— От скажіть: от скільки ми з вами робимо? Другий рік? Другий рік. Скоро два. От скажіть, я вам хоч раз коли-небудь що таке сказав? Хіба не бувало так, коли треба, що, Жоро, вставай серед ночі і їдь, і я їхав. І ще буду їздити, як тільки ви скажете. Бо я такий. Я роботу свою люблю. І ви оце подумали, що я проти сонця... Качки! Та хай вони сказяться, ті качки!.. Ви думаєте, я не бачу, що зараз при цих дощах ви найнещасніша людина в світі?
— Хто, Жоро, я?
— А-а! — Жора махнув рукою і вийшов з машини. Підставив лице під небо і тихо сказав дощу:
— Сієшся, гад, нема на тебе астраханського вітру.
Село мостилося на ніч. Ці південні безводні люди в хатах з білого та жовтого ракушнику віками просили в неба дощу. Цієї ж осені були залиті таким водолиєм. Гнили соняшники, бабрились помідори і виноград, вимокла цибуля. А тут ще в їхнє нестерпне безводдя цього літа прийшов канал — радуйся, сій, сади, поливай!..
Оточений сірими пірамідами буряків молоденький завод не встигав давати їм ради. А тут ще біля вагарні і за вагарнею машин з буряками видимо-невидимо. "Що ви зі мною робите?" — стогнав заводик.
В людей засвітилися вікна, а з ними й вікно, над яким було написано "Чайна". Обкидана знадвору грязюкою від машин, всередині чайна мала вигляд охайний: білі і голубі пластмасові столи, темно-червоні стільці, дві люстри при білій стелі і пальма в кутку. Біля буфету товклися хлопці.
Жора став у чергу, я сів за кутешній столик під пальмою.
За буфетним прилавком стояла буфетниця і відривала талони на гуляші чи котлети. Біле розсіяне світло від люстр рівно освітлювало її засмагле обличчя. Пів-обличчя закривала марля від грипу. Притінені очі скоса дивилися на талони, дихала марля — вона щось запитувала чи відповідала.
Я став розглядати помащену зеленкою свою руку — цапнув кінь позавчора, точніше, кобила Волга. Волгу привезли з котрогось колгоспу, і я вибрав її собі. Кряжисту, світло-вороної масті, її підвели вже осідлану, і як тільки я вклав ногу в стремено і заніс було другу, як вона цапнула мене для знайомства за руку...
Буфетниця зняла з обличчя марлю і налила склянку томатного соку... Де я бачив це обличчя? Коли? Коли воно так запам'яталося мені, що я не міг і не можу знайти собі місця всі останні часи?.. Я дивився на неї, я перебирав у пам'яті міста і вокзали, дороги і аеропорти, вагони, базари, станції метро і села, ракети на підводних крилах, кафе і пивнички — ні, не було її там, не бачив... Але я точно знаю, що я десь бачив її уже. Хіба що, може, я з кимось її переплутав, тоді з ким? Хоча, мало хіба облич проходить, пролітає, проминав під час роботи? Одні обличчя забуваються назавжди, інші, що й хотів би забути,— так ні, ще інші не забуваються ніколи, і добре, що не забуваються, бо носиш їх у собі, як свято, як щастя краси, ніжності і любові...
Вона була невисока. Зміряти її, аби я підійшов до неї, то вона прийшлася б мені по плече, не вище. Риси її обличчя були не крупні і не дрібні, а саме взяті в тих пропорціях, де все до ладу... Але я точно знаю, що я десь бачив її!.. Стоїть, відриває талончики на гуляші, дивиться...
Раптом у чайну влетіла ластівка. Де вона взялася у таку пізню осінь, що влетіла в прочинені двері на тепло? Хлопці біля буфету заплескали в долоні, і їхні добрі очі сповнилися цією подією.
Ластів'ятко причепилось до люстри, злякалось, і, не знаючи куди дітись, писнуло, і вилетіло у прочинені двері.
Вона з-за прилавку ніби нічого й не помітила, мила бокали, наливала пиво.
В старій солдатській шапці, в куфайці, зверху обшитій сукном, до нас з Жорою підійшов літній чоловік, обдивився нас і звернувся до мене:
— А чи не ваша, пробачте, машина стоїть оно у дворі?
— Наша.
— А що, ведучі передні і задні?
— Так.
— Можна мені у вас щось попросити? — чоловік скинув шапку і присів скраєчку на вільний стілець.— У мене кабаки на полі на ділянці отут відразу ж за селом. А воно ж понамокало при цих дощах, а ввесь наш транспорт на буряках, погниють кабаки, жалкої Я вам заплачу... Вважте мені!..
— Так темно ж! — сказав я чоловікові.— Як ви ті кабаки побачите?
— А ми фарами, фарами! Помаленько... Воно не таке й добро — ці кабаки, але ж кролі у мене і кабанчик... Ну, то як?
— Я не проти, але говоріть з оцим чоловіком,— показав я йому на Жору.
