Управитель велів Павла до хати одвести і наймав, хто схоче, з села за сторожу при йому стати, і плату давав добру, тільки що ніхто не схотів. Довго управитель і сварився, і умовляв людей: вони далі й слухати його не стали, пішли геть.
XIX
Варку тож зараз випустили. Як побачила вона, що вже на волю її пускають, — бігти кинулася куди очі спали, насилу її зловили; став їй управитель розказувать, — вона наче не розбирала, не розуміла, усе рвалася бігти від його, а як вже утямила гаразд, що її не закують, що її і не винять, то господи-світе! що їй тоді поробилося! Руками обхопила тин коло хати, цілує, та плаче, та кричить; Бога хвалить, людям дякує, усім до ніг упадає.
Казали її завезти десь у інше, в далеке село.
— Добре! добре! — промовляла, — везіть! їдьмо! добре! — Хапалася їхати так! Їй кажуть забрати своє збіжжя, а вона: "Добре! добре! як же!" — а нічого не забрала, та тільки все порозкидала. Не вважала, що всі люди коло неї понурі й осудливі. Не спом’янула про Павла і разу та й не казала іншого слова, як: "Добре! добре! коли ж повезете?" Як вже віз під хатою став, скрикнула радісно, кинулася швидко у віз той... поїхала...
Люди вийшли дивитися, як її селом везли, — звісно вже, які цікаві вони й на добре й на лихе, й на миле й на страшне. Діти манесенькі кричали їй услід: "Бувай здорова!", поки не пригорнули їх матері, спиняючи; вона ж їхала, у велику хустку завернувшися, кивала головою бистренько, невважливо, як ті, що дуже куди поспішаються; дивилася, дивилася вперед себе...
XX
А Павло сам зостався. Він вже з Варкого не бачився і не прощався. Як почув, що вже поїхала, тільки голову підвів та й знов схилив, слова не промовив.
Як схотіли, кажу, так і спорядили. Він сидів у своїй хаті за божевільного. Десь вишукали — найняли парубка За їм ходити нібито, що жалко бідного чоловіка. Здається, опасувалися, щоб не заподіяв собі смерті, бо дуже вже він тужив. Так тужив, так тужив! А тихий до всіх, покірний.
Парубок недовго прожив при йому, покинув. "Се, — казав, — се нещасливий зовсім чоловік — він мене навіки вже засмутив; піду — розважуся!" І пішов бідувати, добру плату занедбавши.
По часі, зобачивши, що Павло "смирний", дали йому волю ходити куди схоче по селі; далі управитель його покликав робити в своєму городі — на панщину його не брали; то він став робити знов. Робить з ранку до ночі, без одпочинку, безперестанку робить-робить, сумуючи тяжко. Сам ні до кого не обзивався, немов не смів, а як коли до його хто обізветься, то такий він вдячний, радий такий!
Сам на самоті ніколи не хотів зоставатися, а все туди рветься, де люди; хоч здалека стане, дивиться, як ходять, прислухає, як гомонять... Нещасливий чоловік частенько, було, приходить, як хто до його добрий, та й проситься: "Нехай я у вас заночую!" Пускають його заночувати добрі люди — тішиться. Було, дітей до себе прикликає, пташок приманює, — тішиться, як до його біжать, як линуть...
Одного разу Павло робив у дворі в управителя, і управительська дочка маленька гралася з утятком, жалуючи та пестячи, поки аж утятко не вдушилося. Тоді вона побиватися та оплакувати дзвінким голосочком. Павло зблизився та як побачив — втікати, втікати. Стріли його люди, спинили, білий, зрошений сльозами ревними, труситься весь...
Опісля, як, було, побачить тую дівчину, біліє, тікає геть.
Жив він так роки, поки його тута не звалила, — зліг вмирати. Як тужив він! Як він плакав! Усе просив: "Живі люди! Ходіть на мої гробки! Будьте милостиві, ходіть на мою могилку! Гомоніть, як я лежатиму!"
Тяжко й сумно вмирав, плачучи.
Перечулося в нас об Варці, що жива й хороша, що забула лихо, забула страхи усі свої; що красується на вечорницях, що збирається заміж…