Та згодом, по тій розмові, почали скаржитись і на тамтешніх товаришів. Чутка про приїзд товариша з окружного центру швидко розбіглася по всій околиці і збила, ніби на сполох, спокійних до того селян. Того ж вечора, по приїзді, Радивона одвідали дядьки, молодиці, позапартійні і комольці, і кожен по-свойому, чи то оглядаючись, чи сміливо, з обуренням, розповідали про звички, характер і, як висновок із цього, про злочин — ах, ці обивателі! — керівної верхівки села.
Довідався він також про те, що голова сільради віддавав перевагу чорнобривим молодицям перед білявими, і що для задоволення цих інтимних потреб і смаку він використовував свій громадський стан; що в комнезамі головує колишній крамар; що найкращі шматки землі прибрали собі до рук родичі відповідальних товаришів; що під час сходу президія замість дзвоника вживає нагана; що землевпорядження й досі ще не проведено з вини місцевої влади; що ті особи, яким офіційно дозволено носити револьвера в кишені, використовують його вже надто різноманітно; що селян залякують місцеві товариші своїми пострілами і що нелегальний схід збирається подавати до міста велику скаргу на радянську владу.
І хоч прибув він сюди у спеціальній справі, на хлібозаготівлю, і не мав, крім цього, ніяких завдань та повноважень, він, проте, не міг мовчки оминути тих скарг, не міг оминути того — хоч би перевірити їх, бодай поверхово.
Одначе самому йому не під силу було переглянути всі ті заяви, і він почав шукати собі помічника. Вибір його впав на дядька Трохима, секретаря сільради; його ніби не гудили, навпаки — вихваляли.
XXIII
Зустрів його Радивон на шляху, за селом. По хуртечі ухвалили були прокидати від снігу виїзд на місто, і він разом із іншими пішов туди виконувати свій громадський обов’язок.
То був роботящий сухий дядько з веселими карими очима й дитячою рухливістю. Його обідраний смушевий капелюшок і куца, ніби жіноча, сірячинка імпонували його рухливості й справляли враження небораки-хлопця, що в горі увесь і горя не знає.
Він ніби зніяковів від того, що Радивон зустрів його тут, на шляху, а не в сільраді за столом.
Виправдовуючися, він сказав:
— Бачиш, товаришу, я це діло кумекаю так: не досить ухвали — треба самому й доглянути, і допомогти…
Потому він метким рухом загнав лопату в сніг і витяг із глибини свого одягу засмальцьованого кисета.
— Цим я і прислужуюсь громаді. Бо часто-густо, — він скоса подивився на Радивона, — після ухвали зразу ж ідуть спати… А воно вред від того! Бо диви, коли ти хочеш, щоб воно було по-твойому, як ти ухвалюєш, то треба, щоб ту ухвалу в першу чергу сам ти виконав. Не довіряй чужим рукам — вони не завжди розуміють твою думку, не завжди сповнюються твоїм хотінням.
Він затягся й хитро подивився на вогник своєї цигарки.
— Приміром, от ми ухвалили не курити, цебто об’явили п’ятий фронт. То не тільки сам покинь цю погань, а не спи, не їж і винищуй її, де тільки вздрієш!
Остання сентенція викликала дружний сміх усіх куріїв, що використали цю розмову для спочивку.
Але Трохим знову став урочистий і поважний:
— У таких випадках не треба покладатися лише на добровільні товариства чи на міліцію. Треба, щоб кожен був хазяїном своєї ухвали, щоб доглядав і виконував її не лише в офіційний час, а й тоді, коли моя муренька замука до води… Тобто — доглядати свого двору не за поденну плату, а гострим господарським оком!
З оцим товаришем, дядьком Трохимом, Радивон і взявся за перевірку поданих скарг.
На жаль, скарги ті здебільшого були справедливі. Не можна було сказати, що селяни без причини не люблять своїх керівників. Кожен із них ніби невмисне придумував свої особливі методи роботи і саме такі, що залякували, ображали чи кривдили його односельців.
Радивон двічі скликав схід. У першому ж своєму слові він гостро засудив поведінку й методи роботи сільських товаришів. Та, на його здивування, ніхто з селян не підтримував ні своїх скарг, ні його пропозицій про потребу рішучого контролю самого села над місцевою владою. Усі ніби поніміли, ніби ніхто нічого не знав про те, що допіру тут говорилося.
З цього приводу Трохим заспокоював Радивона:
— Вони обдумують, чи є рація остаточно сваритися з начальством… Я сподіваюся, вони ще знімуть голос.
І справді. Лише на другому сході заговорило село. То була хвиля критики, може, навіть одчай, що от-от обернуться в несамовитість. Говорили хлопці, дядьки, молодиці, говорили діди із своєю патріархальною психологією, і всі, кожен спираючись на свою кривду, йому заподіяну, робили висновок, що Кирило, голова сільради, — гірше стражника, що той катюга, той злодій, і інше.
І Радивон узяв на себе важку працю: відокремити вчинки тих товаришів від загальної політики і конкретних заходів уряду робітників і селян.
