Сафат відіклав рубанка й поздоровкався до гостей. "Сидіть, сидіть, дівчата,— сказав Василь Іванович Прісі й Броні,— ну, що пише Улас із суворовського училища?" Пріся зашарілася аж надто, як на свої дванадцять літ, а Броня взялася відстоювати Прісю, що ніяких листів не одержує, ,а всі питають про листи. "Ну, гаразд,— мовив, сідаючи коло дівчаток, полковник,— обіцяю вам, що випишу його на місяць додому..."
Павлов узяв рубанка, глянув одним примруженим оком на жало, наскільки воно виходило назовні, підстукав молоточком і став до верстата. Він стругав легко, вправно й рівномірно, наче це була його любима робота, аж Сафатові приємно стало дивитися, як на цій Радянщині люди люблять і знають труд. "Будь ласка, сідайте одпочиньте,— запрошував Павлов,— як приростається до матерньої землі?" Сафат оглянувся по майстерні, наче шукаючи того, хто міг би одповісти.
Майстерня була така ж, як і на Холмщині, але працювалося в ній інакше, Сафат постеріг за собою дивну зміну— часом його брало на спів, аж дружина підходила обережно до дверей комори, хвилину наслухала, хрестилася вдячно й відходила геть. Правда, йому не поталанило, що вимерли старші діти, але тут він бачить, що хай і сам робитиме, а заробить на всіх. Сафат оглядав теслярню, ось складено його продукцію. Накрає ото дощок, наріже брусків, виструже, замки повипилює, надбає, так би мовити, деталей на десяток парт до школи, тоді зварить клею, покличе дружину на поміч,— і дивись, мов фукне тими десятьма шкільними меблями. "А як наробите всього,— запитав Павлов,— куди тоді душу вкладатимете?" — "Стане тепер на мій вік роботи, товаришу секретар!"
Павлов стругав дошку, перевертав ЇЇ на ребро, на зворотний бік, говорив Сафатові, що сила колгоспна саме в тому й полягає, що кожне добре діло одразу розмножується, передається до рук тисяч людей, які його вдосконалюють, застосовують не на одному гектарі, а на тисячах гектарів, перевіряють в рухові. Що з того, що одна бригада, колгосп здобуде рекордний урожай, виборе багатий трудодень, коли цей досвід не підхоплять колгоспи району, області або й кількох областей? Рекорд повисне в повітрі, бо ніякого впливу на загальне господарство не матиме. А партія вчить, що тільки те важливе, котре одразу йде вшир і вглиб, до чого беруться мільйони рук, що підхоплює народ, помножуючи успіхи й виводячи справу на рівень державної. "Ось я розповім Сафату Івановичу приклад",— сказав полковник до Павлова. "Воно й так зрозуміло",— образився Сафат, якому здалося, що йому розжовують і до рота кладуть.
В цей час зайшов син Шевченка Омелян, який закінчив освіту й повернувся до рідного колгоспу агрономом. Старий будівельник Шевченко, гордий із того, що син вивчився на таку персону, поширив свою приказку й тепер говорив: "Ет, дурне сало без хліба, а колгосп без агронома!" Хлопець удався мізкуватий, поштивий і, нівроку йому,— не бридкий. Особливо подобалося батькові те, що молодий агроном не цурався старих .людей, які зуби проїли на тій землі, все випитував їхній досвід.
Омелян одразуж попросив пробачення у полковника й секретаря райкому, що з'являється до них у гримі,— його призначено сьогодні виконувати роль Енея [57]. Павлов поцікавився, чому взялися за таку старовину, а Омелян звернув все на батька, мовляв, він режисер і організатор. Ціла родина Шевченків була з мистецьким ухилом — од батька й до найменшої дитини. Одне грало на сопілці, друге примайструвало цимбали з порожніх пляшок, третє розжилося на справжню скрипку, донька грала на гітарі й бандурі, навіть мати й та мала стареньку гармошку, латану й перелатану. Сам Шевченко був душею, диригентом, композитором, режисером і автором родинного колективу. "Ви маєте рацію,— сказав полковник Павлову,— коли вже ставити, то щось сучасне, а не Котляревського"[58].— "Е, ні, товаришу Василю Івановичу,— ще з порога гукнув Шевченко, який прибіг слідом за сином,— не можна нехтувати класики!! Сучасність іде в нас першим номером!.."
Полковник запитав, чи визначено вже, куди в першу чергу вивозити гній, бо сьогодні коні гуляли, наче й вони Енея ставлять. Старий Шевченко кинувся пояснювати за сина, що треба спочатку забрати зі станції хімічне добриво, а то невідомо, що в руках,— вивезти найлегше, коли довго не думати, а бог на те науку дав, щоб думати. Омелянові стадо ніяково — од полковникового зауваження й од батькового захисту. Це вже не вперше старий забігав поперед сина,— "та помовчте ви, тату, а то їй-богу переведуся агрономувати на край світу!"
Павлов віддав рубанка Сафатові й заспокоїв усіх, кажучи, що не годиться розхолоджувати митця перед виставою. Шевченки вийшли, Пріся і Броня за ними, Сафат мовчки стругав, Павлов щось записував до книжечки. "Приростаємо,— сказав Сафат,— ви, товаришу секретар, правду мовили!.."
