Гавкав, бігаючи по дворі, собака. Фелікс боявся дихнути, він ясно усвідомив, що порятунку не буде, коли собака нанюхає його схованку. На гавкіт прибіжать німці й почнуть у ринву стріляти. В отворі ринви з’явилася собача морда. Фелікс заплющив очі: зараз собака його почує, загавкає, аж у вухах залящить, покличе хазяїна. Але собака не гавкав. Він пірнув у ринву і спритно став повзти до Фелікса. Хлопець злякався, аж руки похололи, і поліз далі. Вже він чує хекання собаки, який суне на животі за ним слідом. Вже Фелікс стомився, вже ледве рухається, вже просто лежить, підібгавши босі ноги, затуливши їх од собачих зубів. Але собака підповз щільно до Фелікса й не вкусив його. Натомість він лизав хлопцеві ноги й тоненько скавучав знайомим голосом.
— Цяця,— сказав зраділий Фелікс,— Цяцюнечка моя рідна!
І собака ще дужче заскавучав, бо це була справді Цяця, яка впізнала свого першого хазяїна. Увечері Цяця сиділа в гуртку дітей в їхньому підвалі, відновлювала знайомство з Волею й винюхувала дівчинку Талю, яка щасливо сміялася й казала: "Лоскоче!"
Одного разу, це було перед визволенням Києва од німців, Фелікс і Воля пробиралися з Мерингівської вулиці до Хрещатика через пасаж. Цяця так само повзла, як і вони, зовсім забула гавкати й чула німця за квартал, що дуже допомагало хлопцям. Наші партизани-чапаєвці ходили в далеку експедицію: вони в одному дворі знайшли грядку самосійних квітів і несли своїй Талі величезний осінній букет. Бо Таля завжди сиділа в схованці замкнена, ще й ляду до неї хлопці старанно щоразу, йдучи з дому, закладали цеглою й засипали сміттям. Виводили Талю на повітря тільки вночі та й то ненадовго. Маючи на відповідальності ще й Талю, хлопці діяли обережніше, клеїли плакати не щоночі, ходили до театру, цирку, а то до Дніпра не часто, здебільшого ясними місячними ночами, коли німці сплять, коли руїни дорогих будов не такі жахливі. Не без того було, щоб хлопці де-небудь у глухому дворі не розіклали часом вогнища й не насипали туди патронів, а самі здалека слухали, як ляскали патрони у вогні, як німецькі автомати строчили безперестанку, як часом і граната рвалася там глухо і придушено.
У пасажі Цяця тихо загарчала, попереджаючи про небезпеку. Фелікс з букетом, Воля з татковим ціпком (він завжди ходив з ним, бо це була єдина пам’ять про тата), за ними Цяця заскочили до крамнички, знаючи, що з неї є ще один вихід. До пасажу забіг,— це не був німець,— роздягнений чоловік, у самих кальсонах, босий. Здалеку застукотів автомат. Босий чоловік метнувся до пасажу, став шукати порятунку — це був, мабуть, партизан. Він кинувся до одного підвалу й швидко вибіг назад — там не було ходу далі. В цей час з’явився німець з автоматом, побіг за партизаном і стріляв. Партизан ще біг, але Фелікс зрозумів, що він гине, йому залишилось жити хвилину. Тоді Фелікс поцілував Цяцю просто в морду і тихо сказав їй:
— Візьми! — Цяця, як куля, вискочила з засідки й плигнула на німця. Той упав, але не встигла Цяця схопити його за горлянку, як він прострочив її автоматною чергою і стріляв доти, доки Цяця не завмерла нерухомо на тротуарі. Партизан устиг тим часом зникнути, а Фелікс і Воля полізли з підвалу в підвал і далі знайомою їм дорогою та так гірко плакали, так журилися за Цяцею, що заблудили...
Вони зупинилися перепочити в підвалі якогось, певно, кондитерського магазину. Стіни досі приємно й смачно пахли. Вони посідали за мурованим прилавком, крізь розвалений куток стелі доходило вечірнє світло, цементна підлога вся в ямах, за спиною хлопців — дірка десь униз. "Я тепер знаю, де ми",— сказав Фелікс, витираючи сльози. "Бідна Цяця",— зітхнув Воля. "Вона врятувала партизана!" — вигукнув Фелікс і, обнявши Волю, заридав знову.
