"Сьогодні увечері, як завжди", ми з Семеном Семеновичем Запоточним, людиною і чоловєком, мером прочая і прочая, грали у підкидного. Грали вже тиждень, якщо не два. Пізно ввечері з сонними мушками на спині і з порожніми бочками від косарів Семен Семенович випрягав Валентина. Мушки це знали давно і відразу ж перелітали ночувати на нагрітого за день Валентина. Спутаний Семеном Семеновичем Валентин ночував їх на собі до ранку. Семен Семенович тим часом, відійшовши трохи від воза, стріпував однією ногою — чобіт летів на віз, стріпував другою — летів другий.
— Син не розщитав. Прислав мені чоботи на два номери більші, кітеля і штани — вгадав, а чоботи — ні...
Перед палаткою біля вогнища на спущеному надувному матраці лежала колода карт, простих і понятних, як казав Семен Семенович, біля матраца на клейонці вухатили відкриті консерви з кількою в томаті і так у маринаді, скумбрії в томаті і так у маслі, кругла буханка київського чорного хліба — любов людини і чоловєка — за клейонкою на тринозі чамрів з юшкою казанок...
З верболозу видибує мій малий, дзигонить від холоду, підскакує мені на руки, пахне піском і каже:
— Тату, а він мені оком — так, і я йому так. Він мені вухом — сюдь, і я йому — сюдь...
— Чого ж ти плачеш, дурненький?
— Ми вже скоро поїдемо... У тебе за халявою телеграма.
— Та не поїдемо...
— По-оїдемо!..—реве мій малий, аж загинається.— Я в колгосп хо-очу!.. Віддай мене у ко-о-лгосп до Валентина... Дядько Семен з ним сьогодні не приїде...
Я кутаю зареваного загику піджаком і несу до палатки.
— Приїде. Ти ж чув, як дядько Семен мені сказав: сьогодні увечері, як завжди... А ти б сам підійшов до Валентина і познайомився. Сказав би: мене звати Дмитро, а по-київському — Діма. І я хочу до тебе в колгосп.
— Він не повірить... та ще мене за руку вкусить...
— Не вкусить. Він же не собака. То собаки кусаються і то, коли вже сильно їх роздрочиш. А Валентин — коник смирний, він не кусається. От скажи, Дмитрику, от скажи: хочеш, тільки не плач, Валентин тебе сьогодні на собі покатає?
— У нього хвіст відпаде, як я на нього сяду...
— Не відпаде. Ти ж бачиш, які Валентин бочки з водою возить, і воза, і дядька Семена везе... Лягай, досипай, і я тебе сьогодні з ним познайомлю...
На Дмитрикових губах жовтою шкаралупкою засихає Манине молоко, і він, попирхуючи по-конячому, засинає в не прогрітій ще сонцем палатці.
На Десні і в лугах холониться ранок, а в небі гріється день. В небі вже насіялись жайворонки, а попід ними, наче змагаючись між собою, в синьо-золотистому сяєві чорними стрілами миготять ластівки. Під ластівками, кленучи немолоді свої крила і доганяючи молодих, летять столітні деснянські ворони. Під воронами, зневажаючи світ і все живе, собі на умі, горбато пролітають на кривих своїх крилах сірі чаплі.
— Поїхали — довезуть! — кажу я чаплям і окликую кума. Замість кума з палатки висовується його нога, каже — не буди! — і ховається знов.
— Ви не бачили Борі? — запитує мене молода особа у фіолетовому купальнику, з віддутими губами і з зачіскою "приходь до мене у печеру".
— Бачив,— відповідаю я,— от тільки не знаю, який він із себе.
— Всі ви однакові! — кажуть чорні від ожини віддуті губи.— Зсадив мене, паразит, на берег, ще вчора ввечері зсадив, розклав вогонь, а сам, каже, поїду на той берег по черв'яки!.. У вас гребінець є?
— Є,— кажу я мадам і дістаю з палатки алюмінієвого гребінця.
— Я йому цього ніколи не прощу! Ніколи! — холодною сизою рукою вона бере гребінця і йде до Десни розчісуватись. Її зачіска нахилилась над водою, як розпущений жовтий парашут.
— Дайте мені закурить, бо в мене від оцієї проклятої ожини вже язик, як мій купальник, бачите який,— вона показала мені свого чорно-фіолетового язика. Блисни з нього блискавка, і загрими грім — гроза, якої не бачив світ.
— У вас у палатці хтось є?
— Є.
— Нічого. Я ляжу. Ви що, не бачите, як я тремчу? Тільки не будіть мене!
— А як же Боря? З'явиться раптом Боря?
— Він мене, паразит, покинув. Висадив і покинув. Всі ви однакові! Я б убила його або задушила!
"Приходь до мене у печеру" фіолетово впірнає в палатку — і її не стає.
Коником попирхує з палатки син, тоненько підспівує йому "Приходь до мене у печеру", двоє "дикунів" спинами до мене від своєї халабуди жують картоплю і зиркають через плече: чи піду я до озерця?
