!
— А скинуть,— погоджується Гаврило,— мене вже з трьох колгоспів скидали...
Натовп регоче, дехто навіть пробує плескати в долоні,
— Можеш вважати себе і вчетверте скиненим,— без тіні посмішки зауважує Явтух Каленикович,— і протекції не поможуть!..
— А чого ж я і п'ю?! — відгукується Гаврило.— Прощай, красиве колгоспне життя! Край нам прийшов! Організаторам колгоспного руху!..
— Стривай,— звільняє свій рукав з Гаврилових рук Явтух Каленикович,— який же ти в біса організатор? З трьох колгоспів тебе скидали? А до війни із скількох?
— Не менш як із десятьох,— підказує чийсь.голос.
— Брехня! — обурюється Гаврило.
— Господарство розбазарював? Людей у старці пускав? Ідею колгоспного руху компрометував?
— Явтуше! — волає Гаврило.— Хіба ж я навмисне? Не в мені справа... Усіх старих голів виганяють з посад... Колгосп укрупнили, а голів геть... Давай, бач, вищу освіту, агронома, професора!..
Натовп уважно слухає, голосно й жарко дихає на розмовників.
— Доказуй уже,— мовить Явтух,— люди цікаві послухати... Як ото пишеться: "Кажи нам, Гаврило, що тебе сказило?"
(Продовження на наступній сторінці)