«Чортова пригода» Марко Вовчок

Читати онлайн оповідання Марка Вовчка «Чортова пригода»

A- A+ A A1 A2 A3

— Що вам та Гапка на заваді? — кажу. — Не за Гапку річ, а за вашу кралю… Так оце кажете ви їй "вибач, серце", а вона?

— Одвертається та кепкує: "Зателепа, вайло, потрощив мені усі кісточки". А далі вже й не озивається. Прохав, плакав гіркими, благав, та благаючи й кажу: рад би для тебе надвоє перерваться. А вона тоді: "Ану, перервись надвоє!" Я трохи не до неба підскочив, що хоч промовила до мене, і в один черк так перервавсь, що половина мене коло її ніжок, а половина геть на одшибі опинилась.

— Вжахнулась? — питаю.

— Не вжахнулась! — зітха важенько. — "Оце і всього того дива?" — кепкує. — "Що-то перерваться надвоє! Дурниця, пустяковина… Коли б начетверо!" Я зараз начетверо…

— Вдовольнили кралю?

— Не вдовольнив… "Чому, каже, не навосьмеро?"…

— Ви навосьмеро?

— Я навосьмеро…

— Догодили-таки?

— Подивилась й зморщила носок… "Що-то таке? Якісь мотлохи, чи що? Локшина якась! тьху! Яке ж погане! Нехай мої оченята й не дивляться"… Пішла і… заспівала…

Далі вже й не промовить — попридушив його жаль, як зашморгом.

Посиділи мовчки, — він, смакуючи своє лихо, а я — роздумуючи та розгадуючи… Боже, Боже! що та жінка може! І котра ж найущипливій стає сіллю в очі, найуїдливій колючкою в серці, чи бісівська, чи хрестиянська? Хрестьянин, хвалить Бога, не пекельного роду, не приділено йому Господом, щоб він надвоє чи начетверо переривався, а проте інколи і хрестьянину трапляється така краля, що йому на мотлохи пошматкує серце, на дрізочки поб’є душу… Роздумався я отакечки, розгадався, та, трохи позітхавши, почав всміхатись: не всі дома — всміхаюсь, у сього бісеняти, що коло мене бідкається, та й ми, хрестьяне, незгірші: у які-то ми, поздоров нас, Боже, пишемось непроторені дурні! Часом нікчемнійш ми від того витороплюватого бісика…

А бісик як гримне на мене:

— Ану ж, чого зубами блискочеш, хвастику, ставай у пригоді! Запобігай лиху! Рятуй!

Я зирк на його, а він наче разом сказивсь, і така з його іскра сипле, що аж у вирві сичить. Я хутенько посунувсь далі — бо сиділи ж рядком, — та й на його:

— А чого се ти, навіжене чортеня, гримаєш на мене, як на свого чортового батька?

— Бо хвастик з тебе! Хвастик! хвастик! — скиглить, наче його завійна ухопила.

— А от, — кажу, — як попаду я тебе за твої бісові ріжки, то поти вони і стриміли…

І таки б я його повчив, так не охота, бачте, поганитись…

— Зажди, — кажу, — зажди — дам я тобі…

І не чує, так розпалився, та все:

— Хвастику! хвастику!

— Як ти, — кажу, — дурне бісеня, за мою добрість, що я тебе пожалів, отак на мене визвірився, то пропадай ти із твоєю гаспидською жінкою. ЯКЕ НАВАРИВ, ТАКЕ Й ПОЖИВАЙ: не буде тобі від мене ніякої ради ані поради.

— Давай раду! — верещить. — Давай, бо хваливсь, що даси… давай, хвастику.

До того ще почав лаятись, та так погано, що й москаль, здається, його б не переміг, та так клене, що й найязиката перекупка мусила б сховатись під лаву. А сам так і сикається в вічі, як оса… Спом’янув і Гапчин макогін: нехай тобі (нібито мені) до віку Гапчин макогін голову товче, а ти щоб похилявсь та тільки белькотав: "Гапуню, серце! Гапуню, рибко"…

"А бодай ти скис!" — думаю, а тим часом потрохи все далі та далі від його посуваюсь… бо вже й надокучило мені каляться з нечистою силою… та до того ще й така думка: чи не доведеться мені за цю пекельну кумпанію возить попа в решеті?… Та й кажу:

— Не дурно, — кажу, — в нас говориться, що як хочеш позбутись приятеля, то нагодуй його голодного або пожалуй та запоможи його лиху. Мабуть, і у вас, бісів, такий самий звичай… Отака твоя дяка за мою ласку?., за мою добрість?…

Він ніби трохи засоромився — покинув лаятись і схопив у лапки свою дурну голову, наче вона йому розпадається з туги. А я, вважаючи, що він втихомиривсь, зразу гонів на двоє геть від його. Так постерегло кляте чортеня.

