— О, теж мені! Я ж сам обсипав себе пилюкою. Чесне піонерське. Може, зо два відра висипав на себе.
Ось воно як! Який він — той Грицько! Мовчимо обидва. Ще ніколи не було такої відвертої розмови між нами.
— А твій батько — піхота? — перший починає Грицько.
— Піхота.
— А ти казав…
— Давай не будемо.
— А орденів багато у твого тата?
Отут вже Грицько показав себе нерозумним. Та хіба, якби в мого батька були ордени, я б мовчав про них?
— Значить, одні медалі привіз з фронту.
— Умгу… — мугикаю, а самому неприємно-неприємно за батька.
— А скільки?
— Дві.
— Малувато, — каже Грицько.
— І сам знаю, що малувато.
Грицькові, мабуть, теж не дуже весело, хоч і свистить. Я колупаю грудку носком черевика.
— Грицьку, — говорю, бо ж як довго можна так по-дурному мовчати, — давай будемо з тобою заодно.
— Як — заодно? — не розуміє, а може, прикидається, що не розуміє, Грицько.
— Ну, будемо дружити.
— А ми що, хлопець і дівчина, щоб дружити? — сміється Грицько і показує свої рівні, як зубки часнику, зуби.
— Тю на тебе, — злегка штовхаю його у плече. — А хіба з дівчиною можна дружити?
— Правда, що не можна, — погоджується зі мною Грицько. — Добро — дружім. Тільки… тільки ти не приставай більше до мене з тією бомбою.
Аж тепер вірю, що він її дійсно бачив. Все було б добре, тільки чому він натрапив на бомбу, а не я?
15 жовтня
Беру своє слово назад. Грицько — не дурень. Грицько — мій найперший друг.
16 жовтня
Новина! За селом будують вишки. Будуть добувати нафту. Смішно. Навіщо нафта, коли є електрика?
18 жовтня
На нашій вулиці за ніч виросла хата. Чесно. Кілька днів там лежало якесь тесане дерево. А потім ходили до вишок на екскурсію. А коли я прийшов додому, був голодний, і було темно. Вранці мама будила мене до школи. Я виглянув через вікно, чи не падає дощ, а там стоїть нова хата. Я спитав у мами, хто житиме в новому будинку.
— Бурильний майстер. А тобі що?
А мені нічого.
20 жовтня
Мама каже, що той майстер, що будує піч у бурильного майстра, буде пересипати пічку і в нас. Тоді Грицько на зиму буде жити з нами. Бо в тітки Ярини об'явився зять і Грицькові тісно. Грицько сказав мені по секрету, що в тітчиного зятя чоботи смердять дьогтем. Він буде теж працювати на нафтопромислі. Скоро в нашому селі буде новий клуб і великий промтоварний магазин. Валька-поганка каже, що буде ще й багато ОРСів в нас. А що це таке, не знаю. Спитав у тата, бо у Вальки не хочу питати, щоб пізніше не задавалася.
21 жовтня
Подумаєш, ОРС! Це теж магазин, тільки для робітників.
23 жовтня
У бурильного майстра є три дівчини і один хлопець. Він називається Славко і ходить у четвертий клас. Славко мені не подобається. Він куди йде, то вічно щось пережовує. Грицько каже, що від цього у Славка буде міцна щелепа. І він зможе добре боксом займатися. Славко-боксер. Майже так, як Валька-поганка.
24 жовтня
У Славка веснянки на носі, як у дівчини. А Грицько має чорні очі і красивий. Який я — не знаю. І не маю кого спитати про це.
5 листопада
А Грицько все ж таки хвалько. Тато монтує нам велосипед, а він похвалився перед "боксером", що мотоцикл. Він ще більше понавидумував:
— В його тата (тобто у мойого!) золоті руки. Він хотів нам танк збудувати. Але ми самі не захотіли, бо тепер війни немає. Правда, Дмитре?
Мені соромно, коли Грицько бреше. Але дурний Славко повірив йому. Він почервонів (от цікаво, людина почервоніла, і веснянки зникли з носа і чола) і вигукнув:
— А зате в мене батько Герой!
— Ану, ти, повільніше на закрутах, — підійшов до нього грізно Грицько, — "Герой"! А може, наш тато ще більший Герой від твойого!
— А неправда! В мойого тата Золота Зірка!
— Дивись, — забувся я, що Грицько слухає, — ще один чванько об'явився на нашій вулиці.
— Бреше він, — розлютився Грицько, — бреше, аж з носа йому куриться.
— То дай чесне піонерське.
— Маєш: чесне піонерське.
Не можна не вірити людині, яка дала чесне піонерське. Все ж таки Грицько поспитав:
— А якщо у твого тата Золота Зірка, то чому він її не носить?
— А вона прикріплена у нього до чорного піджака. А тато надіває чорний піджак тільки у свято і коли йде на вибори. А ти що? Хотів, щоб тато із Зіркою на роботу ходив?
