— Товаришу генералісимусе! — знову глянув на таємничий кожух урочистий Дузь і понизивши голос, перейшов на шепіт. — Пробачте й простіть, коли що не так.
— Як це — не так? Все, мічмане, так! Дорогу на цукроварню знаєте? Не заблудетеся?
— Не заблудемося! Дорогу туди нам показує тутешній шановний громадянин.
— Осьосьо я! — і з-поза Дузевого плеча визирнув дідок-шугачок-гнойовичок.
— Що ж ви, шановний, ховаєтеся?
— Та де я ховаюсь? Я не ховаюся! Ось я — виходжу! І руки по швах, він з’явився увесь: в защібненому на шпильку сірому піджачку, в сірому картузику-шестиклинці і з низкою сірих качок на шиї. Я підійшов до амфібії, дістав сигарети й подав Дузю, Гикавці і дідку:
— Закуріть на дорогу, щоб вуха не пухли!
— Товаришу главний генералісимус! — поклавши сигарету за вухо, заговорив дідок-шугачок-гнойовичок — тутешній шановний громадянин. — Від імені рядового народу прийміть, пожалуста, оці качечки. Не погребуйте. — й нагнувшись з амфібії, зняв зі своєї шиї і почепив на шию мені низку моїх качок. Всі дев’ять штук. Лапами догори. Прив’язаних до шпагата.
— Спасибі! — подякував я дідку, стягнув з себе куртку і простягнув йому на амфібію. — Прийміть від мене і ви скромну оцю одежину у польових умовах.
— А ви ж у чому зостанетесь? На вас, товаришу генеральний генералісимусе, лишається тільки майка.
— Поважаю ваше батьківське піклування, — відповів я шановному громадянину-мирянину, — та смію запевнити вас, що радянський генералітет ходити голим не буде.
Після цього дідок куртку прийняв, пригладив на ній золотаву блискавку й зустрівся з Манюнею: стоючи під золотими китицями державного знамена, Манюня строго дивилася на дідка. Так само строго і по-державному споглядала дідка й сорока, що злетіла з гнізда і всілась на кінчику прапора. Шановний громадянин не розгубився — приклавши руку до картузика-восьмиклинки, він козирнув їм обом: і тій, що сиділа на прапорі, і тій, що під ним стояла:
— Слава партії і правительству!
— Тепер, Йосип його на кобилі, дайош цукроварню! — скомандував Дузь, і в супроводі допитливої сороки красотуля-амфібія, ведучи за собою згорблені буряковози, почаділа соляркою на косогір. В сіянні прожектора на її броньованому даху, піднявши над головою мою, а тепер уже власну білу фланелеву куртку, дідок-шугачок-гнойовичок — тутешній шановний громадянин, даленіючи, заспівав:
Ой що ж то ай за ворон,
Що по морю кряче!..
Лишившись у майці і з низкою невідворотних, вічних качок в себе на шиї, я стояв перед возом, а з нього, з-під кожуха на мене дивилися Магда, Валя, Женя і Клава.
Ой що ж то ай за ворон,
Що по морю кряче, –
голосом дідка-гнойовичка своїм баришням заспівав і я, і підійшовши до них, нагнувся й поцілував їх в очі — всіх чотирьох: Магду, Валю, Женю і Клаву. Вони зажмурилися і поки отямлювались, я їм сказав:
— Вітаю вас і поздоровляю: День Буряка і Ніч Моряка скінчилися, і тепер ми, дівчата, можемо повечеряти по-людськи — харчі висять у мене на шиї.
— А море? — раптом спитала Клава.
— Море? Яке ще море? — не зрозумів я.
— Про яке ви згадали. Я, признаюся вам, зроду моря не бачила.
— Ніколи-ніколи?
— Ви не повірите, але я навіть не можу його представити — яке воно є? Ми ж тут усі до села припнуті, як до кілка кози! Я глянув на Магду:
— І ви не бачили?
— Таке скажете. — і її попелясті очі усміхнулись мені вже знайомим мені причаєним жаром.
— А хоч би раз ногу в море вмочити. Хоч би один разочок! — вихопилось у Жені і вона чомусь глянула на Манюню, що підійшла, стала в мене за спиною і, як здалося мені, зітхнула. Я взяв Манюню за повід і своїм гостям сказав:
— Дівчата, а коли зробимо так: запряжемо Манюню й усім нашим гуртом до моря поїдемо. Я собі думаю, прикидаю: до моря від нас, коли брати від нашого воза і до Одеси, десь під сто п’ятдесят кілометрів — два дні дороги. А план у мене такий: не сільськими доріжками, а трасою Київ-Одеса прокотимося до моря і не як невідомі колгоспні марійки, а як щасливі буряківниці колгоспних ланів — під розгорнутим прапором і транспарантом "День Буряка". І всі на трасі гаішники знатимуть: заслужені буряківниці, — одна з золотою медаллю — їдуть в Одесу на виставку передовиків народного господарства. А під Одесою ми потихеньку з’їдемо на узбережжя, розкладемо намет і ви вмочите ноги в море — накупаєтеся досхочу! А коли накупаєтеся і на море надивитеся, Манюня повезе нас назад — вас у село, а мене у цю ж лісосмугу.
