— Зараз, хай скину пальто, — сказала я і хотіла вже завернути до своєї кімнати, але тітка Тема вчепилась мені за рукав і силоміць поволокла до себе в кімнату.
Посередині кімнати сидів якийсь чоловік спиною до дверей. В мене аж серце завмерло. Плечима, потилицею, кольором волосся він так скидався на мого Казимира…
Потім… — таких хвилин ніколи не можна докладно запам'ятати, — чоловік підвівся на ноги, повернувся лицем до мене і. Ну, ви й так уже догадались, хто був той незнайомий.
* * *
Такий був кінець моєї драми, а перед цим трапилося ось що: Казимир справді, як розказував мені той чоловік з-за Жовківської рогачки, захворів був дуже небезпечно на шлунок. Разом з Казимиром залишили товариші ще одного хлопця у дуже тяжкому стані. Згодом виявилося, що то був тиф. Люди, в яких залишили "березяки" Казимира і того другого хворого, були бідні поліські рибалки. Вони віддали хворим якусь повітку, але навіть прикрити їх не мали чим. Коли Казимир одійшов трохи, то побачив, що його побратим труситься весь, як у лихоманці. Казимир скинув свою куртку і накрив його.
По кількох днях захворів і сам Казимир. Він здогадується тільки, що якісь військові частини підібрали їх, бо очуняв він у госпіталі в Рівному, в інфекційному відділенні. Казимир гадає, що його побратим мав померти, бо інакше Пясти не одержали б документів сина й урядового повідомлення про його смерть. Все це, мабуть, наробила куртка, якою прикрив Казимир того бідолаху.
Але я мушу поділитись з вами одним своїм, правда, не дуже втішним, зате глибоким життєвим спостереженням: інші розчаровуються у своїх чоловіках по шлюбі, а мені доля ця випала перед шлюбом.
Їй-бо, кажу правду.
Уявіть собі, що в той час, як для мене світ померк через того шибайголову, він, вийшовши з госпіталю в Рівному, замість рватися навпростець до коханої дівчини (про яку, до речі, знав він, що не відповідала йому на листи і відмовилась одружитися з ним), він, як казковий лицар, переборював ще цілий ряд перешкод. То він партизанив десь у Волинських лісах, б'ючись проти недобитків польської армії, так званих пілсудчиків, то він у якомусь глухому селі наводив порядок (теж мені урядова персона об'явилася!), то він десь аж у Бродах, де його добре знали з підпільної роботи, мітингував п'ять днів поспіль, то він на сокальському кордоні ловив якогось графа чи князя, що переодягнений "березяком" намагався драпонути з рюкзаком, повним золота… і мій Казимир не міг залишити цю справу, доки не переконався, що золото помандрувало до державної каси.
— Стривай, — не могла я перемогти самолюбства, що на нього хворіє, мабуть, кожна закохана жінка, — а я? Невже ж ти за цими всіма справами навіть не подумав про те, що я можу з нетерпінням чекати тебе?
Я помітила, що мій Казимир збентежився:
— Як це тобі пояснити? Чи я про тебе думав, чи не думав — годі розбиратися, бо ж ти і без того весь час була зі мною і в мені… А ці справи, Мартусь, були справді такі, що їх ні при яких умовах не можна було відкласти. Чи ти розумієш мене?
— Еге ж, я зрозуміла (і погодилась з тим), що в мого майбутнього чоловіка завжди на першому місці будуть громадські справи.
Дивлюсь я на мого хлопця, і здається мені, що нас від останньої зустрічі відділяє не рік, а цілі століття. Якісь реальні підстави це враження таки має. Адже ми бачились востаннє за буржуазної Польщі, а тепер ми обоє вже громадяни Радянського Союзу!
Я хочу розказати Казимирові з усіма деталями про перші медові дні Львова. Розказую і відчуваю все так, немов сама наново переживаю. Трохи прикро, що Казимир, саме він, для кого я берегла цю радість, якось занадто спокійно (може, це від утоми з дороги) сприймає мою розповідь.
— Ти втомлений з дороги? — питаю нарешті. — Певно, не спав цілу ніч?
