Був один такий час: на важких терезах
Вже хиталася доля Вкраїни,
А вона, наша ненька, стояла в сльозах
В сподiванню страшної хвилини…
По широких степах ще котилась луна,
Марний вiдгук кривавої сiчи,
І надходила нiч — непрозора, сумна,
Що мов пугач дивилась у вiчи.
Де-не-де серед тишi ще хтось з кобзарiв
Грав, неначе прохав на подзвiння;
То не дума була, то був лiрницький спiв,
Над труною тужне голосiння.
Нiч i тиша сумна присипляла усiх,
Навiть тих, хто i в бoю не гнувся…
Коли раптом веселий, зневажливий смiх
Серед мертвої тишi почувся!
I ззирнулися всi у питанню нiмiм:
Хто б посмiв так одважна смiятись,
Коли звикли усi, щоб не вдарив той грiм,
I вiд власної тiни ховатись?
Ще ж у пам’яти свiжа пoдiя була,
Як в неволi сконав Калнишевський!
Хто ж сваволець, що має одвагу орла?
То смiявся Iван Котляревський!
Вiн спiвав i смiявся. I голос його
То лунав соловейковим спiвом,
То нараз затихав, — i вiн замiсць того
Реготався, охоплений гнiвом.
Вiн до бою не кликав, бо знав, що у снi
Спочиває натруджена сила,
Що по довгій, столiтнiй козацькiй вiйнi
Нiч столiтня тепер наступила!
Вiн не плакав, бо серцем прозрiв, що народ
Вiдпочивши вiд бур лихолiття,
Зрозуміє причини колишнiх пригод
I завдання нового столiття.
Та вiн бачив, що люд той не мав голови,
Що вже пан свого краю цурався, —
Тодi жовч закипала у нього в крови,
I вiн з панства того… реготaвся!
Так минали лiта… І новiтнi спiвцi
Вiдгукнулись на голос той дужий;
Засвiтились помалу в хатах каганцi, —
Прокидався слабий i байдужий.
I збирались один по другiм вояки,
I пiд прапором правди святої
Виростали з землi, шикувались полки,
Чувся поклик: до зброї до зброї!
Не неволя чужа i не сила меча,
Гаслом стало: "освiта й наука";
Проти нападу злого i тьми i бича
Це найкраща в життю запорука!
Та не всi вирушали, вiдкинувши страх,
Як тi лицарi славнi, завзятi, —
Ще багато їх спить, поховавшись в норах,
Ми не бачимо їх на цiм святi!
Годi ж спати! Прокиньтесь! Ви спали сто лiт!
Мабуть, виспались добре, нетяги!
Чи ж сховали в душi ви святий заповiт?
Чи набралися сил i одваги?
День надворi! Нас кличе новий наш гетьман,
Не гетьман польовий, а культурний, —
Тим гетьманом у нас тепер батько Iван,
Що вказав нам шлях лiтературний!
Вiн мiж нами тепер. Вiн зiбрав нас усiх.
Хто ж на поклик його не озветься?!
З-поза довгих ста лiт чи ви чуєте смiх?
То Iван Кoтляревсьий смiється!
30 серпня, 1903 року