— А як голова колгоспу чи бригадир — кинуться, а нас нема! — забідкалась Валя.
І тут я побачив, як спаленіла Магда.
— Ми з буряками управилися? То чого їм від нас іще треба?! А по нас вони кинуться, коли поженуть на кукурудзу. Тож якийсь тиждень ми у запасі маємо.
— То згода, дівчата? Їдемо!
— Дайте я вас поцьомаю! — Магда зіскочила з воза та, озирнувшись на Валю, Женю і Клаву, зніяковіла і до мене не підійшла. Я засміявся:
— Йдіть у село, збирайтеся і не гайтесь! Вранці рушаємо!
— Не загаїмося! Ми — скоренькі!.. — спурхнула з воза Валя, і вниз по дорозі вони подалися до свого села. По дорозі, що вчора вночі була Магдиною і моєю…
Я зняв з шиї качки і на провислім шпагаті знов розтягнув їх поміж двома акаціями, — завтра при дні, коли я вже поїду, хтось буде йти й моїх пернатих побачить. Побачить, здивується, і як особисту здобич, відв’яже їх від акацій і забере з собою — собі на втіху, мені — на згадку …
За мною з воза стежив Султанчик, а з кінчика прапора, що досі стирчав перед Манюнею, водила оком сорока. Султанчик з сорокою перемовлялися: Султанчик на неї погавкував, а сорока до нього погиркувала. Я виліз на воза, накинув на плечі кожух, увімкнув ліхтарика, дістав з діжечки свою золоту чарчину і пляшку. За кожним моїм ворушінням зголоднілий Султанчик з сорокою стежили незмигненно: і як відкриваю діжечку і дістаю пляшку, як обтираю її полотниною, як споліскую чарку й наповнюю, як підношу її до губ і як, пригладивши вуса й відкинувши голову, випиваю. Я випив, а облизався Султанчик. Що лишалось мені? Налив Султанчику. І він, сучий синок, навіть і не понюхавши, самогон це чи віскі, вилизькав все до дна. І з таким задоволенням, що від його задоволення сорока й собі свого дзьоба обтерла крилом, ніби салфеткою. Ну як тут не пригостити корінну жительку лісосмуги? Налив сороці. Поставив чарку на діжечку і подумав: злетить вона з прапора чи побоїться і не злетить? З золотих чарочок сороки п’ють не щодня. Не побоялась. Злетіла. Встромляючи дзьоба в чароньку і задираючи його над собою, встромляючи і задираючи, сорока віскі пила з охотою. Так само з охотою перехилив з пляшчини і я. Мені стало лагідно і спокійно: Манюня біля воза дрімала, перед тихою нею спав на землі і кудись біг уві сні, — перебирав копитцями. — Орлик. Все навколо було, як і вчора вночі, коли я сюди приїхав: акацієва лісосмуга і сороче кубелечко над головою, ліворуч — вже добре знайоме мені бурякове поле, праворуч — спорожнілий баштан. Замість динь й кавунів зараз на ньому гнався у ріст буркун і темнів низькуватий мишій — там в поті чола трудилися миші: миші готувалися до зими. Де яке зернятко — диняче чи кавунове, заячої конюшинки чи буркуна — все ними зносилося і збиралось до чималеньких мишачих купок. Та особливо любили миші мишій! Його темно-зелені щетинисті колосочки. Дрібненькими білими зубками сірі гризунчики обсікали мишієві колосочки зі стебел й натужно попискуючи, тягли їх до купок — у зимові свої комори. І так з ночі у ніч. Але цієї ночі не повезло: з Магдиного села на баштан облавою на мишей вийшли сільські коти. А кожен кіт у голові мав невеличку електростанцію, і та його власна невеличка електростанція розжарювала очі котярам так, що жовтим і жовчним вогнем з теміні в поле вони горіли на кілометр.
Ось і тепер: біля десятка білих, рудих і чорних з маленькими вушками головатих соратників по облаві вирушили до мишачого баштану. Глиняною стежиною вони спустилися з пригірка у ярок і на нечутних своїх котячих подушечках пошурували до лісосмуги. Ще навіть не доходючи до лісосмуги, коти почули — баштан ходить ходором. Миші тупотіли на нім, як коні. Не зупиняючись, коти перемикнули очі на максимальний режим і крадучись під акаціями, розігналися і з розгону стрибонули в мишій. А стрибаючи, встигли побачити, як з того їм насупроти горіли очі лисиць і горіли не згірш від котячих. Як і коти, лисиці також прийшли на законне своє мишкування і замість того, аби розважливо та без нервів помишкувати, наразилися на котяр. Намагнічені люттю, одні і другі аж захиталися і потяглися по колу, аби собою окреслити, що мишачі угіддя на баштані належать виключно їм. Кому? Та звичайно котам. Та звичайно лисицям.
(Продовження на наступній сторінці)