«Дяк» Марко Вовчок

Читати онлайн повість Марка Вовчка «Дяк»

A- A+ A A1 A2 A3

Натовпилось у хату людей; гомін, голосьба... Мене вхопили двоє молодиць попід руки — тільки мигнула в очах воскова свічечка; замчали мене кудись на кінець села межи діти... Хто мені горішків, а хто бубличок... Дивляться діти на мене та доумуються, за що мені такий талан! Сей день я наче отуманів, наче неживий і сам... В силу що пам’ятаю. Чув розмову невгавующу, бачив купок дітей шумливих, бачив двох копачів з заступами, високі, у червоних поясах ішли... Чи хто мені сказав, чи то я сам догадався, тільки я знав, куди вони простують... Молодиці не давали мені обміркуватися гаразд, усе жалували, усе цокотали.

Та ще після того з півроку хто з молодиць не попаде мене, зараз до себе провадить: годує, миє, чеше; доводилось, так інколи, що я раз із десять на день пообідаю і вмиюся... От згадується мені одна молодиця — з усього села була вона задирлива і зарічана. Було, ще не світ, вона до дня з хати удає, на бізі і хустку зав’язує. "Ото постигається з кимсь завестись", — було, говорять. Ся, було, аби мене зобачила — за мною! Зловить та до себе й веде-провадить улицею та під кожне вікно підбіжить — лає: "От! От люди живуть! Сирота йде, сироту не привітають! Сироті доброго слова від них нема! А щоб же ви й самі посиротіли навіки! Щоб і вам добра не було!" Як же почне мене годувати, то геть своїх дітей розжене з застілля: "В сироти радніші хліба шматок однять!" То тії голодні мусять одійти, а я, нагодований, — їсти, бо сирота!

От Павлютиха то й кришки на моє сирітство не власкавилась. Правда, обпирала мене й обшивала, "бо нікому більш, — мовляла, того зробить, а я можу, то й роблю". Так, як за покійної матері, вона, було, пиріжком у неділю наділить, а надломиш у садку вишню, то за чуприну посмиче — так само.

Жити мені у його, Лукаша, було добре. У неділю ми, переспівавши у церкві, ходили до моєї хати, оглядали господарство моє; а цілий тиждень, як улітку, то в саду вчимось, балакаєм чи що сієм, садимо. Взимку в хаті вчимось, а ні, перед віконцем сидимо; пашні — пшениці, ячменю — пригорщ висиплем під вікном: синиці, шпаки поназлітаються, голуб волохатий спуститься, припурхне горобчик поживиться. Було, не дишемо — дивимось, щоб не сполохать.

— Дядьку, — поспитав я раз у Лукаша, — у вас хто вмирав?

— Як?

— Мати вмерла, батько...

— Ні, я їх не пам’ятаю — малим був. А жінка в мене вмерла.

— Як вмирала, що вона вам сказала?

— Нічого, сину, нічого вона мені не сказала. Одвернулася од мене.

— Як? Нащо?

— Не любила мене, сину, от що! Тому й нічого не сказала. Що ж казати?

— За що не любила?

— Якби за що, а то ні за що! Тут вже нічого діяти! Руки склади та й сядь. Її зневолили за мене отець-мати, а я одружився — того не знав.

— Що ж, — довідуюсь, — недобре ви жили? Сварилися з нею?

— Ні, ніколи в світі. Я, було, сам собі сиджу, а вона сама собі.

— Так і нудилися обійга! Чом було вам не заговорити, не приступити до неї? Я б приступив! Усе б було веселіш; або б з хати пішов...

— Мене, сину, ноги не несли, — каже, — ані до неї, ані від неї.

— Як же се ви жили такечки, дядьку, чудно! Дуже вона вас не любила, мабуть, що й не озивалася ніколи?

— Ні, раз вона до мене з уст своїх вимовила: "Добрий ви чоловік, — каже, — а мені жадається вмерти. Ой коли б же я хутче вмерла!"

— А ви що?

— Я нічого — що ж я?

— І вмерла?

— І вмерла.

— Скучали за нею?

— Скучав...

— Отець-мати її усе знали?

— Я їх після весілля ніколи не бачив — далеко живуть.

II

Лукаш пристарів, садок його буяніє, а материна могила уросла густою травою зеленою, а мені вже на вісімнадцятий год пішло. Жили ми усе так, як і давно. Лукаш усе садовину ростив та кохав — та тим собі й тішився, а я... мені, грішному, вже й нудно стало. Що Лукаш знав, те я вже вивчився, роботи в мене було небагато — так я тинявся, до всього доглядаючись, до всього дослухаючись, і було мені так якось ніяково... от наче чогось я не второпав, наче щось от тут коло мене, та я його не знайду, не знаю, де воно... наче я нічого не знаю, наче дурний.

— А що се ти, любий, зажурився? — питав мене Лукаш.

— А так чогось нудно! — одкажу йому.

— А се буває так, — скаже на те Лукаш, — се бува так і знов перейде.

