«Кармелюк» Марко Вовчок

Читати онлайн повість Марка Вовчка «Кармелюк»

A- A+ A A1 A2 A3

Цієї ж таки весни прочулося скрізь, що знов уявилися розбійники, Кармелюкові товариство, що знов Кармелюк отаманує, визволивсь, повернувсь. Вбогі люди ніби здоровіш зробилися на виду, й не один попадавсь тоді бідак, який, одежиною драний, такий постаттю багатий, не в одного тоді на обличчі, що його зсушила журба, скрушила нужда, грав усміх завзятий, блискали очі жваво та хупаво.

А багачі знов заметушилися, знов перелякалися, свої ради збирають та свої громади; суди усі сполошили, сиплючи грішми, закупляючи судську дію,— хочуть вони Кармелюка знов схопити, та міцніш зачинити, та дальш зіслати. І почали знов гасати за Кармелем шукачі, почали знов слідці Кармеля висліджувати. Та багато ж і роботи було їм, бо товариства зібралось теперки невзаміру більш, залягло сливе що по всіх гаях великих і ярах глибоких, по різних повітах.

VIII

Був гай великий, що не дуже далеко від міста, а близенько коло маленького хуторця глухенького темно зеленів та шумів. Коли б хто балакливий ходив тими глухими, нелюдними шляшками, то б розказував, як частенько він стрічав молодицю з дівчинкою невеличкою. Молодиця йшла з кошиком, дівчинка — з другим, і як поспитати їх: "Кудою"? — одказували вони: "По гриби або по ягоду на спродаж у місто". І справді, щотижня, що три дня можна б було їх бачити у місті, у базарі, з грибами або з ягодою. У сьому великому гаї спокійно було й ще ніколи не чутко про розбої жадні.

Молодиця з дівчинкою йшла, уступала у гай, і якось разом зникала крізь дерева, наче крізь зелену стіну вуж, хутко, шпарко — в один мет — не зупиняючись, знакомими гаєвими ходами і стежками доходили до ланку у пущі самій і там сідали одпочивати.

У непроглядному гаю тихо, як у церкві. Столітні дерева підпиралися молодими; міцнії, широкії їх віти лежали на молоденьких гнучких верховинах і гнули їх додолу своєю важкою силою, а де-не-де гнучка гіллячка сковзала між ними та й росла, росла, росла у вишень, звиваючись, кидаючись з боку у другий, начебто жахаючись, що її зупинять, що їй перешкодять. Долі поросли кущі усякі. Сонце западало тудою тільки іскорцями, і квітки там розпукувались у тіні та у прохолоді. Калиновий цвіт і бузиновий розпускавсь там у два рази більш і дужіш; червона, пломениста шипшина розквітала тут пишніша й блідша і пахла легш.

Тут молодиця з дівчинкою сиділи й одпочивали, прислухаючи. Ніхто, ніщо не перебивав прислухати — ані птиця не порхала, ані вітер не віяв,— непроглядний гай стоїть тихий та спокійний, темний та свіжий.

Тихо. Тихо, поки захрускають віти легенько й обоє — молодиця й дівчинка — всміхнуться і стрепехнуться, і уявиться чоловік,— хоч блідий, задиханий, зморений, голодний, порохом припалий, та гарний, як сонце. Тут його стрічали, тут мав він і страву, і спочинок; тут його узивали коханим і жалували;тут молодиця переказувала усе, що чула, бачила, думала й гадала; дівчинка тішила своїм щебетанням, приносила часом якісь ласощі, що він за їх дякував дуже і всміхавсь до неї любенько, і клав свою голову змучену молодиці на коліна і всипляв, а маленька сторожа сторожила щиро та жваво — дурно тривоги не збивала, та вчасу звіщала, коли що де непевно було.

Минала година віджалувана й відмірена на спочинок, прощалися, як кохалися,— з жалем та з болем великим та ще більшою вірою й надією. Зникав чоловіку гаї, молодиця з дівчиною поверталися до міста. Три дні й три ночі пережидали вони, поки до гаю знов побратися, і молодиця ходила тим часом на поденну роботу, зоставляючи дівчинку саму у хатці. Якусь малесеньку хатку вони наймали, прилипнувшу під горою, сливе за містом, недалечке від річки.