В озерці, якраз навпроти того берега, де живе лисиця, у нас із кумом під жовтими ліліями лежить верша — звечора кум накидав у вершу макухи, і на ранок один-два мильногубих линки — в ній. Ці ж двоє "дикунів" не можуть жити, аби чого не вкрасти: я зранку на озерце до верші,— кум з кумою відпочивають,— так вони вже у нашому погребі: брали, правда, небагато — одну-дві консерви чи баночку майонезу. Вчора кум їх відспівав і сказав, що ви такі ж самі "дикуни", як і ми, а ще раз застану біля нашого погреба — забудете, звідки ноги ростуть.
"Дикуни" пускалися з кумом у розбалакування і про те, і про се, діло доходило до японських магнітофонів, але кум стояв на своєму, казав, що повідриває їм ноги, і йшов у намет.
Як би зараз мені та пригодився біля нашого погреба отой собачка! Останнього разу, цієї весни, коли я летів з БАМу, з Якутії, в радгоспі Первомайському продимлена і легенька,— соснова стружка,— якутка, коли почула, що я з України, благала: ну, хоч оцього собачку на згадку візьміть... Її чоловік у сорок третьому шостого листопада загинув під Києвом, коли наші брали назад Дніпро... Вона була сліпа, і з її очей по сивих зморшках текли сльози. Цуцик теж був сліпий, йому не минуло тижня, і з його рота пахло пряженим соняшниковим насінням, та й мати його стуманілими від важкого передчуття очима просила мене, щоб я не забирав її грудного синочка...
Я гукнув кума. На цей раз з кумової палатки висунулось дві ноги, кумова і куми, полоскотали пальцями пісок, сказали мені — не будіть! — сховалися у палатку знову.
Най-най-най, ну, як би це сказати, найхолодніше впірнати в холодну придонну воду, пекучу озерну джерельну воду за вершею, коли з твого тіла не вийшов луговий сінокісний літній сон. Жовті озерні лілії помічають тебе ще від палатки, а ті, між якими ти зараз впірнеш за вершею, жовто темніють від страху, а сині бабки на них і синя бабка ота кабанова, не досушивши з ночі крила, зриваються і мерехтять. Маня з жовтою кульбабою в губах з того лисячого боку озера дивиться на тебе і стоїть. Чайки верещать. Водяні жуки — хто куди. Молоді невибігані деркаченята вишустуються з лози і — подалі від дому. Одна лиш лисиця у звіробої під грушкою з старого берега облизується і грає малиновими єхидними очима: так-так, придурчику двоногий і цивілізований, лякай їх усіх, хай бояться тебе, та швидше впірнай по вершу, та витягай вершу на берег, вибирай з неї рибу і мені, добрий, кинь у траву під лозу пару окуньчиків, бо ти знаєш, що у мене діти малі і їм ще цицьки треба!.. Проси хто інший — зробив би навпаки, але раз просить лисиця — пірнаю...
Водяна дрібнолиста кропивка по-морозячому покусює шию, тугі, гадючі тіла обмулених лілій липко в'ються по тілу, відштовхую їх руками, вода холоднішає, вже скоро й дно, джерела б'ють знизу в обличчя, де ж верша, вершо, де ти? — мац рукою туди, мац другою сюди,— нема верші, і повітря нема, треба випірнати нагору, бо задихнуся, вже задихаюсь! — перевертаюсь ногами, як гумові, і темні, і в'юнкі зашморги лілій обплітають мене по ногах і руках і за шию, обплели, тримають посинілого, синього вже тримають...
Всі: ясно і твердо живущі на небі і на землі — жайворонки, хмари, Маня, лисиця і ще хтось, побачивши моє живе буро-синє обличчя поміж вінценосними ліліями,— посміхаються...
Скільки води може вилитися з нахлебтаної людини, щоб на березі затопити приозерні голубенькі незабудки і впасти на них під лозу на свою ж таки кимось випотрошену голісіньку вершу?.. Так що не буде тобі сьогодні, лисичко, рибки, лови сама!
Тим часом з намету вирачковує ошелешений мій малий, і наполохані його очі стрибають по Десні і пісках, на луг, на копицю, на небо, рот відкритий, язик на губі, темною голівкою — таким собі кавунчиком-туманцем — і туди, і сюди,— батька нема, пропав десь батько! Лишився на світі сам! Але малий ще не вірить, зазирав в палатку, як саме кричить уві сні "Приходь до мене у печеру", і вже тоді дає дьору!.. На стежку під ожиною саме виповзла погрітися вужиха з вуженятами, підставили під сонечко свої слинькуваті очі, як мій малий з розгону наступив вужисі на хвоста, зойкнув і остовпів.
Вужиха з вуженятами кинулася від нього в ожину, а мій малий ще стояв з відкритим ротом, наче проковтнув гарячу з вогню картоплину.
— Не бійтеся! — сміялася вужиха до вуженят.— Це син отого, що на копиці ночує.
— А як він нас поїсть? — перешіптувались скручені вертутками вуженята.
— Не поїсть. Він — не лисиця. Вони їдять консерви.
(Продовження на наступній сторінці)