«Пересадка» Микола Вінграновський

Читати онлайн оповідання Миколи Вінграновського «Пересадка»

A- A+ A A1 A2 A3

"Притулися, постій, далеко не відходь, аби ми тебе не шукали... Та щоб я ще коли з вами обома та з вашими чемоданами!.. А пропади воно все пропадем!" Стоячи на тротуарі з чемоданами через плече, пік батько раків і шукав очима місця, де б це його заховатися. Але де тут його заховаєшся, коли все видно, як у степу?.. Батько завмер: він почув, як з нього помаленьку зсуваються його безпоясні штани, з'їжджають, просто-таки падають, а підтягти їх, то треба лізти під пальто, під піджак і там уже підтягувати, і то при людях? Батько вдихнув глибше повітря і випнув на повну котушку свій тонкошкірий, худий живіт — не помагає, злізають! Доведеться підтягувати... Не будеш же стояти у Москві з чемоданами через плече і штанами нижче колін?! Батько відвернувся до трамвая, впхнув руки у кишені пальта і, щось ніби там шукаючи, став їх підтягувати — не виходить!.. Пальто грубе, цупке, з довоєнного ще сукна, та й підкладка на повсті... Його знову кинуло в жар, та тут він помітив, як двоє робочих винесли з кінотеатру на дерев'яному синьому щиті ще одного мене з гранатою в руці, зіперли той щит на фронтонну білу стіну^ зачепили зверху за кільця мотузками, а самі десь пішли — по драбину чи молоток, хто їх знає. Між тим щитом зі мною і стіною зробилася така собі халабуда, така собі затишна, наче собача будка. Отуди-то і кинувся ховатися батько. Найперше, що він зробив, це зняв з плеча чемодани, тісно приставив їх один до одного, словом, зробив собі таку лавку, відв'язав з ручок пояса, потім сів, скинув пальто, прикрив ним коліна і нишком став підперізуватись... З того боку щита мовчало, лише шаруділо підошвами об асфальт, а потім і забалакало. Хтось із кимось засперечався, яка це в мене граната в руці: протитанкова чи проста?.. Тут у батьковій схованці-халабуді десь узявся вітер, а з того боку заговорили голосніше: — Ви щось чуєте?

— Чую.

— І я чую... Наче домашньою ковбаскою від солдатика пахне...

— Точно. Саме нею, домашньою з часником... Що б це могло бути?

— Ви про кольорову музику чули?

— Аякже. Чув і читав: у Казані якісь інженери винайшли.

— Так це, мабуть, придумали в кіно вже і запах: фарби такі, домішаєш у фарби запах, приміром, домашньої ковбаси з часником, і ось вам будь ласка — біжить солдат з гранатою на німецький танк, а від нього пахне землею, де він виріс!

— Ностальгія — діло велике!..

Похиливши на груди голову, батько смирно сидів по цей бік мене на чемоданах і думав: які все-таки люди дурні, хоча і грамотні... А про себе подумав таке: не хватало мені, щоб я у Москві ще фокусником задєлався: раптом прийде міліціонер, спитає, хто я і звідки, витягне до цих перед афішею людей і скаже: оце того артиста, що з гранатою біжить, оце його батько з домашньою ковбасою на чемоданах за афішею сидить, сидить і підкурює сина часниковим запахом, щоб вам, дорогі товариші, смачно пахло і щоб ви на кіно його сина перли, як вівці...

Батько вже лаяв себе, як це він міг вскочити в таке діло, і тепер кидав очима, як би непомітно вибратися звідси, бо якщо справді надійде міліціонер і якщо навіть не додумається спитати про ковбасу, то все одно запитає: а чого це ви, товаришу, від людей за афішею ховаєтесь, та на чиїх, пробачте, сидите чемоданах, і що там у них? Пройдемте в міліцію...

Раптом щит гойднувся й поплив на мотузках вгору на стіну, і мій батько опинився віч-на-віч перед спантеличеними людьми — люди ошелешено дивилися на цього новоявленого артиста, і він кліпав на них, і всім стало ніяково і ще якось, і не знаючи, куди подітися, — ганьба і сором! — батько ні з того ні з сього раптом став перевзуватись: натис носком одного чобота на підбор другого, стягнув чобіт з ноги, наче той чобіт муляв, і задерев'янілими пальцями став перемотувати онучу... На виручку з'явилася тітка Настя: побігала-пошукала своїми спритними очками і, вгледівши батька, засокоріла до нього, наче прийшла на іменини:

— Ну й син же у вас, Степане Миколайовичу, ну й син! Усі стіни ним обклеєні, і музика грає... Ідіть, там вас Зіна жде. Як зайдете в двері, то одразу по праву руку, де Колю на карточках продають, там вона вас і жде, а я тут вже пристою — постережу, будете мені могорича ставити...

А мати? Мати все взнала і розпитала, де які каси і з якого боку у зал заходять, в якому ряду звідки краще видно, накупила листівок "з Колею про Колине кіно", та що з того — над зачиненими касами висіло: "На серпень місяць цього, 1960 року всі квитки продано. Адміністрація".