Молодиця день цілий, робила на поденщині: дівчинка, хоч невеличка, теж не гуляла: воду бралася сусіді носити, у городі в неї поло ти. "Яка ж дівчинка розумненька!" — щовечора казала сусіда стара, гладячи дівчинку по головці та даючи у дрібненькі рученятка шажок і другий, і йшла у свою хату на спокій, завізвавши дівчинку й на завтра робити до себе. Мала виходила на береги, туди, звідки видно до гаю, й думала там сама собі, і гадала, і часом співала пісні — тії пісні, що тато навчив, держачи її у своїх руках та пригортаючи до себе там, у зеленому гаї.

Повернувся я з Сибіру, нема ж мені долі!

Хотя ж я і не в кайданах, єднак же в неволі!

Слідять мене вдень, і вночі, і всяку годину,

Нігде мені подітися, від журби я згину!

Зібрав собі жвавих хлопців, і що ж мені з того?

Засідають по дорогах, ждуть подорожнього.

Он чи їде, чи не їде, дарма, треба ждати!

Ой прийдеться Кармелюку марно пропадати!

Зовуть мене розбійником, кажуть, що вбиваю,

Я ж нікого не вбиваю, бо сам душу маю!

Якщо візьму в багатого, я вбогому даю,

І, так гроші поділивши, я гріха не знаю.

Маю жінку, маю дитя — коли ж я їх бачу?

Як згадаю про їх лихо, може, й сам я плачу!

Пішов же б я до їх в село — красу мою знають,

Куди тільки повернуся, то зараз піймають.

Прийшла туга до серденька — як у світі жити?

Світ великий і розкішний, та нігде ся діти!

У неділю дуже рано у всі дзвони дзвонять.

Ой а мене, Кармелюка, як звірюку, гонять.

Нехай гонять, нехай ловлять, нехай заганяють,

Нехай мене, Кармелюка, в світі споминають!

Від міста шляхом надходила молодиця, й стрічалися вони з дівчинкою, й разом додому поверталися, вірнесенько розмовляючи, згадуючи, чи сподіваючись, чи горюючи…

IX

А тим часом Картелеві вороги не всипляли: казано взброїти шукачів іслідців, повелено стріляти, якщо не можна буде живцем взяти.

Багато-багато тих днів минуло, що кожного дня молодиця й дівчинка стрічали кожне обличчя, чи не несе воно страшної віди, прислухали до кожного слова, чи не промовиться гірка вість. Багато-багато перебулося тих днів, поки аж прийшов той день, що по місті новина. як стріла, пролетіла: Кармелюк ранений, Кармелюка везуть!

І привезли його. І знов йому темниця темна, суд угніваний, важчі та кріпші кайдани і зсилка дальша та скрутніша; знов його стріла й провела людська зграя купами, гомонячи, жалкуючи. Тоді знайшла ся його жінка й дочка. Як першого разу — вони тепер його проводжали, як першого разу — вірна дружина знов промовила до його: "Буде, як кажеш", а дитина плакала й цілувала його, а він, як перш, сподівавсь на ліпші часи; знов казано зсильним рушати, й рушили, й зник він знов з очей, і, як перш, тільки дерева при шляху вирізувалися на ясному небові з того краю…

Його гнали усе далі й далі, а вони, зоставшися — тяжче та тяжче заробляли та… та дожидали. І зникли вони усі.

Востатнє бачили люди молодицю з дівчинкою тоді, як востатнє чутка була розбіглася, що Кармелюк визволивсь, повернувсь,— чутка та пропала, і Кармелюка, ані дружини його, ані дитини вже не знайшлося повік.

Де вони поділися? Як загинули? Не зна ніхто й досі.

Зникли вони і згинули, як багато дечого зникає та страчується доброго й лихого, благого й злого, кохання й ненависть, сила й слава — тільки де-не-де зостається пам’ять живлюща.