— Не спав-то не спав, але річ не в тому… Я трошечки дивуюся з тебе, Мартусь! Ти так розповідаєш мені про всі новини, наче з фактом утвердження Радянської влади на цих землях автоматично припинилася всяка боротьба класів, національна ворожнеча. Ти береш за приклад твого батька, який, я вірю тобі, щиро поставився до нового ладу, і на цьому одному прикладі робиш узагальнення, які не відповідають дійсності… Добре, що твій Зільберкранц драпонув за кордон, але скільки таких зільберкранців лишилося ще у Львові?.. Маю на думці всіх колишніх власників націоналізованих фабрик і підприємств… А скільки тут офіцерів свідомо залишилось для дії? А хоч би українські націоналісти, що чекали тут на німців?.. Як тобі здається — це вже не проблема? Ой Мартусь, ой дзевчен ме, мені здається, що це не кінець боротьби, а вона тільки пригасла. Працювати, Мартусь, працювати потрібно нам з тобою… В праці наше щастя.
Ми розмовляли до тої пори, аж поки Казимир, видно, таки дуже перевтомлений, заснув, сидячи на стільці.
Я віддала йому своє ліжко, а сама на світанку вже засіла писати листа до матусі.
Завтра ми записуємося з Казимиром у загсі, і мені дуже хочеться напередодні цієї знаменної події в моїм житті бодай на відстані побути з мамою…
Тітка Тема наряджає мене до шлюбу, і від цього мені трошки плакати хочеться. Бо… хоч вона добра і прихильна до мене, все ж таки то не мама. Хай це буде передсуд, хай це буде пережиток старого світогляду, дуже хотілося б мені в цій хвилині відчути руки моєї матусі на моїй голові.
Казимир підсміюється з моєї сентиментальності.
— Бачиш, — намагається він ввести мене в бадьорий настрій, — таки на моє вийшло. Наші діти таки будуть у загсі "хрещені"…
— А, діти, — підхоплює тітка Тема. — Я ще не бачила держави (начебто тітка Тайхманова півсвіту об'їздила), щоб так піклувалася про дітей, як наша…
Вечір першого дня після нашого одруження був дуже милий, тобто всі вони — і Казимир, і Ривка, і тітка Тема — впадали коло мене, як уміли, щоб тільки я не заглиблювалася в сентиментальний настрій. Звичайно, мої друзі перебільшували, бо я себе не тільки зовні, а й внутрішньо почувала дуже, дуже бадьоро.
Чого ще мені хотіти?
Мій воскреслий з мертвих друг і милий не зводив з мене очей і теж, мабуть соромлячись трохи своєї сентиментальності, маневрував так, щоб ні Ривка, ні тітка Тема не помічали, що під столом він держить мою руку в своїй долоні. Добре грузинське вино зробило те, що навіть тітка Тема далася намовити себе заспівати народних єврейських (ох, і яких же сумних!) весільних пісень.
— Чого вони такі сумні? — спитав Казимир, який, мабуть, не міг зрозуміти, як можуть уживатися поряд такі дві протилежні речі, як весілля і смуток.
— Ви ще питаєте? Ай, ай… А хіба давно, та ще в нашій вірі, женились люди так, як оце ви тепер? Хіба ми вибирали одне одного? Хіба ж могла бути мова про яке-небудь кохання до шлюбу? Все те шатхен[2] полагоджував.
— А по шлюбі, тітко Темо? — трохи злісно спитав Казимир.
— Ну, що ж по шлюбі? — не зрозуміла тітка Тема цієї злостивості мого чоловіка. За це вже дісталося йому від мене! — По шлюбі як по шлюбі… Звикалось і… терпілось… Ай, ай… А ви ще питаєте, чому сумні наші весільні пісні!
— Тепер і наш народ складе інших пісень, — відгукнулась Ривка.
…Казимир узяв мою руку під столом і зробив з неї кулак. Я зрозуміла, що він хотів тим сказати: щастя наше в наших руках…
1947
1
Що діється? Помилуй, боже, що діється? (Пол.)
2
Сват (євр.).