«Пройдисвіт» Марко Вовчок

Читати онлайн оповідання Марка Вовчка «Пройдисвіт»

A- A+ A A1 A2 A3

Наближувалася гроза. Марта придивлялася округи, начебто хотіла мислі свої прикласти до щоденного діяння й піклування, – і згадала, що у дворі треба сховати від дощу зерно, що сушиться, а в садку постягати полотно, що білиться.

– Ой лихо! А в дворі зерно! А в садку полотно! – казала вона та й побігла швиденько. Наймит за нею пішов, як наймит. Разом вони зерно приховали й полотно постягали.

Почулися голоси помішані – се з гаю поспішалися додому, від дощу втікали по хатах. Чабана стріла дочка на порозі.

– Втік від дощу, – каже він. Побачив свого наймита. – Здоров був, Максиме! Сідай!

Обоє посідали, наймит від господаря оддалік. Марта десь у куточку.

– Трохи ти спізнився, Максиме, – озвався Чабан.

– Спізнився, добродію.

Дощ вже ливенем лив, а за дощем град сипнув, як з кошика...

– Ге-ге! – каже Чабан. – Пропав хліб!

* * *

Коваль був чудний собі чоловік. Любив він гарно вбиратися, може, ставив, що він над усіма у світі ковалями. Слухайте-бо! Який же коваль не ставить себе над іншими ковалями у світі? Скажіть, признайтесь передо мною, як я перед вами. Се кажу я на глум, а зараз візьмуть, візьмуть на ум і порішать, що коли я такеньки кажу, то вже певно, що якась відьма мені кума або якийсь з пекла родич і спокусив мою душу навіки; начебто говорячи про вовка, ніколи не кажуть і за вовка.

То чудний, кажу, був собі чоловік той коваль – одягнеться, було, гарно-прегарно у неділю, розчешеться гладенько, як бабусин унучок, уса розправить, наче на сметану впова, – то що ж думаєте? Й посуне до гаю, у самі гущі, або до степу, на самі пустині, й походжає сам у самоті аж до смерку. Що він дума, що гадає, на що замишляє, святий його знає, – а сказати на очевидь тілько хіба те, що як набреде струмочок, або озерце, або яку таку воду, то стоїть над нею й вдивляється, наче журавель цибатий, – мабуть, вдивляється, який в Бога вдався.

Одного недільного вечора Коваль, вбравшися гарно, та ще й до того сам у тузі й в притузі, у думі та й в мислях, надів чорну шапку з закотами та й посунув просто до гаю.

У хуторі було тихенько, як у вусі. Сонечко закочувалося. Кожушки сиділи коло своєї хати, годували чубатих улюблених своїх курей просом; москаль лежав коло свого порога. Рясничка з сином поїхала до куми у гостину, й ворота їх причинені; травиця усюди зелено зеленіє, а вечірнє проміння її покропля своїм золотим кропом, а вітерець тепленький повіває... А Чабанова хата стоїть наче пуста...

Тут скажу я вам диво: йшов один коваль, еге? Один, а так наче було два ковалі. Один коваль думав, еге? Один, а наче думало два ковалі. Перший коваль бачив, що Чабана нема, а другий коваль вже чув, що Марта не в хаті; перший коваль хотів запобігати думкою, де поїхав Чабан, а другий коваль сваволив – нащо тобі Чабан? ніби говорив: на що тобі, куди він поїхав? Куди вона пішла? Де вона поділася – от що! Перший коваль мусив погодитись і вже водно почати думати.

Де вона справді? Може, гуляє? Може, стрінеться?..

Йшов коваль присмерком. Сонечко усе нижче закочувалося. Такий теплий був вечір, що ковалеві здавалося, наче хто тепло на його дихав. Він забрався у саму пущу; там усе наче наслухає кого. Вітерець пропурхне, ніби ще прикаже: "Слухай! слухай! хутко, хутко! тут! там!" – і пропаде. Оглядайся собі скільки хочеш, де дівся. Продирався коваль у пущі і зітхав собі глибоко на волі; коли голоси йому почулися недалечко... Він зараз поправив шапку й подививсь округи себе зовсім розумним чоловіком; не вбачивши душі живої, він наставив цікаві уха й почав прислухати.

– Та ти ж в мене одна, як у цілім году весна! – промовлено, начеб хтось дуже втішавсь тією весною чарівничою.

– Чий се голос? Хто се промовля? – запитавсь коваль самого себе, і щось вхопило його за серце, як гадюка холодна, й вжалила.

От одказують – се Марта говорить, се Марта кохає! Коваля наче грім вдарив; стояв він, наче у землю уріс, слухав. Довго він слухав, і усе говорили, не вгавали.

Господи! де вона таких слів навчилася, що вони одному серце крають, а другому світ угору піднімають! Коваль, наслухавшися, ще побачити хотів – потихесеньку, помалесеньку розгорнув він віти густії дубові, як добре вбачив він обох: вони, наче з золота червоного вилиті, блисконули йому в вічі. Сидять близенько, говорять вірненько. Він пустив віти й прихилився до дуба сам – ніби одпочити, постояв – начебто одпочив, потихесеньку вибрався з пущі і тихо собі додому пішов...