Якраз з наших вікон видно було дорогу, шляшок битий звивався до міста, — у місті я бував, надивився там на будинки кам’яні, на крамниці й крамарів, ходив по базару, признакомлювався із міщанами — нічого тільки я там собі не побачив такого, щоб воно мені полюбилося та розважило: там було так сливе, як і в нас у селі, тільки що в нас у селі плугом орали та ходили у свитах, у високих шапках, а тут, у місті, продавали бублики, крамарювали та у синіх чемерках і в низеньких шапочках викрашалися... Так вився ж той шляшок кудись далі за те місто... І поверзлось мені, що оце і є він, шлях мій, що аби я ним пішов, то усе б собі знайшов... удався, мабуть, я у того пращура свого, у Савлука козака.

Я почав розпитувати Лукаша, чи не знав він чого об тім краї, що за містом нашим.

— А се вже там чужі землі, — туди я ще ніколи не заходив, у ту сторону.

Мені кожної ночі сняться шляхи, дерева, люди, ріки, звірі, будинки — і все таке красне, велике, що я зроду мого віку наяву такого не бачив.

— Піти б мені у світ, — кажу якось Лукашеві, сміючись, а в самого душа і грає, і замирає.

Лукаш теж всміхнувся.

— Оце! — каже.

— А піти б мені справді у світа, — говорю Лукашеві незабаром удруге і вже не всміхався, а такий, як на багатий похорон мене вести.

— А що се тобі усе світа на думку навертаються?

— Та хочу йти в світа.

— По віщо ж ти підеш?

— Так собі... а може, й по добру науку...

— Звісно. Побачиш дечого багато. Я сам проходив аж до Чорного моря. Місця різні, а люди все однакові... і таки дивного нічого мені не траплялося...

— Дарма, — кажу, — мені, може, що й трапиться... Дещо побачу на свої очі... Піду, — кажу, — піду...

— Не ходи, Тимоше! — І став мене відмовляти: — Буде голодно і холодно; приймеш біди всякої або, не дай Боже, занедужаєш... і нащо молоді літа марно по світу розсіватимеш.

— Піду. Добре ви усе мені сказали, добре я чув — а піду!

— А, як сам знаєш! Коли вже така твоя хіть, то йди собі з Богом.

Я взяв торбинку на плечі та й пішов.

Задумав я йти аж у самий Київ. А з Києва аж за Чорне море, а там куди вже втраплю...

Вийшов я з села ранком погожим і свіжим. Лукаш провів мене за царину.

Ішов я, ішов, і не оглядався, і не втомлявся. Підвечір вже незнайомі мені місця стали виявлятись. Ішов я полями чистими та широкими, далі набрів діброву густу та красну. Двічі обійшов я ту діброву. Пам’ятаю червоні квітки.

"А що далі буде, побачу!" — думаю.

А далі було велике село.

Вже смеркало, як я увійшов у те село, — імла і темрява літня, по хатах не світилось, а зірочок, зірочок блискотіло-горіло на небі! А дівчат, дівчат по селі співало!

Я на ті дівочі голоси просто й пішов, минаючи тихі білі хати. Мене обминула купка парубків; пробігло з півкопи дівчат: "Добривечір!" — "Добривечір!"

На одшибі од села було ігрище, челядь гомоніла, співала, сміялась. Спершу, як я дійшов, дівчата мене оглядають збоку; парубки наче не дивляться, а тільки шапки поправляють, а далі як я озвався, то й до мене заговорили. Звісно, дівчата зараз розпитують, звідки я.

— А звідти, — кажу, — де вже мене нема!

Сміху та веселості дівочої — брате мій!

— А куди йдете?

— А туди йду, де буду!

Знов сміятись та ахкати.

Що то за гуляння на тім грищі було превеселе!

Слово скажеться та й сміхом перехопиться, то й не одним, а з усіх боків так і задзвонить, як у дзвоночки. А що вже мені було весело та цікаво, то й не сказати! Здається, так же само гуляють, як і в нас, да не так тую пісню співають, да інакше... І ті незнайомі люди, і хати, і дворища — усе я своїми очима так і поїдаю.

Скінчилося гуляння, вже займається на день... зирк! а та дівчина, що звечора була мені чорнявою — вона зовсім стала білявенька, зовсім не та, тільки голосок той самий, свіжий та веселий; а де мені здалося у темряві, що стоять три стоги, то стоять тепер три хати; десять дівчат розказує, в якій хаті голова живе, в якій писар і яка в писаря жінка...

Просили мене і кликали до себе — так мені ніяк не можна, — поспішаюся я дуже, — прощаюся та дякую.

Усі по господах, а я знов у дорозі. Іду, та оглядаюся, та кланяюся усім, як братам рідним. А день біліє та біліє. От тут стежечка, що я її вчора не доглядівся, а тут купа вишеньок, тут нова хатинка славна, що я не бачив, а ось криниця, що я її не вкмітив, — додивляюся, та дослухаюся, та день славлю, що удень усе видно та ясно.

Я вже завістився, що по дорозі буде село, де ярмарок зібрався хороший, гнав я туди, мов циган.

(Продовження на наступній сторінці)