Бувши неабияким промовцем і добрим агітатором, він перетворював кожен окремий факт, що його висував схід, на зброю проти помилкових і інколи шкідливих тверджень. Він говорив просто, щиро, уникаючи бучної промови. Треба було за матеріал брати справді таки постріли голови сільради, за форму — вечірні розмови в говіркого кума.
Він ніби впився Трохимовими словами. Жодна дрібниця, що потребувала перебудівлі чи цілковитої ліквідації, не оминула його уваги. Він працював удень, уночі, й лише тоді змикав спокійно вії, коли був переконаний, що чи й малу хибу, яка раніше впала йому в очі, вже виправлено.
По цій роботі, вечорами, він робив висновки:
— Треба вивітрюватися з міських кабінетів. Село потребує хороших робітників, конче потребує культури!
І, як згадав він потім, така думка, правда, з іншої причини, ще й раніше западала йому в голову.
XXIV
До міста повертався Радивон ранком, як і виїздив.
Десять днів пробув він на селі; та дозвілля, що про нього він думав, від'їжджаючи з міста, так і не було. Усі дні, усі вечори він напружено працював і лише в постелі мав чверть години, щоб віддатися своїм думкам. Та проте в тому дозвіллі не було й потреби. Ні Катерина, ні Олена не надокучали більше, і йому нічого було розв'язувати.
Він знав, звичайно, що змін ніяких не сталося, що існують на світі і та, й та, але все це не обходило його тепер, не тривожило, бажання ж самому, силоміць, відновити в уяві всю ту міську трагедію також не було.
З цього набився йому висновок: раніше він надав надто великої ваги тим думкам. Коли б і до кінця все лишилося по-старому — Олена і Катерина, — нарешті до цього можна було б звикнути. Ну що з того, що людина носить у собі ціле життя якусь хворобу? Адже хвороба та не заважає їй бути чесною, працьовитою і відданою своєму ідеалові. Хай буде і Олена, і Катерина; хай вони обидві мешкають у його істоті. Що йому до того? У нього безліч роботи, у нього світова революція, — і сором об’єднувати під одним тім’ям і незмірно великі цілі, і дрібні інтимні виразки.
В одному ця подорож виправдала себе: Радивон таки розвіявся! У безкінечній, незвичній для буднів роботі він відшукав самого себе, насталив собі нерви і переніс увагу на зовсім інші речі. І лише коли під’їздив уже до міста, поволі і непомітно стали прокидатися уїдливі думки. Спочатку він подумав про міськраду, згодом — про свій стіл і вже через непомітну йому асоціацію — про дім, свою сім’ю. Раптом перед очима засміявся Ларивон; потім — Максим, Олена… Він таки занудьгувався по них! Десять днів не бачив. Що вони роблять оце тепер? — Сплять чи прокинулись?.. Олена, мабуть, готує сніданок…
І він звернувся до Панаса:
— Ану, діду, стьобайте вороних!
Йому стало рівно в душі: тихий спокій, такий, як осінній соняшний день на старечу голову, охопив усю його істоту.
Але несподівано втрутилася Катерина.
Чого їй?
І Радивон розгнівався.
Ти… шлюха! Не місце тобі поруч Олени. Тебе нема вже в моїм серці… і не буде!
І хоч скільки там лишилося, щоб дістатися сім’ї, — може, п’ятнадцять, двадцять хвилин, — але цього вистачило, щоб звільнити Радивона від давньої муки.
Он що воно — інстинкт! Скільки часу витратив він, щоб відшукати шлях із тої плутанини, якої неймовірної логіки треба було, щоб підперти його твердження, і лише тепер із глибини його єства прийшла відповідь. Вона раптова, нічим не підготовлена, але безсумнівна, незаперечлива (ах, як він занудився по сім’ї!).
Дурень, про що ти думав?.. Олена, звичайно ж Олена!..
І він удруге звернувся до Панаса:
— Діду, поговоріть-но з вороними… Мені кортить синів уздріти!..
XXV
Які то бувають помилки! Помиляються філософ і філософія, помиляється здорова і хвора людина.
Помиляється, безперечно, і мій герой у своїх ухвалах, як помиляюся і я, що взяв на себе обов’язок у деяких випадках робити висновки з його думок і стежити за його мораллю.
І гармонію вигадали химерники! Скрізь повно суперечностей. Філософія суперечить філософовій нужденній природі, аскетизм — розбещеності, плід — смерті, ранок — вечорові.
Цілий день Радивон не міг наговоритися з Оленою, цілий день дихав лише повітрям своєї сім’ї, цілував чуби своїх хлопців, а ввечері потягло в театр — пішов шукати Катерини.
Як це сталося?
Він приїхав додому… ускочив у хату і ледве не подушив своїх синів… Потім привітався з Оленою… Вона про все забула, забула навіть, який то був день, і лише плакала з радості, що тисне чоловікові руку.
Велика радість знову дістатися до рідних!
(Продовження на наступній сторінці)