Іван Середа грав у, спектаклі чаклунку Сівіллу, і коли в приміщенні раптом почала миготіти електрика, стара Сівілла вискочила з-за куліс, схопила драбинку й миттю подерлася до лампи. Баби пізнавали, чия на Іванові спідниця, дівчата — чия хустка, а Дарина пізнала серги, котрі позичила Середі сама. Дітлахи зняли вереск і лемент, трохи не перекинули Сівіллу разом з драбиною, і Іван силою вирвався з їхнього кола, начуваючись режисерського гніву. Але що поробиш, коли Павло Гейбо по приїзді з Кавказу ще не переборов своє горе? От і справляй за Павла електрику на досаду мистецтву. Він ще встиг помітити, що Ганна сиділа поруч Горпини. У дверях знадвору з'явилися полковник і Павлов,— треба казати Семеновичу, щоб не гаявся з початком.
Ланки сиділи окремо,— на першому місці дві бурякових ланки, які й цього року дали рекорди. Тітка Векла сподівалася до останньої хвилини, що в неї вийде більше буряків, але вона чогось не врахувала, буряки хоч і були великі, та не стільки штук на гектарі, як у Горпини, от партизанці й набігла тонна зайва.
Коло своєї колишньої ланки сиділа Ганна, обнявшися з Горпиною. Ганна була задоволена, що її буряки потрапили до надійних рук, вона радила новій ланковій, які зобов'язання брати на наступний рік. Параска переконувала флегматичну Івгу, що тій пора заміж, бо скисне. Юхимина заздрісно поглядала на Пазю, яка часом вибігала до них із-за сцени, щоб похизуватися вбранням. Не на вбрання заздрила Юхимина, а на те, що Пазя разом грала з Юрком, перебувала в таємничій і манливій атмосфері сцени.
Ще півгодини тому Юхимина присягалася б, що певна в Юркові, але як найти впин серцю, що так швидко губить віру? Чортова Пазька, така біленька, наче з цукру. І Юхимина взялася ревнувати Юрка, аж хотіла піти зі зборів,— де ж пак, милується там із Пазькою, до неї не хоче й виглянути! Проте Юрко виглянув, і не тільки виглянув, а й підійшов. За ним Пазя виштовхнула хлопця в шапці з золотого паперу, він підійшов до Ганни й попросив не забути попередити колгоспників, що завтра він читатиме першу лекцію з агрономії,— Юхимина нарешті пізнала Омеляна й насунула йому золоту шапку на очі,— "здоров, Омельку, вгадай, хто це!"
Пазя не дала вгадувати й потягла Енея назад за сцену, як щось уже привласнене,— Юхимині солодко стислося серце, що вибуває конкурентка, але вона не забула, облити холодом закохану Юркову постать і сказала, щоб біг за Пазею, коли вже так йому кортить. Юрко без ентузіазму побрів, а Юхиминці гостро забажалося, щоб Юрко хоч раз її не послухав, зробив навпаки і гримнув на неї. Тут їй згадалося, що сьогодні ще не диригувала комсомольським хором, і хоч лишалося небагато часу до початку зборів, дівчина зібрала "до себе в цій тісноті молодь, завела для початку "Дівчинонька по гриби ходила, в зеленому гаю заблудила..."
Мало сказати, що приміщення було повне,— здавалося, й соломи більш не влізе, а людей прибувало й прибувало. Люди сиділи, стояли, рухалися, і кожне зі здивуванням констатувало, як їх багато.
Легенькі дощані стіни, вкриті густою й пухнастою памороззю, давно стали мокрі від людського дихання, тимчасова стеля теж змокріла, ронила рясні краплі води на голови.
Діти тяглися гирилицею одне за одним з краю в край зали, мандрували попід лавами, залазили під сцену, звідки їх виштовхувала добровільна-охорона Мельпомени [59]. Сьогодні заводіями були Зайченки, і коли хтось поштовхував малечу, щоб нарешті вгомонилася й сіла каменем, Зайченки зухвало відповідали: "Еге ж, каменем! А як ми з мамою герої?"
Стара Юхимина сиділа тут же, поклавши руки на коліна, наче перед фотографом. Навіть баба Гапка й та прийшла до гурту, повісивши на хатні двері колодку. Галас потроху вщухав — разом з тим, як пісня набирала сили. До комсомольських голосів долучилися інші,— багато хто співав про дівчиноньку, яка приблудила до зеленого дуба й хотіла там ночувати, аж знайшовся на її щастя молоденький гайдай...
Вчителі сиділи на почесному місці—старий Феофіл Гаврилович, Степан Тарасович із гвардійським знаком, Олена Михайлівна в грузинській шовковій хустці. Чи знав хто-небудь навколишніх людей так, як вони? На їхніх очах формувалися дитячі характери, жадібні очі прикипали до книжки, дитячі пальці, вигвадзяні в чорнило, міцно тримали перо. "Гудуть,— сказав старий учитель,— як робочий рій!"
Сашко Вовкотруб сидів разом з інвалідами, яких перетяг до себе на конюшню, бо вже знайшлося чимало коней, треба було їх годувати, чистити, напувати, заглядати в зуби, відкидати гній, стелити солому, лагодити упряж, лікувати позбивані шлеями вавки, давати прочухана погоничам, щоб задурно не стьобали. "Кінна бригада", як звав себе Вовкотруб, сиділа мов на голках, бо доброму конюхові завжди здається, що коняка нудьгує без його товариства.
(Продовження на наступній сторінці)