Так минуло ще трохи часу, скільки власне — не знати, але Марусі він здався дуже довгий.
Зразу вона часто вставала, ходила, прислухалася, потім, зморена цим хвилюванням, лишилася на старому місці, під дубом, непорушна, немов скам'яніла.
Вона навіть і тоді не підвелася, коли зовсім ясно почувся шелест, тільки щічки їй спалахнули та очі сумовито звернулися в той бік.
Цього разу надія була не марна; гілля відхилилося, і знайоме обличчя з'явилося між їх зеленню, що заколисалася.
Але це обличчя було таке бліде, що радісний покрик завмер на устах дівчини.
— Марусю,— мовив січовик,— от бачиш ти,— червона хустка, бачиш?
— Бачу,— відказала Маруся.
— Я виведу тебе на шлях... Іди цією дорогою усе прямо... Прямо, гаєм, поки не дійдеш до містка... За тим містком буде другий гай... і стежка... підеш стежкою у той гай... Стрінеться тобі чоловік, скаже: "Помагай боже, Марусю!" Ти віддай йому цю хустку й відкажи: "Боже поможи!" Чуєш?.. Пам'ятатимеш, Марусю?..
Він говорив це виразно, але з дуже вже великими перервами; обличчя його ставало все блідіше та блідіше, краплистий піт капав йому з чола, і стояв він не так, як завжди, не прямо, а прилягаючи плечем до дерева.
— Іди, Марусю! Ти підеш?
— Піду,— відказала вона. — Що в тебе болить?
— Ніщо, Марусю, загоїться, моє серце! Іди!
Він узяв її за руку.
— Яка в тебе холодна рука! — крикнула вона.
— Не до моєї тепер руки, моя ясочко. Поспішай-но хутчій... Віддай хустку... Сюди... йди...— сказав він так переконуюче та поважно, що вона вже більш не відважилася питати. Він хотів одхилити віти, але не зміг. Вид такої слабості у людини, на яку вона звикла дивитися, як на уособлення всіх сил фізичних та моральних, вразив Марусю. Вона страшенно зблідла, але, свято сповняючи його бажання, нічого не сказала.
Чиїсь інші руки — жилаві на грубі — свої, робітницькі, як зараз помітила Маруся, раптом простяглися та відхилили гілля.
— Не бійся, Марусю,— промовив січовик,— це мій товариш... Він тільки чужих кусає... Правда, Іване?
— Звісно, правда,— відказав густий бас, якому скоро можна було повірити, що властитель його, коли захоче, то вкусити зможе.
Слідом за цим Маруся побачила раніш високо між листом невелику голову, смугляве обличчя із світлими вусами та пару блискучих очей, а потім — довжезну чоловічу постать, що швидко сунула вперед, прокладаючи їм дорогу.
— От це і єсть товариш мій, Іван,— мовив січовик Марусі. — Бачиш, які дуби в лісі переріс!
Іван, посовуючись наперед, кілька раз придержував ходу та оглядався на товариша, немов ждучи, чи не треба буде йому помочі, але січовик тоді кожен раз відказував йому.
— Іди, йди, Іване... Чого ж ти став? Може, ти задумав квітки збирати у траві чи грибів пошукати хочеш?
І Йван знову рушав далі.
Багато скоріше, як сподівалася Маруся, вибралися вони на узлісся.
З цього боку коло самого узлісся починалися поля, і вузенька межа між розквітлою гречкою, понад якою бринів рій бджіл, виводила на чорну польову дорогу, яка правильними, як здалека здавалося, манівцями вилася до слободи, що майоріла на небозводі, перетинаючи по дорозі два невеличкі гаї.
— Бачиш, Марусю, он гай... от той, останній... йди, моя ясочко, йди... Ось хустка...
Він показав їй точнісінько таку саму хустку, яку вона раз підняла на церковному ґанку й подала гетьманській пані братчисі.
Маруся взяла хустку, думала йти, але тихо скрикнула й стала.
Січовик, що поклав їй, голублячи її, руку на голову, раптом похитнувся і, коли б не товариш Іван, певно, впав би.
— Кров! Кров! — скрикнула Маруся з жахом.
Кров, справді, свіжа, тепла кров просякала крізь ветху свитину старого бандуриста.
— Байдуже, Марусю, байдуже,— промовив січовик. — Пам'ятаєш, що ми з тобою говорили? Не той козак, що за водою пливе... а той, що проти води... Це загоїться... Адже ми з тобою пустилися не ягоду-малину збирати... солодкого і сподіватися годі... Іди, моя ясочко... йди... зав'яжи хусткою голову...
— А ти? — спитала Маруся, тремтячими рученятами зав'язуючи, за його порадою, червону хустку.
— Я прийду, моє серце, прийду...
Почулися, один за одним, три постріли.
Товариш Іван вслухавсь і промовив:
— Вони!
— Іди, Марусю, йди...— повторив січовик.
Він хотів, своїм звичаєм, погладити її по голівці, але рука не звелася.
Він тільки промовив:
— Іди, Марусю, треба!
Вона пішла.
— Оглядатися можна? — проговорила вона, неначе звертаючись до неприсутнього повожатого.
І оглянулася.
На узліссі вже нікого не було. Ліс здавався суцільною зеленою стіною.
Це не перешкодило їй ще не один раз оглянутись.
Одначе, потураючи серцеві, вона не забувала про доручену їй справу і йшла швидко, як могла.
Ось перший гай, увесь наскрізь пройнятий кармазином заходу. Скільки тут квіток цвіте й пахне!
От знову поля, знову розквітла гречка, бринливий рій бджіл. Близесенько хвававкнув перепел. Ось і місток за гаєм.
Хтось ніби женеться, прудко женеться.
Треба поглянути, звідки й хто.
Схожий ніби на татарина. Еге, таких зустрічали вони не раз по шляхах і постійно від них ховалися або в рів, або в жито.
Чи не сховатися й зараз?
Він жене просто до містка. Треба сховатися в очерет.
Але вона не вспіла ступити й кроку до густого очерету, що ріс коло містка, по березі мілкого прозорого струмочка, на вид велетенської зеленої щітки: почувся постріл, і червона хустка зачервоніла на чорнім шляху.
Хустка ця брала тільки своїм кольором, доброта ж її показалася така, що навіть неситий татарин не поласився її зняти і знову погнав далі, неначе ошуканий надією.
Коли все втихло, із гаю, з того, що за містком, вийшов якийсь селянин із сокирою і в'язкою зеленого суччя за плечима і, йдучи мимо, нахилився, обернув до себе помертвіле дитяче личко, притулив руку до грудей, під якими зробилася вже калюжа теплої крові, потім промовив: "Ні, вже не оживеш!" і пішов далі своєю дорогою.
Проте він зняв червону хустку й поніс її з собою.
Давним-давно це все діялося, але й досі ще невеличка могила, поблизу тих країв, прозивається "Дівоча".
Кажуть теж, що могилу цю висипав сам, своїми руками, якийсь запорожець.