— За годину впораємось? — запитав Жора, радий, що знайшов собі діло.
— Аякже! Це ж осьо туто-о за селом, перед виноградником. Я лише збігаю по мішки додому, через дорогу я тут живу, — і чоловік, розмахуючи шапкою, побіг.
— Жорочко, тільки так: ніяких розмов — хто ми, що ми, чого... Не вистачало, щоб ми з вами в сусідньому селі ще кабаки по ночах возили...
— Шеф, мертво,— і Жора пішов возити кабаки.
Я знову глянув на неї. Вона стояла до мене в профіль і дивилася в крапелясте вікно. Я підвівся і спорожнілою чайною пішов до буфету. Тепер я міг роздивитись її ближче... Глуха тривога, як давній єдиний сон, проснулась в мені, і хтось наче ломом почав підважувати враз осіле серце: я згадав де і коли я бачив це обличчя... Було це два роки тому.
Була година пік, я йшов Хрещатиком пішки. В тому солодкому червневому сонці мені було солодко, та не дуже: минуло півроку, як я шукав актрису на головну роль. Передивились ми всі театри, які тільки могли,— від Києва до Ленінграда, від Москви до Новосибірська. Мої асистенти, і я з ними, не злазили з літаків. Траплялись актриси мені точні, але "майже". Майже — не точні. Я шукав зовнішність — той південноукраїнський темнавий сухорлявий двадцятирічний тип обличчя, до якого, по фільму, зводилась моя любов і любов денікінського офіцера в кривавій класовій зненависті між мною і ним, де не було пощади нікому. От що, крім іншого всього, значила зовнішність головної героїні. Я знав, що мені треба. Таке обличчя вже снилось мені. Я малював його. Шия, губи, ніс, очі, руки — стояли перед моїми очима до болю. Я чув її голос. Але знайти саме її не міг...
Була в мене на замітці, на чорний день, одна "майже" точна актриса, і я вже собі подумував — а! будь-що-будь! — візьму її. Бо: не почну зйомок за планом — самі лише дорогесенькі мої коні з'їдять гроші, проковтнуть і спасибі не скажуть.
Червнева година пік на Хрещатику скидається на якусь панічну евакуацію. Під боком Дніпро. Відпускники з усіх північних і заполярних усюд ринуть після обіду Хрещатиком до Дніпра. Зліва — Софія, праворуч — Лавра, інтуристам тільки цього і подавай. Хрещатик оглушений мовами всьогосвіття і политий потами, що Хрещатику і "поливалок" не треба! Скандінави — сюди, американці — туди, поляки — так ті, наче не могли наговоритися у себе вдома; тюбетейки, картузи, парасолі, просто так лисини і чуби, чорні, застебнуті на всі ґудзики костюми командировочних, розпухлі корзини з квітами прикиївських торговок, екскурсійні потоки школярів з бубликами і морозивами в непомитих руках — бо ніде! — хтось заблудився — кричить-шукає, той кричить — земляка впізнав, проштовхується до нього, футбольні болільники прокладають дорогу "грудью", малеча кричить — виховательку загубили, вихователька кричить — їх загубила, жінка чоловіка лає: горіхи на асфальт розсипав — гостинця ж везли! За пиріжками — черга, за водою — черга, черга за цигарками, зеленою цибулею, хлібом, тролейбуси тріщать, набиті автобуси не зупиняються, з метро і в метро валом валять, і де не стань, куди не глянь — все поспішає, хекає, прів, задихається, штовхається заклопотаність, сердитість, невдоволеність, повчання, і в кожного — особиста пріоритетність. Одні лише манекени з вітрин посміхаються загадково.
Я подивився на головпоштамтівський годинник і вже хотів було сходити в підземний перехід, як вийшла з-за поштової колони і попрямувала просто на мене вона. Ніби всі ці півроку моїх настирливих, безрезультатних шукань вона стояла за колоною і чекала саме цієї миті, коли я приголомшений, пошарпаний невдачами,— вона стояла і чекала, щоб отак вийти на мене. Я похолов: це була вона, моя героїня... Та, що снилась мені, та, мальована мною на сторінках режисерського сценарію, в блокнотах, на клаптях паперу... Треба ж було природі в дійсності сотворити для мого фільму такі ідеально точні риси — випадок? Випадок.
— Іди-но сюди ближче, ближче...— прошепотів я і відступив за газетний кіоск.
Вона йшла повільно, стомлено несла авоську з качанами зеленої кукурудзи, не звертаючи уваги на зустрічних. Вона пройшла — рукою подати — повз мене... Як на мене, в профіль чорні і темні жінки виглядають дещо зловісно і навіть хижувато. В профіль у них є щось птиче. Все це було і в ній. Я не помилився. Але юність і легка передвечірня втома тепло пом'якшували бокову демонічність ліній...
Пройшла, процокотіли на чорних підборах білі туфлі вітчизняного виробництва.
(Продовження на наступній сторінці)