Збоку від кас, де на дверях було вибито "Адміністратор", крутилось трохи людей, більше військових, і один за одним перегодя входили у ті двері. "Начальство", — подумала мати, і коли знадвору на цибатих, лелечих ногах несміливо видибав батько, мати йому сказала:

— Швах наше діло, Стьопо. Ти бачиш, що там написано, — на місяць... Бери і стань он під тими дверима, де люди тирляться, в тих дверях, видно, сидить начальство, зайди туди і скажи: так і так, їдемо в Мурманське, ми проїздом, а тут наш син в кінотеатрі іде! І ще скажи, не забудь, що у нас увечері поїзд.

— Та, може б, ти, Зіно, пішла сама, у тебе воно якось краще вийде, — зам'явся батько. — Та і в животі у мене щось розбурчалося, ще почують...

— Не розбурчалося і не почують! Ти що думаєш, начальство голодним не буває? Іди-іди, у тебе паспорт, покажеш паспорт, а якщо не повірять, скажеш: ось вам наша фамілія, у паспорті все записано.

Батько тихо зітхнув, переступив з ноги на ногу, подихав — чи добре підперезався, і, мов сирота, якось скривджено пішов до дверей, до начальства. Біля дверей він ще раз оглянувся на матір, узяв капелюха, постукав і обережно зазирнув у двері.

За сірим столиком, за чорним грімкотливим телефоном, перед батьком сидів коричневий з лиця, довгоносий і худий чоловік і те й робив, що однією рукою хапався за серце, а другою за телефон. Він миттю піднімав трубку і миттю кидав її на важелі знову. Очі його були зажмурені і сіренькі, як зубна щіточка, вуса ходили на губі під носом, наче вони того носа чистили.

Батько стояв-стояв, а потім легенько кахикнув. Коричневий чоловік відкинувся на спинку стільця, примружив тітчині Настині спритні очі і якийсь час непорушно дивився на батькові чоботи, наче ті йому приснилися.

— Ху-х, — нарешті стомлено видихнув він і спитав, — ну?

— Та я... та оце ми з жінкою... здрастуйте...

Ну?

— Тут наш син... проїздом... у Мурманське... ми хотіли...

— Га? Ви що, знущаєтеся з мене? Ви що, прийшли добивати мене? Я руським язиком вас питаю — добивати?! Який ще поїзд, який син, яке ще таке Мурманське? Я ж не вокзал, розумієте, я не вокзал, дедушка!

— Та я не так сказав, не гак у мене получилось, — замимрив украй знічений, мокрий батько, — я хотів сказати, що наш син тут йде, а в нас з жінкою якраз пересадка і поїзд увечері...

Коричневий задихнувся, під вухами у нього посиніло, і вуса під носом наче присіли. Кволою рукою він налив з графина води, вижлуктив повну склянку і звернувся до батька знову:

— Ви що, курите?! Ви сюди з сигаретою?

— Та ні, що ви... Я ж наче сьогодні ще і не курив... Я тільки про сина прийшов спитати... жінка каже: піди спитай... Коля наш тут у вас на всіх плакатах артистом, солдатом тут у вас...

— Який Коля? Яким солдатом? Де?

— Та у вас, ось. — І батько показав капелюхом на стіну, де з червоно-синьої глянцевої афіші "Союзекспортфільм" я переможно дивився від Бранденбурзьких воріт на батька і на Коричневого і наче ждав, чим воно все скінчиться.

Коричневий встав, підійшов до афіші, пильно придивився до мене, наче вперше ту афішу побачив, потім перевів темний погляд на батька і тяжко спитав:

— Ви хто — Довженко?

— Хто-хто? — не зрозумів батько.

— Я руським язиком вас питаю, ви хто — Довженко?

— Та наче ні, не Довженко... фамілія моя друга...

— Так-от, щоб ви, дедушка, знали і зарубайте собі на носі — цей артист, як ви кажете, ваш Коля, — це син Довженка, прийомний син великого Довженка, так що не морочте мені голови і — кругом, шагом марш!

— Так фамілія ж... — ще ледь упирався батько.

— Яка фамілія, де? Що ви мені забиваєте баки?!

— Та он же, внизу, написана. — І батько почав по складах читати: — В го-лов-ній ро-о-лі Ні-ні-ко-лай...

Батько заморився, губи його не слухались, і він уже від себе проговорив:

— А далі наша фамілія, точ-в-точ, як ось і в паспорті... Батько дістав з піджака паспорт, розгорнув на тому місці,

де була його фотокартка, теж у військовому, в гімнастерці, тільки без погон і пілотки, і показав Коричневому:

— Це я, а оце, — батько погортав паспорт, — а оце тут записані наші діти: старший у Мурманському живе, а це ось Коля і двоє менших — син і дочка...

Коричневий узяв паспорт, почистив під носом щіточкою з вусів, а потім, ще недовірливо глипаючи на батька, промуркотів:

— Так не Довженка... не Довженка... а що ж уся Москва гуде — син самого Довженка!.. Так цей артист, виходить, ваш син?.. — розчаровано протягнув Коричневий. — Да-а-а... хто ж це таку пушку пустив?..

Він ще раз налив з графина води, випив, глянув на мене і на батька і раптом, наче та вода змастила у ньому щось всередині, вигукнув:

— Так він, значить, ваш! З народу! Син трудового народу!

(Продовження на наступній сторінці)