— Кого я бачу? Кого я бачу? Та ж ми вас десь аж за тиждень чекали, — наборзі обтерла пані мокру руку об фартушок, щоб привітатися з Даркою. Дарка мала обсмалені березневим сонцем помаранчеві щічки і кілька зухвалих, березневих уже, веснянок на насаді носика.
— Я вже не могла витримати. Що мамця, що бабця, що татусь наговорилися мені: побудь, побудь ще… а я не могла! Так уже тягло мене сюди… до школи й подружок… Мамця? Дякую, як звичайно мамця… цілий день працює коло Славочки… вона тепер щось вередує… Бабця каже, що то на новий зубок.
Пані провадить гостю (ніби Дарка тут перший раз!) до її кімнати. Дарка дивується:
— Тут щось наче змінене… щось змінилося за той час, як мене не було… якось так дивно…
— Це вам тільки так здається, панно Дарусю. Що мало б змінитися? От скидайте плащик і ходіть до кухні чаю напитися!
— Дякую… я дуже дякую… я зараз… тепер щойно три чверті на першу… я побіжу ще під гімназію.
— Чекайте… сідайте… Лідка не скаже мені того, про що я хочу знати.
Ніяково й соромно в будний день іти до гімназії без книжок. Так ніяково, що Дарка вже кається, що не послухала пані і не зачекала до завтрашнього дня. На коридорах пусто, і такий тут діловий спокій, що Дарка не зважується кашляти голосніше. Тільки краплини з водотягів цяпають одноманітно. Дарка навшпиньки дістається під свою "IV-у". Прикладає вухо до дверей: Мірчук! Хто ж би інакше розповідав про якусь пригоду на Клокучці латинською мовою. На голос дзвінка Дарка відскакує від дверей: ще чого доброго дістане на привітання по носі клямкою!
Перша вилітає з класи Шнайдер в окулярах. За нею викарабкується із своєю латиною вчитель Мірчук, а за ним уже всі, хто тільки був того дня в школі. Лідка, Стефа, Міці Коляска не випускають собі Дарки з рук.
— Кіндер, вона вигарніла! Слово чести, вигарніла! Веснянками ти не журися! Я дам тобі такий рецепт, що в руку поцілуєш мене за нього! Я тобі кажу! — перекрикує всіх, як звичайно, Міці.
Стефа проводить своїми одуховленими пальцями легенько по Дарчиному обличчі.
— Вже підсніжки цвітуть… Колись виберемося вдвох за ними, добре?
Дарка бере ті пальці в руки, стискує їх таким теплим дотиком, що передає більше, як поцілунок.
— Добре, Стефко!
Дарчині очі шукають за Наталкою Оріховською. Ця стоїть на своєму місці, під піччю, і ледве відсміхається на Дарчин привіт. Тоді Дарка залишає всіх і йде до неї:
— Ти, що чувати між "нашими"?
Оріховська ліниво знизує лівим плечем:
— Нічого цікавого… Зрештою, прийди сьогодні пополудні до мене.
— Що там Підгірська робить? Ще не знайшов для неї татко якого-небудь богослова? — питається хтось на глум.
Лідка бере Дарку попід руку (інколи добре побути трохи далеко від людей!), ніби Дарка до нікого, тільки до неї належить, і так ступінь за ступнем вони зіскакують вниз.
Лідка вмерла б, якби не говорила:
— Що чувати? Ну, говори, розказуй! Що вдома казали на це все? Як мамця прийняла твоє свідоцтво? Правда, що не вбила ані не повісила тебе за нього… Ой, ти… ти боягузова донько! Ну, говори… та ж ми більше як місяць не бачилися!!!
— Лідко, май сумління! Не так зразу все, і то про те — найприкріше!
— Вдома… ти ж знаєш, як дома… кожні батьки хотіли б, щоб їх діти мали матуру. Татко якось більше розуміє від мамці… Мамця… але що я буду про себе говорити? Коло тебе більше нового!
Лідка навіть не догадується, що Дарка хотіла б деякі справи промовчати.
Вона рада, що знову при слові:
— В нас була математична задача, і знаєш… всі, крім Шнайдерівни та Оріховської, виробили її на "недостаточно". Ага, Мігалаке питався, чи "домнішора Поповіч" знає, що має надробити поезії Емінеску. Це ті, що ми брали, як тебе не було.
— Певно, що знаю. Я всі предмети вдома переробляла з татком так, якби до школи ходила з урока на урок…
— Чекай, Дарко, ще одна новина! В нас у школі на всю пару йде праця до "сербаре унірій"[59]. Не знаю, щось говорять ніби Стефанович із сьомої візьме соло, хоч… всі є за Ілюківною… як не як…
— Що за "унірій"? Що це таке? — не може зорієнтуватися Дарка.
— Як, ти не знаєш, що на 12 квітня припадає державне свято злуки Буковини з Румунією? У вас на селі не святкують цього?
— Ах, правда?
— Ага, ще щось, — пригадує собі Лідка новину, — Орест питався за тобою. Так, прошу! Якось перестрів мене, коли я ішла з школи і поспитав, де ділася "панна" Дарка, що її ніде не видно. Не паленій, не паленій, Дарко!