Йшов він та йшов, а округи все темніло й вечоріло; ніхто не стрічався. Та йшли поспліч з ковалем двоє: молоді й щасливі, близенько й рідненько із собою – і в ухах у коваля дзвонили слова тії благії й палкії, одно по одному добре, врозумно, немилостиво... З великого жалю він зблудився з шляху знакомого й зайшов від хутора на степ, до чужого гаю, до далекого озера. Місяць вже світив, зорі сяли, роса пала, – він усе ходив та й ходив. То хутко він йшов, начебто утекти чогось, начебто у пораду яку собі, то знов становився і стояв гірко; спробував сісти – не в могу: чи ходив – пара кохана ішла поспліч, чи стояв – ставала поруч, чи сідав – садовилася обік і усе коло його, поруч його, перед очі, усюди горіла вона, як з гарячого вогню, й його палила, наче полум’я, чута розмова…

Чи ніхто з вас того не дізнав – ге? Як хто коли дізнав, нехай тільки пом’яне або ні, нехай лучче не пригадує, а слуха, що буде далі... Далі зорі поховались, місяць зник і почало на день, на світ займатись. Коваль втомлений, наче збитий, занудивши своє серце, заросивши сині шаровари, повернувсь додому та й ліг на лавці – і став обмишляти, що його тут робити, як його тут бути? Чи ж раз, чи двічі він себе запитував: що ж його справді робити? як його бути? Знаю, що раденькі почати навчати з усіх боків, бо чужа біда і складна, і гнучка на пораду і раду, а як своя прийде, то й розум гнітить, і серце жалить, і вся вага десь подінеться, і всю раду хтось украде – хоч з мосту та в воду! На усе замишляєш, і нічого не порішаєш (усе й ніщо!), а мислі, як ті пороги Дніпрові, крутяться, шутяться, ні біжать, ні стоять, – а з усього виходить одно: нещасливий я, дурний і некоханий.

День настав, був і минув, а коваль і забув думати, що сонечко сходить, світить і заходить, сидів у своїй хаті, наче який темний, сліпий, глухий чоловік. Та як звечоріло й соловейко щебетнув, як же він схаменувся тоді, й вхопив шапку, й помкнувся з хати – куди? – питаєте. А вже просто до гаю.

І от він у гаї, на тім самім місці... от сеє місце... ось воно... а ще їх нема... певно, зараз будуть. Чи вони разом прийдуть, чи одно по одному? Марта буде перша тут... (Світе Божий! то-то ж вона теперки поспішається! Зараз, певно, тут вже буде!)

Вгадав коваль – таке, бачте, враже, то як скажеш – наче по-мальованому виходить, а як що добре... Вгадав коваль, кажу: Марта прибігла, ледве дихає, покликала:

– Максиме! Максиме! – подивилась у всі боки і стала дожидати...

Хутко й наймит прибіг, ламаючи віти по дорозі, валячи кущі.

– Тут, кохана? – вимовив наймит, наче скарб несподіваний набрів, а сам щасливий, аж труситься. – Як же ти встигла?

– Я поспішалася до тебе... – І чутно по слову, яково було поспішатися, яково побачитися...

Щодня вони бачилися, і щодня коваль теж приходив за свідка і бачив, як вони віталися й прощалися, чув, як розмовляли й журилися. Щодня знав коваль, яка думка, яка сподіванка найшлася в Марти, знав, який жаль, яке лишко уразило наймита, на що вони важили, чим вони смутилися; усе він відав, сидячи поза кущами тихо, з своїм пожаленим серцем ревнивим...

Не можна потаїти сильного кашлю та доброго кохання й від дурня – кожен се зна, то й не диво, що й Рясниченко, простий парубок, завважив якось, що в Марти очі темніють і сіяють не по-давньому, що голосок дзвенить іначій, що зацвіла вона повним цвітом, і залюбував він дівчиною не в зауміру, а залюбувавши, став горнутись ближче, як тілько душа його насміляла. Раз у раз він їй стрічався, куди вона піде. "Добридні! Добривечори, добраночі, помагай боги, щасливо, здоровенькі були!" – тим усим щедрив він, так що коли б тільки усе по його слову чинилося, то щастя-здоровля в неї було б чортзна-поки. Спершу почавши слідувати дівчину любуючи, він не вважав на те, що дівчина бере стежки інші, як він, а тілько думав, як би її перестріти, а далі і вже мусив завважити, що дівчина просто звертає, зобачивши його. "За що? Чому? – запитавсь бідний паруб’яка, дивуючи. – Може, за що-небудь угнівалася? Отже, як насмілюся, то й поспитаю її..." Насмілявсь він, може, із тиждень, вже не присуваючись близько, а ходячи здалека, мало господарством своїм тішачись, не смакуючи вареники, уночі перевертаючи подушку під головою...

В Ряснички на той час було багато діла: і в городі, і в господі, з нитками, з полотнами, з ягодою, й з овощом, і з плодом, то можна було вберегтися її никливого погляду, її цікавого розуму.

– Що се ти наче нездужаєш трохи? – спитала вона парубка одного вечора, як він повернувся з поля та вона глянула на нього.

– Голова трохи болить, – одказав парубок звичайно, як одказують у всі віки парубки тоді, як болить у них біля лівого боку.

– Напийсь молока зараз, сину, свіженького молока.

І зараз унесла йому молока глечик і подала:

– Пий, пий, сину, більш – се добре, поможе тобі. Се, мабуть, в тебе від спеки.

Пив парубок, як молодий бичок, поки аж побачив денце.

(Продовження на наступній сторінці)