Та ось, коли вони так сиділи, трапилося щось незвичайне: з дірки на стелі посипалися камінці, а слідом за цим зіскочив босий чоловік. Це був той самий партизан. Він пробіг повз прилавок, за яким сиділи хлопці, наштовхнувся в глибині підвалу на замкнені двері, почав їх вибивати плечем. Він важко дихав, тіло його було в крові, обличчя заросло бородою. Над діркою вгорі став німець і теж зіскочив досередини. На ньому були окуляри, хлопцям здалося, що це Адольф. Коли він пробігав повз Волю, цей перечепив його татовою палицею. Палиця відскочила геть, а фріц з усього розгону мордою в окулярах так і брякнув об цемент. Задзеленчали окуляри, покотився автомат, партизан кинувся на німця. В цю хвилину Фелікс схопив Волю за руку, вони пірнули в дірку, що була за їхніми спинами.
Букет в руці Фелікса дуже пом’явся та оббився, але Таля дуже зраділа. Одне треба було довго пояснювати дівчині — коли повернеться її улюблена "цюця Цяця".
Це була остання пригода партизанів-чапаєвців в окупованому фашистами Києві. А закінчення її відбулося в листопаді 1943 року, коли Фелікс, Воля і маленька Таля зустрічали Червону Армію. Вони стояли край тротуару,— ці маленькі горді душі, які не хитнулися протягом довгої німецької ночі. Вони пережили гітлерівську чуму достойно і тепер стояли обідрані, босі, із засмальцьованими стрічками на картузах і трьома руками трималися за держальце саморобного прапорця. Очі їхні сяяли захватом зустрічі, вони не почували ні холоду, ні голоду. Проходили танки, і в очах танкістів назавжди зосталися ці три маленькі фігурки на безлюдних вулицях визволеного Києва. Проїздила артилерія, і гармаші довго оглядалися на непорушну трійку, і кожному хотілося підхопити їх, притулити міцно-міцно до серця.
Воля був страшенно зосереджений, йому все здавалося, що він побачить покійного тата або когось хоч подібного на тата. Але побачив він тільки татову паличку. Так, так — це був татів ціпок "Ціпок! — закричав Воля.— Ціпок татів!" І схопився за ціпок рукою та потяг до себе. Ціпок тримав молодий дядько у кожушку й чорній шапці. Він нахилився до Волі й запитав, чому він вважає, що це — саме ціпок його тата. "І ми вважаємо",— сказав поважно Фелікс, підходячи з Талею. "Але я його знайшов у підвалі на Хрещатику",— сказав дядько. "То це були ви? — з цікавістю подивився Воля.— А де ж ваша борода?" — "А ти як знаєш, що в мене була борода?" Тоді Фелікс переможно подивився на дядька: "Бо це ж він перечепив цією палицею німця в окулярах, який гнався за вами!"
Історія ця буде без кінця, коли не розповісти ще про зустріч в одному селі над Дніпром. Там жила молода жінка, в якої чоловік був секретарем районного партійного комітету і під час окупації пішов партизанити. Він зник без сліду в лісах України, а дружина з дітьми жила в своїх батьків. Хтось докопався, хто вона за одна, і сказав німцям. В результаті — її діти й батьки були розстріляні, а сама вона випадково врятувалася лише тим, що не була на той час дома.
Вже їхній район цілком було визволено, вже й з Києва німці втекли, а ця молода жінка, посивіла й змучена, чекала вістей про чоловіка: може, хто напише, хоч де могилка його. Одного разу перед вечором,— уже хрустів під ногами свіжий сніжок, брався на ніч морозець, сонце зайшло, хоч небо ще було малинове,— перед хатою в неї зупинилася машина. Жінка виглянула з вікна й кинулася надвір. У ворота ввійшла одна довга шинель, яка волочилася по снігу. З коміра шинелі виглядали дві голови, закутані однією хусткою. За шинеллю зайшов військовий, несучи на руках щось замотане в плащ-палатку, вийняв листа з сумки й подав хазяйці. У теплій хаті з шинелі вилупилися Фелікс і Воля, з плащ-палатки — мала Таля, а лист був од названого батька цих трьох дітей.
"Дорога дружино моя,— було в листі,— ось тобі діти, які стануть замість наших рідних, замучених німцями. Ці хлопці двічі за один день урятували моє життя, і я пишаюся з того, що вони дозволили мені назвати їх синами..."