Дарка і не паленіє, але Лідці, видно, хочеться, щоб ця новина зробила таке сильне вражіння на Дарку. На кінець приходить і Лідчина особиста сповідь:
— Дарко, ти знаєш кого я особисто пізнала? Вгадай, ану, вгадай!
На превелику Лідчину радість Дарка вгадує за першим разом.
Хоч добрий і гарний вигляд говорить щось зовсім інакше, проте до першого обіду "на станції" Дарка сідає без апетиту. Пані ображена (Боже, навіть цим "ображатись!"):
— Ви, панно Дарусю, привикли до маминої вибагливої кухні, і не смакує вам наш простий харч…
— Ой, що це ви, пані! Як можна таке говорити! Це ж моя страва… борщик з часником, але… я направду не можу сьогодні нічого їсти… Стільки вражень, стільки… вражень…
— Ну, ну, якось то буде, — вже сміється вибачлива пані.
XXIII
Наталка Оріховська мешкає на "Лілієнґассе"[60]. По вузькій, запорошеній вулиці, що не має нічого спільного з такими чистими квітами, як лілеї. У вікнах Оріховських цвітуть пеларгонії. Наталку застає Дарка горілиць на отомані з руками під головою. Наталка каже Дарці "сідати десь" і лежить далі з очима на стелі.
— Мені казала Лідка, що Орест питався за мною. Не знаєш, чого він хотів від мене?
Мовчанка. По добрій хвилині Наталка:
— Не знаю. Напевно, нічого важливого, бо інакше і я знала б щось про те.
Дарка має ще одну справу до Оріховської. Стократ важнішу за це:
— Чекай, я хотіла тебе щось спитати… щось мені нателеніла Лідка про те свято на 12 квітня… Що каже на це Орест? Маємо брати в ньому участь чи ні?
Наталка виймає руки з-під подушки і приглядається своїм пальцям:
— Орест нічого не казав. Зрештою, що він може говорити, коли сам ходить на репетиції хору?
Дарці не може поміститися ця відомість в голові:
— Це хіба неможливе, щоб Орест… ні… ти хіба жартуєш, це неможливе…
Наталка не почувається до обов'язку захищати свій погляд перед Даркою. Підводиться з отомани бліда, з підкруженими очима і сідає навпроти Дарки.
— А Ґиньо? — вистогнує з себе Дарка.
Наталка якась така втомлена сьогодні, що ледве говорить.
"Вона, напевно, вмре на сухоти", — думається Дарці.
— Ґиньо завжди тієї думки, що Циганюк.
— То й він тієї думки, що ми повинні… разом з румунами радіти, що Буковину прилучено до них? Наталко!
Наталка зривається на ноги.
— Чого ти хочеш від мене? Іди до Циганюка, іди до Іванчука, їх питай! Звідки я можу знати, що вони думають? — але за хвилину вже каже іншим голосом. — Так страшно болить мені голова, що не знаю… Ти збираєшся вже йти? Посидь ще, Дарко. Я засвічу, коли тобі неприємно у потемках.
— Ні, ти лягай… я піду.
Незважаючи на дрібку тепла, що з'явилося звідкись і огріло голос Наталки, розстання подруг було повне непорозуміння й недобрих здогадів.
У темних сінях Дарка спотикається об витирачку і мало що не паде стрімголов на сходи. Потім зразу потрапляє на освітлені вулицею входові двері. При брамі минає її якась ґалантна, у футрі під кінчики вух пані, з прекрасним собакою-сенбернаром. Дарці блискавкою пригадується те, як їх Циган плив раз за човном у веренчанському ставку. Потім з'являється думка, що ціле її життя в цьому місті — це одно пасмо неприємностей і страждань. Еге ж, ніби стояла вона на самому краю дошки над водою, і раптом хтось після цієї розмови з Наталкою вибив їй з-під ніг це єдине опертя. На небі з півночі на південь паде зоря і значить свій шлях хвостиком.
*
Життя помахує рівномірно своїми крильми, як і раніше, як сто років тому: спекується днів і викликує нові. І комусь сторонньому, могло б здаватись, що немає ніяких змін ані в школі, ані в Дарчиному житті.
Міґулів питав з однаковим спокоєм і ласкою історію тих з "форте біне", як і засудженців з "інсуфічєнт". Мігалаке теж без великих труднощів пригадував собі, що "Поповіч" є в класі. Правда, питав її тільки в четверги, тобто тільки в дні граматики і правопису, але хоч признавав її в класі. Добрі очі вчителя Спілого, може, трохи частіше, як давніше, спочивали на Дарчиній голові. Мамині листи, як і раніше, були сердечні й ніжні. Мікроскопом не доглянув би ніхто в них порошинки докору чи жалю. На станції, як звичайно, в неділю були на десерт налисники з конфітурами. Навіть о. Луців однаково, як сорок років тому, закінчує урок релігії словами:
— А тепер помолимося, діти!
Навіть Данко, коли вряди-годи натрапить на Дарку, вітає її, як завжди своїм улюбленим:
(Продовження на наступній сторінці)