— Слухай, — Грицько і собі спітнів, — я тобі кажу… Якщо ти, Славку, збрехав, то можеш на вулиці не показуватися.
Грицьком аж теліпає спересердя, а Славко хоч би що. Жує собі щось та тільки носом підшморгує.
— Як то правда, що ти тут наговорив, то мусиш нам показати Золоту Зірку твого тата.
О, тепер вже наш "боксер" трохи розгубився:
— А як же я буду виносити з хати батьків піджак? — говорить. — Ви хитрі оба! Аби мене пізніше тато сварив?
— А ти не винось із хати. Як нікого з ваших не буде вдома, ти візьми і покажи нам піджак із Зіркою крізь вікно.
— Так може бути. Тільки нікому не говоріть, а то тато будуть сердитися.
6 листопада
Правда. Страшна правда: Славків батько — Герой. Мені так боляче стало за нашого тата, що я аж заплакав. Мама відразу помітила, що в мене червоні очі.
— А ти чого плакав?
— Ага, зараз "плакав"! Ви краще не жалійте копійку та купіть більшу жарівку[18] тоді й очі не будуть боліти.
Не знаю, чи мама повірила мені, бо якось дивно-дивно подивилась на мене.
Ми повечеряли, і тато напився води. Він завжди п'є воду після їжі. Я примостився біля нього і попросив байдуже:
— Тату, а ви б розказали, як оце люди на війні Героями стають?
А тато й не здогадується, чого це я його питаю так. (Тільки Грицько шепнув мені, аби я дав спокій батькові).
— Що ж, — відповідає тато, — вчинить людина славне, сміливе діло, скажімо, просто подвиг, от і в нагороду Золота Зірка може бути.
— А скажіть, тату, кожний солдат може вчинити подвиг, як ви кажете?
Батько подумав (от, дорослий, а й то мусить насамперед подумати), подумав, а тоді каже:
— Ні, не кожний…
— А чому не кожний? — це вже Грицько від себе запитав.
— А тому не кожний, хлопці, бо не всі люди однаково відважні. До того ж мусить бути ще й ситуація така, щоб людина могла проявити свою мужність.
А я на це (так воно мені якось вирвалося):
— А в бурильного майстра, Славкового тата, є Золота Зірка?
— Та я це давно знаю.
Тато давно знав, що у бурильного майстра є Золота Зірка, а чому ж я тільки-но дізнався про це? Несправедливо.
— Тату, а може бути таке, щоб хтось був на війні і відважний, і мужній, а не дістав Героя?
Чого це тато раптом наче пригас? Аж рукою лоба витер, ніби хотів привести себе до пам'яті.
— На війні, синку, всяке може трапитися. Для того вона і війна. Та хіба справа тільки в нагороді чи похвалі? Аби діло було зроблене, а там відмітять чи не відмітять, як чиє щастя. А тепер, хлопці, давайте поговоримо про наш велосипед.
А мені нецікаво про велосипед. Грицько, як собі хоче, хай говорить з татом, а я думаю своє. Одна й та сама думка не дає мені спокою ні вдень ні вночі: чому це Славків, а не наш тато дістав Героя?
8 листопада
Коли заїхала під клуб "Побєда", ми думали, що приїхали в село артисти. А то були не артисти, а просто дядьки, що мали промови говорити. Я забув ще сказати, що в нашому селі було відкриття великого клубу.
Отож один з-поміж дядьків, що приїхали, почав говорити. Та ну його! Достеменно говорив все, що я і без нього знаю: як за селом об'явилася нафта, як стали будувати вишки, як в селі був малий клуб, як стали будувати новий. Страшенно нудно було слухати. Потім був концерт. Приїхала до нас самодіяльність аж з трьох сіл.
Наш тато сидів в другому ряді, поруч з бурильним майстром. Не повинен був тато там сидіти. У бурильного майстра Золота Зірка на чорному піджаку, а у нашого тата дві палочки від медалей.
Мені знову стало так боляче, так соромно за тата, що я мало що пам'ятаю з концерту.
Дома я сказав про це (хоч і зразу пожалів) мамі. Але мама жіночого роду і тому мене ніколи не розуміє.
— Ах ти, лобуряко, — це ніби жартома, але таки добре змісила мені спину кулаками, — чого тобі ще забажалося? Героя подавай йому! Ти що, — взяла мене за підборіддя і круто повернула до себе, — волів би посмертного Героя і пенсію по ньому?
Я понурив голову, щоб мама часом не вичитала мені з очей, що я думаю. Так, я мовчав. Затиснув кулаки, зціпив зуби і мовчав. Але страшна думка, ніби мене хто голкою вколов, промайнула мені крізь голову. Хай би посмертний — аби тільки Герой.
Потім, вночі, я не міг заснути й тихенько плакав у подушку. Так мене совість мучила за ту погану думку. А коли батько захропів у своїй кімнаті, я зліз з ліжка, навшпиньках пішов туди і поцілував тата в руку. Він спав і нічого не чув.
Далі листопад.
(Продовження на наступній сторінці)