— Га! ізраднику! втікать!

Та до мене, а я між старі верби, та скоком на пеньок, та з пенька черк на вербу, та з верби й захрестився наокруги.

Як він заскавучить, як заскиглить, Боже мій! світе мій! І тудою звивається, і сюдою — хоче до мене присікатися, та ба! — нічого не вдіє — захрещено… Тільки дурно мордується…

Та й мордувалося ж скажене бісеня! І скаче, і тупоче, і по землі качається, і в гору пнеться, копитцями і толочить, і риє, ріжками і довбає, і креше, зубами ляска, аж поза річкою лунає, очима вже помотлошив мене і пожер… Крутиться, вертиться, скавучить, скиглить, свергоче, виє, стогне… А з самого таке полум’я приска, неначе стонадцять кіп смоляного віхтя палає.

А я умостивсь собі на вербі й байдуже мені: нехай, думаю, турецький син мордується! Я спокійненько та гарненько пересиджу, поки на світ благословиться — а заспівають півні, нечиста сила слизне, тоді поберусь додому… бо таки вже час…

Посидів я трохи, подивився, потішивсь… далі й надокучило мені. Одно — невелика честь на гіллі стреміти, а друге і те, що треба ж і стерегтись трохи, бо нечиста сила каверзна: часом таке тобі утне, що й до віку чмихатимеш… І що далі, то все мені гірш та гірш надозолює… До того ще й жалкувати ні на кого, тільки на свій дурний розум: надало змилуватись над тим навіженим пекельником! Я, бачте, такий чоловік — м’якушка, що нехай де яка пригода, або журба, або смуток, то зараз там мої і жалощі… Одже ж і пожалував, бодай його хрінова мати жалувала!

А час хоч не стоїть, та й не летить крилами. На небі зорі аж скачуть і такого їх, наче хто раз у раз з кошиків підсипа; молодик ніби все ще в гору підбивається, соловейко не вгава — щебече… Коли ще на те світання благословиться!

І така на себе досада мене допікає, що якби се не я, а хтось інший, то б до ладу його вичубив. Зітхаю важенько та думаю: "ГРИЦЬ НАВАРИВ, ГРИЦЬ І ПОЖИВАЙ!"

Тільки що я собі теє промовив, мене наче вхопило: годі панькатися з тією принукою! Удостачу тієї підгнети! Не хочу! не буду! Раз мати родила!

Обхрестивсь, та й беркиць з верби впрост на гаспидові ріжки… Несамовито загарчав гаспид… Земля наче луснула… застугоніла… Загуло, завихтирило… Усе пішло обертнем… Та як черкне мене вгору, то я фуркнув, як з лука… І понесло мене, наче степові пухи… Несе-несе-несе… та все околіями, аж геть поза Трощанські гаї, поза Сорочий Брод, поза Гайворонський степ, та поза якісь кручі, та яруги, та бескеди… Та як бахнуло, то аж трохи не на три палі у землю мене втрощило… Схаменувсь помалу, підводжусь, роздивляюсь… Се ж я у проваллі поза млином! День вже такий, як бик, тичба людей гомонить коло греблі, а Гапка надо мною молитвочку вичитує… Сказано, жінка: тут би дякувати Господеві, що визволив чоловіка з напасті, а вона нарікати та гудити, та кепкувати… І що ж ви думаєте, досі не йме віри! "П’яницям, — наполягає, — кат зна що верзеться"… Себто я п’яниця… Та до того як візьметься свої докладки докладать та вигадки вигадувать — бодай і не снилось! То я вже і не змагаюсь, а як той побідаш, що сіяв ячмінь, а жінка йому: "Гречка!" — згоджуюся і я: "Нехай буде гречка!"